Політичні доктрини античності. Платон і Арістотель – Частина 3

Січень 3rd, 20123:32 pm

0


Політичні доктрини античності. Платон і Арістотель – Частина 3

Політичні доктрини античності. Платон і Арістотель – Частина 1
Політичні доктрини античності. Платон і Арістотель – Частина 2

Держава, за Арістотелем,— продукт природного розвитку. В цьому зв’язку вона подібна до таких первинних відносин, що природно виникли, як сім’я і селище. Але держава — вища форма відносин. В політичному спілкуванні всі інші типи відносин досягають своєї мети: хорошого життя і завершення. Людина за своєю природою істота політична і в державі (політичному спілкуванні) завершується генеза цієї політичної природи вільної людини. Оскільки природа людей і різноманітні форми їх спілкування досягають свого завершення тільки в державі, Арістотель вважав, що природа держави стоїть перед природою сім’ї, індивіда, що держава за своєю природою передує індивідові. Але Арістотель виступав переконаним захисником прав індивіда, передусім індивідуального права приватної власності, і обгрунтував необхідність індивідуальної сім’ї та її індивідуальної спе­цифіки в порівнянні з державою.

Арістотель вважав, що політея є найбільш правильною формою держави і забезпечує поєднання інтересів заможних і незаможних, багатства і волі.

У “Політиці” Арістотель визначив, що суттєвими еле­ментами держави є багаті і бідні, і залежно від переважання одного із цих елементів установлюється відповідна форма державного ладу. У політеї, за Арістотелем, середній елемент мусить дотримуватися у звичаях і політиці поміркованості, він повинен мати перевагу над крайніми елементами або бути сильнішим від кожного із них зокрема. Верховна влада повинна зосереджуватися в руках більшості, а не меншості, кількість прибічників державного ладу повинна переважати кількість його противників від загальної кількості вільного населення. Політея поєднує в собі кращі сторони олігархії і демократії, вона вільна від їхніх недоліків і крайностей.

Не лише в політеї, а й в олігархії і демократії законодавець, за Арістотелем, повинен орієнтуватися на середній елемент тієї чи іншої форми державного ладу.

Краща за даних обставин організація державного ладу, за Арістотелем, залежить від надійної комбінації різних умов формування і заходів функціонування трьох основних його елементів — дорадчого органу, магістратур і суду. В цілому Арістотель виступав за таку рівновагу законних дорадчих органів і магістратур, в межах якої магістратури в багатьох основних питаннях, в тому числі в сфері законодавства, отримують вирішальний голос, а народні збори — менш дорадчий. При крайній демократії, за Арістотелем, верховна влада належить демосу, а не законам. Рішення демосу спрямовують демагоги. Демос стає деспотом і діє як тиран. Влада в руках багатьох, але користуються нею всі разом, а не кожний зокрема. Роль магістратур зводиться до нуля.

З усіх форм демократії Арістотель схвалює помірковану цензову демократію, засновану на примиренні багатих і бідних та пануванні закону. Звідси висока оцінка реформ Солона, від якого починається демократія в Афінах.

Суспільно-політична думка Арістотеля спрямована на досягнення більш стійкого і прийнятного для даних умов політичного правління домінуючих верств   вільного насе­лення.

Велику увагу Арістотель приділяв вченню про державні перевороти, дослідженню рушійних елементів, внутрішньо властивих кожній формі держави, і засобів їх нейтралізації. Основну причину переворотів він вбачав у порушенні відносного характеру рівності, спотворенні принципу політич­ної справедливості, який в одних випадках вимагає керува­тися кількісною рівністю, а в інших — залежно від якостей. Перевороти супроводжуються відповідною зміною принципів державних форм. Арістотель розрізняв справедливі і неспра­ведливі повстання: якщо повстання піднімають особи, що користуються меншими правами, з метою зрівнятися в правах з іншими, то воно справедливе; якщо ж повстання піднімається тими, хто має рівні з іншими права, але домагається більших прав, то воно несправедливе. Крім цього, Арістотель розрізняє насильницькі і ненасильницькі перевороти.

Досліджуючи дії дозвільних елементів у різних формах держави, Арістотель стосовно кожної із них пропонував комплекс заходів для забезпечення стійкості даного ладу. І олігархія, і демократія, підкреслював він, можуть мати організацію, яка згладжує їхні крайні тенденції. Зміцненню існуючого ладу повинен бути підпорядкований і такий засіб, як державне виховання в дусі відповідної політичної форми.

Показово, що військову силу Арістотель характеризував як необхідну якість держави. Зброя, на його думку, потрібна учасникам державного спілкування для підтримання автори­тету влади проти непокірних всередині держави і відбиття несправедливих зазіхань ззовні. Тому він закликав до зміцнення військової сили держави.

