Політичні доктрини античності. Платон і Арістотель – Частина 2

Січень 3rd, 20123:30 pm

0


Політичні доктрини античності. Платон і Арістотель – Частина 2

Політичні доктрини античності. Платон і Арістотель – Частина 1
Політичні доктрини античності. Платон і Арістотель – Частина 3

Судячи з Платонового твору-діалогу, Сократ перший в історії європейської політичної думки сформулював кон­цепцію договірних відносин між державою і її громадянами. Кожний афінянин, який досяг повноліття, пояснював Сократ, може відповідно до законів без будь-яких перешкод з усім своїм майном покинути державу і виїхати куди він бажає— або в колонію тієї ж держави, або в іншу державу. Прийняття громадянства, таким чином, добровільне. В полісі залишаються громадяни, які погоджуються виконувати всі накази держави та її органів. Перед громадянином держави постає, за Сократом, такий вибір: або переконанням й іншими правомірними ненасильними засобами побороти можливі несправедливі рішення і заходи законних полісних органів і посадових осіб, або виконувати їх.

З пануванням розумних і справедливих законів Сократ пов’язував саму можливість політичної свободи. Говорячи про обов’язки індивіда перед полісом, він мав на увазі законні обов’язки вільних і рівноправних громадян в умовах розумного і справедливо упорядкованого поліса. Лише на цьому шляху може бути досягнута, на думку Сократа, воля. Згідно з цією своєрідною патерналістською версією до­говірного зв’язку громадянина і держави, яку розвивав Сократ, вітчизна і закон вищі і дорожчі від батька і матері. Саме вони є для громадян вищими батьками, вихователями і повелителями.

Сократ розкрив моральний і гносеологічний релятивізм та суб’єктивізм софістів, їхні апеляції до визволеної від етичних починань сили.

В галузі політичної філософії працями “Держава”, “Політика”, “Закон” прославився Платон (427—347 рр. до н. е.). Він стверджував, що потреба в державі і законах виникає через те, що більшість людей одними кращими зусиллями не можуть наблизитися до удосконалення. Держава грунтується на поділі праці між розрядами вільних громадян, яка забезпечує найкраще, найкорисніше для суспільства (головним чином для рабовласників) виконання кожним розрядом його спеціальної діяльності. У вченні про поділ громадян на розряди в досконалій державі Платон керувався особливою класифікацією частин душі. Розумній частині душі повинен відповідати розряд правителів-філосо­фів; афективній частині душі, що рухає пристрасті,— розряд воїнів, вихованих у дисципліні, необхідній для захисту держави від народних повстань усередині і від нападу ззовні; жаданій частині душі — розряд ремісників, навчених досконало виконувати своє ремесло. Кожний розряд повинен обмежуватися виконанням своїх обов’язків і стримуватися від втручання у функції інших розрядів.

Приватна власність і сім’я уявлялися Платону джерелом протилежних інтересів, які підтримували єдність суспільства, тому в своєму проекті ідеальної держави Платон розвинув план співжиття, заснованого на ліквідації для правителів і воїнів приватної власності, а також вчення про спільність жінок і про державне виховання дітей. До заперечення приватної власності і до питання про розподіл продуктів Платон підходив з точки зору інтересів класу експлуататорів. Ідеальна держава трактується Платоном в праці “Держа­ва” як максимально можливе втілення ідей світу в земному суспільно-політичному житті — в полісі. Ідеальна держава як правління кращих і благородних — аристократичне державне утворення. Цьому кращому типу управління Платон протиставляє чотири інші — тимократію, олігархію, демократію, тиранію.

Висвітлюючи весь цей цикл градації, Платон створює динамічну картину політичного життя. Виродження ідеальної аристократії призводить до появи приватної власності на землю і будівлі, перетворення вільних у рабів. Замість розумного початку в державі панує запеклий дух. Це тимократія, під якою Платон розуміє крітсько-спартанський тип державного ладу. Така держава вічно воюватиме. Війна, за Платоном, головне джерело приватного і суспільного лиха. В результаті розорення війною і розбратом тимократичної держави значне багатство скупчується у приватних осіб олігархії. Цей лад грунтується на маєтному цензі, при владі стоять багаті, бідні не беруть участі в управлінні. У незаможних зростає ненависть до жадібних і нікчемних багатіїв. Це стає причиною перевороту в державі і встановлення демократії. “Демократія, на мій погляд,— зазначав Платон,— здійснюється тоді, коли бідняки, отри­мавши перемогу, деяких із своїх противників знищують, інших проганяють, а тих, що залишилися, зрівнюють у громадянських правах і заміщенні державних посад”. В цілому демократію Платон розцінює як лад приємний і різноманітний, але як такий, що не має належного управління. Рівність при демократії зрівнює рівних і нерівних. За Платоном, демократія п’яніє від волі і з неї виростає її продовження — тиранія. Надмірна воля пере­творюється в надмірне рабство. Тиран домагається влади як ставленик народу. Викриття злочинів тиранії у безсмертній Платоновій праці “Держава” є, можливо, найвиразнішим в усій світовій літературі.

