Ознаки і функції судової влади

26 Квітня, 20132:45 pm

0


Ознаки і функції судової влади

Сутність правосуддя полягає у здій­сненні функції правосуддя, яка зумовлена передусім наявністю конфліктів в сус­пільстві і прагненням держави захистити від будь-яких посягань сталий правопорядок. Це роблять суди у порядку кримінального, цивільного та інших видів судочинства. Су­дові органи виконують також функцію контролю за закон­ністю й обгрунтованістю рішень, прийнятих представниками державних органів. Основними ознаками судової влади є її винятковість, самостійність, повнота, законність, незалежність.

Судова система України бу­дується за принципами територіальності і спеціалізації, а судочинство здій­снюється Конституційним судом України та судами загальної юрисдикції. Судова система діє на засадах гласності, змагальності, можливості касаційного і апеляційного оскарження, обов’язковості рішень суду.

Демократична система державного правління асоціюється насамперед з діяльністю представницько-законодавчого органу влади – парламенту. Парламент — це виборний і колегіальний вищий орган держави, що пред­ставляє інтереси громадян і, діючи від їхнього імені, ухвалює закони. Однак у різних країнах «парламенти» мають інші офіційні назви, що віддзеркалюють національну політичну традицію й лексику: законодавчі збори (асамблея), національні збори, народні збори, державні збори, вер­ховна рада, конгрес, меджліс, федеральні (союзні) збори, палата представ­ників (депутатів), бундестаг, фолькетинг, альтинг, стортинг, риксдаг, кортеси. Всі ці назви так чи інакше вказують на головні ознаки демократичної за­конодавчої влади — її представницький та колегіальний характер. Узагаль­нено, для позначення поняття «найвищий представницький і законодавчий орган держави» в науковій та політичній літературі використовують терміни «законодавче зібрання», «парламент», «легіслатура». Легіслатура якоїсь країни — це ієрархічна низка установ — від муніципальних рад, які є законодавцями в межах своєї території й компетенції, до найвищого в державі законодавчого органу — парламенту. Парламентські комітети, партійні фракції та депутатські групи теж входять до основних компонентів законодавчої структури. Серед функцій законодавчої влади зокрема, такі: представництво інтересів громадян, законотворчість, призначення на посади й формування державних органів, контроль за діяльністю виконавчої влади, надання інформації громадянам про суть питань, включених до поряд­ку денного публічної політики.

Практика законотворення представниками народу відповідає таким принципам сучасної демократії, як суверенітет народу, поділ влади на зако­нодавчу, виконавчу й судову, представницьке правління, верховенство за­кону. В демократичній державі саме закони, а не особиста воля можновлад­ця чи постанова якоїсь партії мають найвищу й обов’язкову силу. За допомогою законів здійснюється керівництво життям суспільства, уп­равління спільними справами та розв’язання існуючих проблем.

За тоталітарного режиму, коли державна влада є майже абсолютною, фактичним джерелом законодавства виступає олі­гархічна група («партія»). В цьому випадку закон відображає майже вик­лючно волю (або сваволю) цих правителів, і його дія спрямова­на лише в одному напрямку — від державної влади на суспільство. Для деяких видів авторитарних режимів характерна абсолютизація законо­давства — прагнення регламентувати по можливості усі, навіть найдрібніші аспекти діяльності суспільства. За таких умов право як свобода людини щось робити чи чогось не робити є похідною від закону: громадянинові дозволя­ється робити лише те, що дозволено законодавством. Правом формувати й змінювати законодавство в такому суспільстві користується, крім офіційно­го законодавчого органу, й виконавча влада. Демократія, не заперечуючи важливості існування державних законів і необхідності їх дотримання всіма членами суспільства, залишає індивіду широку свободу вибору способів і напрямів діяльності.

Виконавча влада є найбільш видимою інституцією політичної системи суспільства, діяльність якої безпосередньо пов’язана з повсякденним жит­тям громадян. Виконавча влада не лише втілює в життя політичні рішення, а часто ще й ініціює та організовує їх ухвалення. Компетенція виконавчої влади охоплює практично усі сфери суспільного життя — економіку, науку, освіту, культуру, охорону здоров’я, соціальну сферу, національну безпеку і громадський порядок, оборону й зовнішні від­носини. Виконавча влада акумулює значні людські, матеріальні, фінансові, силові, інформаційні ресурси для розв’язання задач, що виникають, для уп­равління повсякденним життям спільноти, задоволення потреб громадян — для здійснення державної політики. З інституційної точки зору виконавча влада — це цілісний комплекс дер­жавних установ, які здійснюють владно-політичні та владно-адміністратив­ні функції на центральному (уряд) та місцевому рівнях, мають загальну, га­лузеву та локальну компетенцію. Ці установи ще називають «апаратом дер­жавного управління».