Законодавець довершеного суспільства повинен прагнути забезпечити громадянам мир і дозвілля, оскільки кінцевою метою війни є мир, праці — дозвілля. З цих позицій Арістотель критикував порядок Спарти і Кріта, де все спрямовувалося на досягнення воєнних успіхів. Військова справа, за Арістотелем, потрібна не для поневолення інших народів, а передусім для того, щоб самим не потрапити в рабство. Хоч раби скрізь дістаються в результаті війни, але джерело рабства — не право війни, а природа речей. Відстоюючи рабство “за природою”, Арістотель зазначав у “Політиці”: неминуче треба погодитися, що одні люди всюди раби, інші — ніде такими не бувають, тому і у війні слід домагатися деспотичної влади лише над тими, хто достойний бути рабом. Війна, таким чином, не створюючи нової правової основи для рабства, стає тільки засобом придбання тих, які вже є рабами, Арістотель змушений був визнати, що сам принцип війни можна вважати протилежним ідеї права.

Після Платона й Арістотеля в умовах занепаду старо­грецької державності і піднесення елліністичних монархій попередній інтерес до політичної проблематики, виходячи з учення Епікура (341—270 рр. до н. е.), епікурійців і стоїків, помітно послабився. Для етики Епікура характерна аполітич­ність, проповідь неучасті в активному суспільному житті.

Головна мета державної влади і основа політичних відносин полягає, за Епікуром, у тому, щоб гарантувати людям безпеку, допомогти їм подолати страх, навчити не заподіювати один одному шкоди.

З таким розумінням змісту і значення політичного спілкування пов’язане епікурівське трактування держави і закону як результату договору людей між собою та загальної користі — взаємної безпеки. “Справедливість, яка походить від природи,— зазначав Епікур, — є договір про корисне з метою не шкодити один одному і не терпіти шкоди”. Справедливість, за Епікуром, — явище суспільнодоговірне. Для кожного місця і часу є своя справедливість, своє “природне уявлення” про неї. Діяльність держави і закони повинні відповідати (в даному місці, в даний час і за даних обставин) уявленню про справедливість, тому змістові справедливості, який передбачається договором людей про спільну користь.

Проте характерні для Епікура мотиви аполітичності не означають його повного політичного індиферентизму. Кон­цепція договірного походження справедливості, держави і законів за своїм соціально-політичним змістом об’єктивно була демократичною, оскільки жоден з учасників поро­зуміння не мав ніяких привілеїв перед іншими. Але як переконаний індивідуаліст Епікур був противником крайньої демократії, різко протиставляв “мудру людину” натовпові, займав певну дистанцію від неї самої та її ідеалів. У цілому з деякою умовністю можна сказати, що в політичному плані Епікуровій етиці понад усе відповідає (точніше, менш за все суперечить) така форма поміркованої демократії, за якої зверхність закону поєднується з максимально можливою мірою волі й автономії індивідів.

Основоположник стоїцизму в Стародавній Греції Зінон (336—264 рр. до н. е.), а також його послідовники, зокрема Хрісіпп (бл. 280 — бл. 204 рр. до н. е.), вважали, що в основі громадянського співжиття лежить природний потяг людей один до одного. Держава в стоїків виступала не як штучне, умовне, договірне утворення, а як природне об’єднання. Зінон, Хрісіпп, а вслід за ними і Діоген Лаертський (III ст. до н. е.) у своїх працях про державу оновлювали космополітичні уявлення про те, що всі люди (і за своєю природою, і за законом світогляду загалом) — це громадяни єдиної світової держави. Ці міркування стоїків грунтувалися на ідеї єдиного світового розуму. В світлі природно-правових уявлень стоїків рабство як явище сус­пільного життя і соціально-політичний інститут не має оправдання, оскільки воно суперечить загальному світовому співгромадянству людей. Мудрець, добродійна людина, згідно зі стоїцизмом, вільний і в кайданах, а нерозумна людина, хоч би ким вона була, перетворюється у раба. Стоїківське розуміння обов’язку людини — жити, виконуючи всі повинності.

Для грецького історика і політичного діяча елліністичного періоду Полібія (бл. 200 — бл. 120 рр. до н. е.) характерний погляд на події, що відбуваються, згідно з яким той чи інший устрій держави відіграє певну роль в усіх людських відносинах. Так, Полібій намагався встановити, чому протягом такого короткого часу Римові вдалося підкорити собі майже все Середземномор’я. Він пояснював це вдоско­наленням римського республіканського ладу, відмерлого, на його думку, як і спартанський устрій часів легендарного Лекурта, через змішання трьох державних форм: царства (басилеї), аристократії і демократії. Історію виникнення державності і наступної зміни державних форм Полібій зображав як процес, що розвивається за законом природи. За Полібієм, кругообіг державних форм такий: царство, тиранія, аристократія, олігархія, демократія, охлократія. Зміну державних форм він пояснював падінням звичаїв і представників влади. Важливу роль Полібій відводив про­блемі моральності представників влади.

