Особливості української родини

Березень 23rd, 20133:40 pm

0


Особливості української родини

За часів первісного і ранньофеодального ладу „діалог сердець” надійно блокувався цілим комплексом патріархальних звичаїв, табу й обмежень, які жорстко регламентували правила вибору шлюбного партнера. Непереборним бар’єром  була локальна та соціальна ендогамія (обранця шукали рівного за соціальним станом та віддавали перевагу тим, хто був з одного села). Проте вирішальне слово при укладанні сімейних союзів здебільшого належало батькам, які керувалися не стільки бажаннями дітей, скільки розрахунком та економічними міркуваннями. Зацікавлене у своєму демографічному відтворенні,  традиційне суспільство надавало акту одруження високого  соціального  статусу, вважаючи його не індивідуальною справою, а священним обов’язком кожного члена роду. Тож протягом віків діяла ціла система ритуалізованих кодів поведінки, що створювала сприятливі можливості для парування молоді й суттєво скорочувала безшлюбність.

Залишки цих архаїчних традицій існували у побуті європейських народів ще зовсім недавно – у XIX і на початку XX ст. Йдеться зокрема про звичаї пробного шлюбу і молодіжних зібрань з яскраво вираженим забарвленням (типу українських вулиць і вечорниць), ритуалізовані форми „колективних заручин” й вибору тимчасових наречених за жеребом (типу італійських бефан або англо-французьких валентинів), нічні залицяння і сватання (типу німецько-австрійських фенстерлен) тощо. „Пробні” наречені, як і „справжні”, обмінювалися дрібними подарунками, виявляли обопільну приязнь і вірність.

Подібні напівжартівливі – напівдисциплінарні традиції мають  давнє походження. Традиційні методи, за допомогою яких давня селянська громада стимулювала укладання шлюбних союзів, були досить дієвими, хоча й не позначалися особливою делікатністю. Прикладом   може бути звичай «зв’язання  у вузол». Суть його полягала у тому, що хлопця і дівчину одягнутими зв’язували мотузкою із закріпленим вузлом і так укладали в постіль на ніч. Вузол, що залишався до ранку нерозв’язаним, давав підставу вважати учасників випробування „потенційними нареченими”. Такі варварські способи залицяння вже в минулому столітті зараховували до пережитків глибокої давнини.

Про старовинний звичай «контракти» згадує  В. Охримович: „Відбувається він кожного року в день Богоявлення на площі. Парубки („легені”) і дівчата-наречені збираються в цей день з усього села на площі у святковому вбранні. З одного боку стають дівчата з матерями, а з іншого- парубки, обидві сторони обличчя одні до других. Парубки вибирають собі майбутніх дружин. Кожний, хто вибрав собі дівчину, кидає в неї снігом. Після виборів, котрі тривають години дві, всі йдуть разом до церкви; на М’ясниці, що розпочинаються потому, посилають сватів”.

Багато етнографічних даних про побутування ярмарків дівчат з теренів Росії. Тут цей звичай найдовше (до XIX ст.) зберігався у північних губерніях. Зокрема, у Новгороді вибір наречених відбувався чотири рази на рік: двічі взимку і двічі влітку. Серед найважливіших дат ритуалізованого парування молоді часто згадується свято Хрещення (Ордані), після якого розпочинався новий шлюбний сезон. Традиційна форма передшлюбних оглядин полягала в тому, що дівчата з усього приходу у своєму найкращому вбранні розташовувалися під час водосвятного молебня на березі річки або озера, а хлопці гуртувалися неподалік і виглядали собі пару на свій смак. Візуальний тест майбутньої обраниці здалеку давав можливість оцінити її зовнішній вигляд, красу і статок, але не дозволяв судити про інші її якості, які були більш суттєвими у майбутньому подружньому житті. Ліквідувати цю прогалину допомагали безпосередні контакти молоді на спільних громадських роботах, колективних святах і розвагах. Тій же меті, що й „ярмарки наречених”, служила діяльність різноманітних посередників-сватів, звідників.

У традиційному суспільстві особливі функції виконували територіальні молодіжні союзи. Саме вони найбільш дієво регулювали практику дошлюбного спілкування молоді, стежачи за додержанням неписаних правил сільського етикету.  Варто відзначити, що в українців, на відміну  від багатьох народів Сходу, Кавказу,  Південної Європи, активна роль у виявленні природних почуттів не вважалась “виключним правом осіб сильної статі. Про це переконливо свідчать, зокрема  пережитки звичаю сватання до парубка,  відбиті в історичних переказах і піснях з різних  регіонів України.

Ковальова Н.О., Новикова Ю.М.
Навчальний посібник з українознавства. – Макіївка: ДонНАБА, 2005. – 110 с.