Особливості творчої манери Т.Манна

5 Жовтня, 20124:00 pm

0


Особливості творчої манери Т.Манна

До числа письменників, чиї твори вирізняються аналітико-інтелектуальним стилем та глибоким психологізмом, майстрів деталізованого епічного опису належить Томаса Манна (1875-1955). В. Днєпров зауважив: “У його творах напружувалася загальна думка, образ переходив у думку, а думка – в образ. Опис, діалог, стиль, композиція розкривали у нього інтелектуальну тезу…”.

Концепція людини Томаса Манна досить складна. Його завжди цікавили ірраціональні і навіть патологічні сторони людського “я”, а ще –специфіка творчої особистості, мистецтво як особливий вид духовного існування, роль митця у суспільстві.

Уже в першій збірці оповідань Т.Манна “Маленький пан Фрідеман” (1898 р.) викристалізовуються ключові теми, які хвилюватимуть письменника впродовж усього життя й знаходитимуть вираження у його творах – невеликих оповіданнях чи масштабних романах.

В оповіданнях письменник з іронічною і в той же час сумною інтонацією зобразив хвилювання молодого художника, котрий у відчаї шукав сенс життя. Манн прагнув пізнати дух свого часу, здатність мистецтва і творчої особистості зрозуміти людську історію, що поєднала спільне та індивідуальне. На початку свого творчого шляху він визначив головний принцип своєї діяльності: “глибоко пізнавати і прекрасно втілювати”. На його світогляд мали вплив два протилежні напрями. З одного боку, він вважав себе послідовниками класичних традицій Г. Лессінга, Й.В. Гете, Ф.Шиллера, а з іншого, – його привабили сучасні філософські й мистецькі теорії А. Шопенгауера, Ф. Ніцше, В. Вагнера, котрі, на його думку, визначили нові шляхи пізнання трагічного світу. Певний вплив на митця мали і німецькі реалісти, від них він взяв особливу меланхолійність і мрійливість героїв, що не могли знайти місця у буржуазному оточенні. Письменник також вивчив досвід російських реалістів Л. Толстого, І. Тургенєва, А. Чехова.

Для ранньої творчості Т. Манна характерне сплетіння критичних елементів і пошук власних ідеалів, його не задовольняло існування людини в капіталістичному світі, який порівняв з в’язницею, намагався знайти можливість виходу в інший простір – волю, творчість, красу. Життя буржуазної родини письменник показав у першому і найбільш відомому романі “Буддендроки”, котрий мав автобіографічний характер і приніс авторові популярність та світове визнання. Роман “Будденброки” приніс авторові успіх та визнання. Вважалося, що це реалістичний твір. Саме за нього письменник у 1929 році став лауреатом Нобелівської премії. Роман розповідав про долю чотирьох поколінь любекського патриціанського роду. Основою сюжету стала історія про занепад і крах однієї торговельної фірми в Любеці. Використавши традиційну форму скандинавської сімейної саги, письменник надав творові епічних рис: в долі героїв простежувалася доля всієї буржуазної культури.

Проблема “споглядального мистецтва” розкрита у новелі “Смерть у Венеції” (1912), де Томас Манн глибоко проаналізував природу літературної справи, психологію письменника. Автор відкрив у новелі “космополітичні” реалії курортного сюжету, які через два десятки років продовжив у новелі “Маріо і чарівник”. Зміст новели неможливо зрозуміти без знання особливостей духовної еволюції автора, характеру його філософських уподобань і зацікавлення болючими проблемами сучасності. “Смерть у Венеції” яскраво ілюструвала образ художника, проблему і призначення мистецтва. Головна тема – краси, мистецтва та його призначення. Ідея – показати протиріччя між ілюзорною красою (минуле) та дійсними чуттєвими формами життя (теперішнє), розкрити відмінність між мистецтвом взагалі і пошуком високого естетичного ідеалу, між “підробленим, фальшивим” та “високим, вічним” мистецтвом.

Композиція твору – це розвінчування внутрішнього стану героя. Головний герой – Густав фон Ашенбах, письменник, який знайшов успіх у світі викривлених критеріїв та безглуздих ідей. Він не створив, а лише механічно відтворив, бо відірвався від світу. Густав – покірний долі і свідомо підкоряв дій. Він не прагнув рятуватися сам і не дозволяв іншим цього робити. Це видно з епізоду, коли у санаторії спалахнула епідемія. Ашенбах боявся, що хлопчик Тадзьо, яким він захопився, може покинути його і виїхати з санаторію. До того, він ще й егоїстичний, а тому не може оспівувати радісну стихію світу. Закоханість Ашенбаха в Тадзьо не мала нічого спільного із закоханістю в живу людину. Він нічого не знав про хлопчину – його характер, уподобання, звички, рівень розумового та емоційного розвитку тощо. Хлопець для Ашенбаха – витвір мистецтва, статуетка, символ його довершеного стилю, а не жива людина.

Образ Ашенбаха дослідники вважають найбільш автобіографічним у всій творчості Т.Манна. Чимало рис, якими наділяє автор свого героя, нагадують самого Т.Манна, обставини його життя: це й письменницьке ремесло, і захоплення постаттю Фрідріха Великого, й місце проживання, і дружина – професорська дочка, навіть опис зовнішності уважному читачеві одразу ж нагадає зовнішність автора. Наявна у творі тема гомоеротичного захоплення відбиває, ймовірно, також почуття самого Т.Манна, котрий, ведучи «правильне» життя шанованого в суспільстві письменника, ніколи не піддавався «спокусам» такого плану. Однак листи, опубліковані після його смерті, проливають світло і на цю сторінку життя і є важливим ключиком для тлумачення новели.

У творчій манері Томаса Манна поєдналися традиційні (реалістичні) і новаторські (модерністські) засоби відображення дійсності. Від реалізму XIX ст. письменник запозичив поширені описи (опис Венеції, італійських курортів), психологічний аналіз (автор розкриває переживання, думки, стан душі героїв), натуралістичні подробиці. Але прозаїк збагатив реалізм за рахунок модерністських прийомів. Живописність творів, загострення контрастів були обумовлені впливом імпресіонізму. Експресіоністичні елементи відчували у виразності змалювання характерів, настроїв, почуттів героїв. Особливість творів полягала також і у філософічності та алегоричності.

Письменницька спадщина Манна залишається в центрі світового літературного життя. Він класик роману XX століття, який зумів розширити рамки жанру й наситити його новим соціально-філософським змістом. Використовуючи традиційні форми роману, Томас Манн поглиблював і перетворював їх. Він надав оповіданню особливої гармонійної поліфонічності, синтезуючи авторську мову та мову персонажів, сучасність і минуле, різні шари дійсності, різні форми її сприйняття, нарешті, конкретність зображення і філософську глибину проблематики. Саме його твори були сприйняті багатьма німецькими письменниками XX століття і навіть цілими поколіннями письменників за деяку точку відліку, за приклад, що визнавався чи заперечувався, за основну даність, у порівнянні з якою яснішою ставала мета і напрямок власної творчості.