Кінцевий пункт природного розвитку форм держави збігається з вихідним, кругообіг починається заново. Однак історія не просто повторюється, у ній багато нового. Як же Полібій уявляв собі цей кругообіг основних державних форм?

Первісний вождь-самодержець перетворювався непомітно і природно, за концепцією Полібія, в царя тією мірою, якою “царство глузду змінювало собою панування відваги і сили”. Царська влада платила кожному по заслугах і піддані підкорялися їй не стільки через страх, скільки за велінням розуму і з доброї волі. Поступово царська влада ставала спадковою. Царі змінили попередній спосіб життя з його простотою і піклуванням про підданих, почали надуживати владою, через що викликали заздрість, невдоволення і гнів підданих. Царство перетворилося в тиранію. Такий стан (і форму) Полібій характеризує як початок занепаду влади.

Тиранія — час підступів проти володаря. Причому вони походили від людей благородних і відважних, які не бажали зносити свавілля тирана. При підтримці народу такі благородні люди скидали тирана і засновували аристократію. Цю форму держави Полібій характеризував як виявлення меншості, яке встановлюється зі згоди народу і при якому правлячими людьми стають “найсправедливіші і найрозсудливіші за вибором”.

На перших порах аристократичні правителі піклуються про загальне благо. Коли ж влада стає спадковою і переходить до людей, “зовсім не знайомих з вимогами суспільної рівності і свободи”, тоді аристократія перетворюється в олігархію. Тут панує зловживання владою, корисливість, беззаконня, здирство, пияцтво, зажерливість.

Виступ народу проти олігархії супроводжується умерт­вінням одних і визнанням інших. Не довіряючи попереднім формам правління, народ встановлює демократію і бере на себе турботу про державу.

Демократією Полібій вважав такий лад, при якому вирішальну силу мають постанови більшості народу, де панують підкорення законам і традиційна повага до богів, родичів і старших. Поступово відходячи від цих цінностей, натовп обирає вождем відважну людину (демагога), а сам усувається від державних справ. Демократія перероджується в охлократію. Полібій змальовував охлократію як лад насильства і беззаконня.

Полібій відзначав нестійкість, властиву кожній окремій простій державній формі, яка втілювала лише якусь одну засаду (принцип)  і якій неминуче судилося виродитися в свою протилежність. Основну перевагу змішаної форми правління Полібій, котрий зазнав у цьому питанні великого впливу відповідних ідей Арістотеля, вбачав у забезпеченні належної стійкості держави, яка запобігатиме спотворенню форм правління.

Торкаючись тогочасного стану державних справ, Полібій аналізував прояви змішаних, на його думку, форм держави в Римі. Він розглядав повноваження “трьох влад” у Римській державі — влади консулів, сенату і народу, які виражали відповідно царську, аристократичну і демократичну засади. “Справді,— пояснював Полібій,— якщо ми зосередимо увагу на владі консулів, держава виявиться монархічною і царською, якщо на сенаті — аристократичною, якщо будь-хто візьме до уваги лише становище народу, він напевно визнає римську державу демократією”. Показавши таким чином, що правління державою у римлян розподілялося між трьома владами. Полібій висвітлив ті політичні процедури, за допомогою яких окремі влади можуть при необхідності перешкодити одна одній або, навпаки, взаємно підтримувати і сприяти одна одній.

У змішаній формі держави повноваження представників різних форм правління не з’єднуються в одне начало, а будучи роз’єднаними, сполучаються і співіснують, взаємно зрівноважуючи одне одного, і тим самим стабілізуючи увесь державний лад. Йдеться про таку конструкцію державної влади, при якій повноваження правління не зосереджені в одному центрі, а розподілені між різними, взаємно зрівноважуючими началами (складовими частинами держави).

Мислителі Стародавньої Греції внесли суттєвий вклад у розвиток політичних поглядів і теоретичну розробку проблем держави. Всесвітньо історичне значення духовного розвитку Стародавньої Греції, складовою частиною якого є політичні вчення, зумовлене тим, що старогрецькі мислителі були першовідкривачами в численних галузях людського пізнання. Вони заклали фундамент формування відправних ідей і концепцій у різноманітних сферах теорії і практики. В аспекті сьогоднішньої політології особливо важливі зародкові форми емпірико-наукового дослідження політики і держави (Арістотель) та політико-історичне вивчення форми держави, концепція змішаної держави (Полібій).

Політичні доктрини античності. Платон і Арістотель – Частина 1
Політичні доктрини античності. Платон і Арістотель – Частина 2

Теги:  , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , ,