Педагогіка вищої школи як наука і навчальна дисципліна

Листопад 5th, 20126:42 am

0


Педагогіка вищої школи як наука і навчальна дисципліна

Становлення педагогіки вищої школи як окремої галузі педагогічного зна­ння та навчальної дисципліни – це надзвичайно непростий і суперечливий про­цес в умовах зростання соціальної та особистісної значущості вищої освіти. Цей процес стосується актуальних питань творення інтелектуального педагогічного капіталу щодо наукового забезпечення організації, функціонування і розви­тку вищої школи, імплементації в навчально-виховну (науково-педагогічну) й управлінську діяльність вищих навчальних закладів сучасних уявлень про за­кономірності і тенденції, що діють у сфері вищої освіти, їх перекладу на профе­сійну мову цілком конкретних науково-педагогічних й управлінських завдань і діянь відповідно до цивілізаційних потреб країни.

Загалом за діапазоном соціально-культурницької значущості вищу освіту можна розглядати як візитну картку країни, індикатором і важелем її прогресу, а людей із вищою освітою – такими, що повсякчас його забезпечують. Іншими словами, наявна підстава іменувати вищу школу локомотивом людського бут­тя, який водночас є дуже чутливим до цивілізаційних змін. Адже вища школа як вища освітня ланка повинна відгравати велику роль у здійсненні мрії кла­сика педагогіки Я. А. Коменського стосовно того, що кожна людина має вчити­ся і навчатися новому впродовж усього свого життя. А саме для забезпечення соціального авангардизму вищої школи виняткове значення має педагогіка, яка слугує справі якісної підготовки фахівців, громадян, особистостей, їхній самореалізації.

Чітко сформована педагогіка вищої школи має прийти на допомогу вищій освіті, окремим вищим навчальним закладам, керівникам, викладачам, студен­там у реалізації їхній місій, цілей, завдань. З’ясування та визначеність педагогіки вищої школи загалом обертаються її інституціалізацією в окремо взяту специ­фічну галузь педагогічного знання та навчальну дисципліну з широким колом значущих для тих, хто навчається, викладає, управляє, проблем та завдань люд­ського розвитку.

Мудрість світу – в людині, а мудрість людини – в науці. Ця сентенція відо­бражує значущість зробленого і того, що робиться в сфері науки для піднесення успішного людського досвіду, з погляду наявності в ньому універсального і зако­номірного. Це також зобов’язує до докладання відповідних педагогічних зусиль, зокрема у вищій школі, щодо наукового бачення та передачі людям найбільш сутнісного з набутого досвіду, а отже, – забезпечення їх базовою обізнаністю.

У який саме спосіб усе це зробити – питання з розряду наукових, які пов’язані насамперед із визначенням та розведенням понять «об’єкт» і «пред­мет» педагогіки вищої школи. Зробити це, до речі, не так просто, бо їхній смисл і зміст надзвичайно наближені один до одного. Тому необхідність та правомір­ність їхнього розмежування ставиться інколи навіть під сумнів. Особливо грі­шать цим молоді фахівці, котрі тільки-но розпочинають наукову чи викладацьку роботу у вищому навчальному закладі. А наслідок цього – їхні проблеми щодо визначеності з дослідницькою проблемою, здатності класифікувати завдання часткового та загальнонаукового порядку тощо.

Об’єкт педагогіки вищої школи – це студент у просторі вищої школи, який готується до виходу в життєвий світ високих компетентностей, відповідаль­них компетенцій, гострої конкуренції в зв’язному і змінному глобалізованому середовищі.

Коли ж мовиться про предмет педагогіки вищої школи, то мають на увазі аспект об’єктивних чинників становлення її випускника – суперечностей, за­кономірностей, технологій, організаційних форм, ресурсних умов тощо, тобто специфічну частку об’єкта, що досліджується. Зазвичай це комплекс питань, які стосуються роботи студента і викладача, самостійної роботи студента, від­повідних наукових досліджень і на їх основі інновацій, а зрештою – піднесення загального рівня педагогічного досвіду. А завжди принципово значущими є за­для цього формулювання цілей, завдань, результатів вищої освіти в термінах вимірюваних компетентностей та їх оцінювання, діагностування і корегування педагогічної діяльності, визначення наявних та прихованих суперечностей, імо­вірних шляхів їх розв’язання, питання приведення навчально-виховного про­цесу у відповідність до нинішньої наукової картини світу.

Добрий спосіб розмежувати поняття «об’єкт» і «предмет» педагогіки вищої школи – це окреслити сфери та способи (методи), якими послуговується наука і практика. Як наука, педагогіка вищої школи переймається прогнозуванням і моделюванням ідеального образу системи вищої освіти та її основної ланки -вищого навчального закладу, а також суб’єктів і об’єктів педагогічної діяльнос­ті, аналітикою внутрішньої рухомості педагогічних явищ, процесів та фактів, що стосуються підготовки майбутніх фахівців. Важливими задля цього є питання сформованості принципів, визначеності зі змістом навчання та виховання сту­дентів, існуючих тут суперечностей, розв’язання яких потребує опрацювання нових концепцій, гіпотез, теорій.

Щодо сфери завдань педагогічної практики – то це все те, що стосується моделювання, проектування, організації навчально-виховного процесу та його результату, розроблення показників і критеріїв формування та сформованості в студента компетентностей, моніторингу, оцінювання, корегування зроблено­го, розв’язання проблем, з’ясування ефективності спільної і самостійної роботи студента, викладача та адміністрації вищого навчального закладу. Словом, це проблематика фактичного розвитку студента, який здобуває вищу освіту. До речі, саме компетентнісний підхід до вищої освіти забезпечує переорієнтацію освітньої діяльності у вищій школі з процесуальної на результативну її складо­ву, і тим самим зумовлює її студентоцентризм, особистісну спрямованість.

Навчитися розрізняти і вміти розпізнавати те, що ховається за поняттям «об’єкт» і «предмет» педагогіки вищої школи – це по суті те саме, що отрима­ти до рук ключ, завдяки якому кожному досліднику відкривається доступ до конкретної наукової роботи у сфері вищої освіти.

Визначення об’єкта та предмета педагогіки вищої школи як науки – це, власне, справа з’ясування саме її своєрідності. А вже процесуальність з’ясування цього потребує свого розгортання з належними науковими наголосами та науко­вими аргументаціями, поміж яких заслуговують на особливу значущість такі.

Перше. Вища школа характеризується своєю професійною орієнтованістю і повсякденним своїм соціальним покликанням – забезпечувати в країні відтво­рення кадрового потенціалу для тієї чи іншої сфери матеріального чи духовного виробництва. Звідси – неперехідна та першорядна значущість для педагогіки вищої школи як науки питань щодо розвитку у студентів здібностей до опану­вання фахово і громадянськи сутнісного.

Друге. Метод (спосіб) і методики (способи) опанування студентом над­бань соціально-культурного досвіду, і звісно ж, сама методологія їхнього утво­рення, позначені в педагогіці певною своєрідністю. І не дивно, що обізнаність із справою творення педагогіки вищої школи як конкретної науки і відповідної навчальної дисциплін, яка несе інформацію, включаючи знання, щодо роботи зі студентами – фактично обертається, за образним висловлюванням відомого педагога і філософа С. Гессена, на обізнаність із традиційно існуючим поділом світу між науками та навчальними дисциплінами. А відтак із самою визначеніс­тю – чому наука створюється за допомогою методології та чому завдяки саме методології вона стає наукою, яка характеризується власною сферою пізнання та відповідною проблематикою.

Третє. Вища освіта навчає студента самостійно діяти: пізнавати, перетво­рювати, цінити, діалогізувати (спілкуватися), художньо подвоювати світ. Саме тому викладач звертається до студента не так, скажімо, як учитель до учня у се­редній школі. Студент для викладача – це доросла і певним чином сформована особистість, радше колега, що виконує і має виконати великий обсяг самостій­ної роботи і привнести до навчального процесу свій власний досвід. Викладач має не просто розкрити студенту зміст своєї наукової дисципліни, яка стала для нього внутрішнім єством. Його завдання – налагодити і вести зі студентом діалог, розкрити наскільки ця наука є актуальною як для нього, так і для людського загалу. Тож враховуючи це, кредо викладацького професіоналізму таке: «дивись на мене, слухай, наслідуй, перевершуй мене, пізнавай, проектуй, обирай, діалогі-зуй, художньо твори разом зі мною».

Отже, педагог вищого навчального закладу має працювати зі студентом так, аби він учився пізнавати світ крізь призму конкретної науки і готував себе до цілком конкретної фахової і загальнолюдської діяльності. А значущою для ви­кладача є в такому разі його обізнаність з андрагогікою та акмеологією, його здатність організувати як самостійну, так і колективну роботу студентів, і звісно ж, спонукати їх самостійно підноситися до вершин потенційно можливого.

Четверте. Педагогіка вищої школи має низку таких своєрідних понять, які передають своїм змістом її ж специфічність: університет, академія, інститут, ко­ледж, факультет, кафедра, ректор, декан, завідувач кафедри, професор, доцент, науково-педагогічний працівник, студент, бакалавр, магістр, аспірант, докто­рант, наукові дослідження і розробки тощо.

Словом, існують різні та вельми значущі підстави, які у своїй сукупності дають змогу говорити про педагогіку вищої школи як про самостійну галузь пе­дагогічного знання, розглядати її як інтелектуальний ресурс вищої освіти, ви­користання якого є умовою та запорукою повнокровності її функціонування як соціально-культурного інституту.

Соціокультурна значущість педагогіки як науки хоч і багатопланова, однак у концентрованому змістовному своєму виражені може бути розкритою через означення притаманних їй функцій. Поміж цих функцій передовсім слід назва­ти ось які:

Системоутворювальну. Крім педагогіки вищої школи, жодна інша наука не вивчає діяльності сфери вищої освіти, окремих вищих навчальних закладів об’єктивно та предметно, системно й цілісно.

Критеріально-оцінювальну. У державній освітній політиці та управлінні вищою освітою педагогіка вищої школи відіграє роль інтелектуального ресур­су, що забезпечує визначення індикаторів та критеріїв й оцінювання реально зробленого в плані досягнення поставлених цілей, переведення визначальних ідей сучасної наукової картини світу та філософії освіти на мову педагогічних зусиль та управлінських нормативів.

Інкультурації. Педагогіка вищої школи вивчає і визначає шляхи ймовірного збагачення студентів загальною і професійною культурою. Тому остання пере­творилась для них на справу надбання особистого життєвого важливого досвіду.

Названі функції передають своїм змістом своєрідність та виняткову значу­щість соціально-культурної місії педагогіки вищої школи.

Діяти ефективно і продуктивно, задовольняючи водночас потреби особи і суспільства, вища школа спроможна за умови відповідності викликам часу, а відтак, вимогам інформаційного суспільства, тісного зв’язку зі стрімким жит­тям, урахування існуючих педагогічних чинників (підручників, навчальних посібників, іншої навчально-наукової літератури, навчальних планів і програм навчальних дисциплін, стандартів, тестів тощо), а тим самим – фундаменталі-зації та інституціалізації вищої освіти, поліпшення навченості майбутніх фа­хівців, їхньої фактичної спроможності перейматися освітньою саморефлексією, учитися протягом усього життя.

Зорієнтованість педагогіки вищої школи на забезпечення відповідності вищих навчальних закладів реаліям буття передбачає інструментальне її осучаснення, приведення у відповідність до наукової картини світу.

Педагогіка вищої школи як наука і навчальна дисципліна – Частина 2