Розрізняють центральні (загальнодержавні) та місцеві органи виконавчої влади. Центральні органи — міністерства, відомства — забезпечують розроб­ку і втілення в життя загальнодержавних програм, виконання законів, наг­ляд за нижчими органами виконавчої влади. Для здійснення цих завдань мі­ністерства та центральні відомства можуть мати місцеві та/або регіональні представництва. У деяких країнах (США, більшість країн Латинської Аме­рики) кількість міністерств та інших центральних органів державної вико­навчої влади обмежена законом (найчастіше на рівні 20-25). Але в більшос­ті держав це питання вирішується залежно від безпосередніх потреб управ­ління, а часто й від політичної кон’юнктури. Місцеві органи державної виконавчої влади створюються на регіонально­му (провінції, області тощо), рідше — на проміжному (райони, департамен­ти тощо) та місцевому рівнях. Їх завданням є забезпечення виконання за­гальнодержавних програм на місцях, розв’язання безпосередніх проблем життя громад, а також нагляд за законністю рішень органів місцевого самов­рядування та регіонального самоуправління.

Улаштування виконавчої влади у різних державах має різні форми. Знач­на роль у здійсненні виконавчої влади в будь-якій державі належить уряду. Глава держави традиційно уповноважений робити кадрові призначення. Ось чому главу держави можна віднести до виконавчої гілки влади. В сучасній політичній практиці виділяють три головні моделі виконавчої влади: парламентська, президентська і змішана. За парламентської форми державного правління глава держави (мо­нарх чи президент) виконує здебільшого функцію представництва цілої на­ції, його керівництво виконавчою владою є суто номінальним. Практичне ж керування виконавчою владою тут здійснює глава уряду. До характерних ознак цієї моделі організації й управління виконавчою владою можна віднес­ти: колегіальність уряду, наявність поста прем’єр-міністру, що є ключовою політичною фігурою; термін повноважень уряду не є чітко визначеним, уряд відповідальний перед законодавчим органом, прем’єр та більшість міністрів звичайно є членами законодавчого органу; політичні рішення виробляються як безпосередньо урядом, так і в надрах партій, що у ньому представлені, а відтак вдається до­сягти згоди виконавчої та законодавчої гілок влади. Справа ж виборців оці­нити результати цієї політики й голосувати „за чи проти” відповідної партії (коаліції) на наступних виборах.

Визначальною рисою президентської моделі є поєднання в особі президента посад глави держави та керівника виконавчої влади. Члени уряду є лише «агентами» глави держа­ви, які допомагають йому у здійсненні виконавчої влади. Характерними ознаками є: глава держави одночасно є главою уряду; його обирають на загальних виборах громадяни; його повноваження мають чітко визначений термін; глава держави не може розпустити парламент; він одноосібно призначає та звільняє найвищих посадовців виконавчої влади; він особисто відповідає за власну діяльність перед конституцією та виборцями; має право законодавчої ініціативи в парламенті. У президентських державах виключена можливість суміщення посад в ор­ганах законодавчої та виконавчої влади, жодна посадова особа чи співробіт­ник дорадчого персоналу президента не може одночасно бути членом зако­нодавчого органу. Глава держави самостійно відповідає за діяльність виконавчої влади, одно­осібно ухвалює рішення у межах наданої йому компетенції. Аби уникнути загрози президентського волюнтаризму, у США, наприклад, Конгрес може відмовити у підтримці того чи іншого законопроекту президента. В країнах Латинської Америки (зокрема, Бразилії, Перу) президент буває наділений правом видавати укази, що мають силу закону, і так нав’язувати суспільству свою волю в обхід парламенту. Це може бути корисним, якщо в парламенті представлено багато різних партій і важливі рішення не можуть бути швидко ухвалені. Однак такі повноваження створюють передумови для зловживання владою, проведення рішень, диктованих різними лобістськими групами.

Типовим прикладом «змішаної» форми організації державної влади є Франція. Ознаками «змішаної» форми організації вла­ди є наступне: президент пропонує кандидатуру прем’єр-міністра, яку затверджує парламент, і формує кабінет міністрів; якщо президент і більшість у парламенті належать до однієї партії, глава держави більш-менш самостійно робить урядові призначення й керує виконавчою владою; якщо ж у парламенті домінує інша партія, ніж та, до
якої належить президент, йому залишаються лише функції формального
затвердження рішень законодавчого органу; за певних обставин президент може усувати прем’єр-міністра і весь кабі­нет. Головна перевага «змішаної» форми врядування — поєднання стабільнос­ті президентської посади і відповідальності уряду перед парламентом. Го­ловна вада — складність поділу виконавчих повноважень між президентом та прем’єр-міністром.