Кожна форма держави, за Платоном, гине через внутрішні, властиві її власному принципу протиріччя і зловживання. У праці “Політика” Платон характеризує політику як царське мистецтво, для якого визначальною є наявність справжнього знання і уміння правити людьми. Суть цього знання полягає, очевидно, в розумінні суті наслідування божественних зразків правління. У цьому випадку, вважає Платон, для правителів немає значення — правлять вони, дотримуючись законів, чи без них, до­бровільно чи проти волі, бідні вони чи багаті. Розраховувати на це ніколи не буде правильним. В усіх інших державах, на чолі яких немає справжніх правителів, слід керуватися письмовими законами і вітчизняними звичаями. У праці “Політика” порушується проблема типології політичних лідерів.

Платон виділяє такі види правління, як монархію, владу небагатьох і владу більшості. Кожний з них залежно від наявності або відсутності законності ділиться на два підвиди: законна монархія — це царська влада, протизаконнатиранія; законна влада небагатьохаристократія, незакон­на — олігархія; демократія з законами і без них.

Платон високо цінував політичне знання і політичне мистецтво. Саме володіння політичним мистецтвом відрізняє справжнього правителя від усіх інших, які мають владу. Суть політичного мистецтва полягає, за Платоном, в умінні розумно організовувати і вести загальнодержавне життя, плести політичну тканину.

Арістотель (384—322 рр. до н. е.), великий античний мислитель, заклав основи політичної науки як самостійної дисципліни. Політична тематика висвітлена в його працях “Політика”, “Афінська політика”, “Етика”, “Риторика”. Спираючись на результати платонівської політичної філосо­фії, Арістотель спеціально виділив наукове вивчення визна­ченої галузі суспільних відносин в самостійну науку про політику. Але те, що Арістотель вважав наукою про політику, було нерозчленованою, комплексною предметною галуззю, яка включала в себе, крім політики, етику й економіку. Етику Арістотель розглядав як початок політики і складову частину її вступу. В ієрархії цілей, до яких змагають різні мистецтва і науки, політична наука, за Арістотелем, належить вищій меті. Вона охоплює цілі всіх інших наук про практику. Сама ж політика — теж наука про практику, діяльність, про вищі блага людини і держави. Саме на реалізацію цієї цілі вона спрямована. Хоч політичній науці Арістотеля був властивий інтерес до практичної політики, однак саму практику політики він сприймав в етично обмежених рамках і конструював світ людських відносин за допомогою цілісних ідеально-етичних моделей.

Порівняно з Платоном Арістотсль зробив величезний крок у бік практики. Це засвідчують як методи і прийоми його аналізу, так і серйозне реалістичне сприйняття ним об’єкта дослідження (політичної практики), а також теоретичні узагальнення. В цілому соціально-політична і державно-пра­вова проблематика висвітлюється Арістотелем з позиції ідеального розуміння держави як політичного спілкування вільних і рівних людей. У своєму розумінні і визначенні держави Арістотель виходив з ідеальних параметрів антич­ного поліса. Те, що він позначає як державу, є лише результатом еллінської культури і вищою формою спілкування греків. Варвари (європейські й азіатські), за Арістотелем, не здатні до державного життя. Погляди Арістотеля на державу спиралися на великий зібраний і вивчений в його школі матеріал — опис конституційного устрою 158 грецьких міст-держав.

Арістотель відзначав такі класи і стани вільних людей давньогрецького суспільства: хлібороби, ремісники, торговці, наймані робітники, заможні люди, військові, судді, посадові особи. Найбільш корисним класом він вважав хліборобів, які внаслідок свого способу життя і територіальної розпоро­шеності не схильні активно втручатися у питання правління державою. Цією справою повинні займатися люди, що посідають помірний достаток. Арістотель позначив їх понят­тям ”середній клас“.

Що стосується державної влади, то за аналогією з відносинами, можливими в сім’ї, Арістотель розрізняв три хороші і три погані способи правління державою. Хороші способи виключають можливість корисливого використання влади, а сама влада служить суспільству в цілому. Такими є монархія, аристократія і політея, тобто влада середнього класу, заснована на суміщенні олігархії і демократії. Поганими, неправильними і такими, що виродилися, спосо­бами правління Арістотель вважав тиранію, олігархію і крайню демократію. При поганих формах державної влади правителі мають на увазі тільки своє особисте благо.

За своєю формою держава, за Арістотелем, є організацією і певною сукупністю громадян. Тут йдеться уже не про такі первинні елементи держави, як індивід, сім’я тощо, а про громадянина. Визначення держави як форми залежить великою мірою від того, кого вважати (формально і фактично) громадянином.

Громадянин, на думку Арістотеля, це той, хто може брати участь у законодавчій і судовій владі держави. Кожній формі держави відповідає своє визначення поняття грома­дянина, свій добір кола осіб, які наділені сукупністю громадянських прав. Разом зі зміною поняття громадянина і форми держави змінюється і сама держава. Більш глибоким кореням держави, що входять в економіку, Арістотель не надавав значення.

 

Політичні доктрини античності. Платон і Арістотель – Частина 1
Політичні доктрини античності. Платон і Арістотель – Частина 3

Теги:  , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , ,