Політичні доктрини античності. Платон і Арістотель

Січень 3rd, 20123:27 pm

0


Політичні доктрини античності. Платон і Арістотель

Політичні доктрини античності.

Платон і Арістотель

В історії виникнення і розвитку старогрецьких політичних поглядів більш чи менш виразно виділяються три періоди. Ранній період (IX—VI ст. до н. е.) пов’язаний з часом становлення старогрецької державності. В цей період спостерігається раціоналізація політичних уявлень (у творчості Гомера, Гесіода і особливо знаменитих “семи мудреців”, до яких належить також Солон), формується філософський підхід до проблем держави (Піфагор, піфагорійці, Геракліт).

Другий період (V — перша половина IV ст. до н. е.) — це час розквіту старогрецької філософської, а також політичної думки, що знайшов свій вияв у вченнях Демокріта, софістів, Сократа, Платона і Арістотеля.

Третій період (друга половина IV—II ст. до н. е.) — період еллінізму, початок занепаду старогрецької держав­ності, підпадання грецьких полісів під владу спочатку Македонії, а потім Риму. Погляди того періоду відбиті в ученнях Епікура, стоїків і Полібія.

Знаменитий афінський реформатор, державний діяч і законодавець Солон (близько 638—559 рр. до н. е.) вважав, що держава потребує передусім законного порядку, що порядок і закон найбільше благо для поліса в умовах гострої політичної боротьби між афінським демосом і знаттю, багатими і бідними, боржниками і кредиторами. Солон виступив тією компромісною фігурою, якій однаково доко­ряли сторони, що вели між собою боротьбу. Він був вибраний першим архонтом і наділений широкими повноваженнями. В 594 р. до н. е. Солон видав нові закони і здійснив суттєві реформи соціально-політичного ладу афінського поліса. Солон відмінив приватні і державні борги, скасував кабалу за минулі борги, заборонив на майбутнє забезпечення позики особистою кабалою. Заснувавши раду (до складу якої входили по сто членів від кожної із 411 афінських філ), він значно підірвав панівну роль ареопагу, колишнього оплоту аристократії. Запроваджена Солоном цензова демо­кратія була пронизана ідеєю компромісу знаті і демосу, багатих і бідних. Солон відкрито виявляв небажання потурати надмірним претензіям однієї зі сторін на шкоду іншій.

Піфагор (580—500 рр. до н. е.) і піфагорійці першими почали теоретичну розробку поняття рівності, важливої для розуміння ролі права як рівної міри нормування нерівних відносин і індивідів. Згідно з піфагорійцями, люди в своїх різноманітних взаєминах повинні дотримуватися певної міри справедливості як рівної віддачі за рівне, залежно від характеру тих конкретних відносин, в яких вони опиняються.

Ідеалом піфагорійців була держава, в якій панував би справедливий закон. Найгіршим злом піфагорійці вважали безвладдя. Критикуючи анархію, вони зазначали, що людина за своєю природою не може обійтися без керівництва, начальства і належного виховання.

Наприкінці VI ст. до н. е. піфагорійські філософсько-політичні союзи, аристократичні за своїм духом, таємно об’єднувалися у Південній Італії, де жив також Піфагор, але були розгромлені прихильниками демократії.

Геракліт (бл. 544—бл. 470 рр. до н. е.), знаменитий античний філософ-діалектик, вважав, що демократія — це правління “нерозумних” і гірших. Відкидаючи демократію і вважаючи розумним правління кращих, Геракліт тим самим виступав прибічником аристократії. Але під аристократією він розумів не родову знать, а аристократію духу. Геракліт виступав за новий, писаний закон поліса, тим самим відмовляючись від давньоаристократичного правоусвідомлення й орієнтуючись на давнє родове право. Геракліт критично ставився до політичної практики як старої аристократії, так і демократії. “Народ,— зазначав Геракліт,— повинен боротися за закон, за свої стіни”. Це яскраве формулювання ідеї боротьби за право має на увазі не закон демократичної партії, а принцип законності як такої, принцип панування закону в політичному житті.

Демокріт (460—370 рр. до н. е.), найбільш визначний представник атомістичного матеріалізму, розглядав політику як найважливіше мистецтво, завдання якого — забезпечити спільні інтереси вільних громадян поліса. Демокріт був прихильником демократії. “Убогість в демократії,— заявляв він,— настільки ж має перевагу над так званим благопо­луччям громадян при царях, наскільки воля краща від рабства”. Однодумство і морально-соціальна солідарність вільних членів поліса є, за Демокрітом, найважливішою і необхідною рисою упорядкованої держави.

Поліс — це спільна справа всіх його вільних членів. Держава уособлює в собі спільну справу, і піклування про неї визначає суть і принципи прав і обов’язків громадян. Демокріт учив, що державні справи є важливішими над усі інші. Кожен повинен дбати, щоб держава була упорядкована, не домагаючись більших почестей, ніж йому личить, і не захоплюючи більшої влади, ніж це корисно для спільної справи.

“Мистецтво керувати державою” Демокріт характеризував як найкраще із мистецтв. Він рекомендував докладно вивчати політичне мистецтво і допускати до керівництва лише тих, хто знає справу, має відповідні знання, якості.

За Демокрітом, суспільство, поліс і його закони, будучи результатом природного розвитку, разом з тим є штучними утвореннями людей у процесі їхньої еволюції від стадності до цивілізації. Штучний характер законів і держави означає мимовільний їх розрив з природою, а скоріше, їх визначену специфіку і своєрідність. У світлі атомістичного світогляду і його гносеологічної концепції співвідношення природного і штучного означає співвідношення того, що існує “насправді” (тобто справжньої дійсності), і того, що існує лише згідно із “загальною думкою”.

Залучення політичної теми до широкого обговорення, поглиблення її розробки пов’язане з іменами софістів. Зокрема, Протагор (481—411 рр. до н. е.) вчив: “Мірило всіх речей — людина, існуючих, що вони існують, а не існуючих, що вони не існують”. Тим самим Протагор підкреслював невідповідність людини як мірила всіх речей, а відповідність усього того, що вимірюється людською мірою. В політиці, етиці Протагор не був схильний до послідовного вияву свого релятивізму. Він стверджував: “Якщо ми не знаємо правди, то можна знати, що корисно. Про це нам говорять природне право і державні закони”. Причому саме демократична форма реалізації принципів справедливості, законності і державного порядку відповідала власним уявленням Протагора.

Пол Агрігентський (кін. V—поч. IV ст. до н. е.) заперечував моральні основи політики. Оскільки у відносинах між людьми все одно немає справедливості, то краще, зазначав Пол Агрігентський, самому творити несправед­ливість, реалізуючи свої бажання і цілі, ніж терпіти несправедливість від інших; краще бути тираном, ніж його жертвою. З цих позицій він виправдовував свавілля тирана.

Сократ (469—399 рр. до н. е.) займався пошуком раціонального, логічно-понятійного обгрунтування об’єктив­ної природи і моралі, моральної політики і права. В плані практичної політики сократівський ідеал означає правління знаючих, тобто обгрунтування принципу компетенції в державному управлінні, а в плані політичному — розумну основу і суть держави.

Сократ був принциповим прибічником законності. Його положення про збіг законного і справедливого та вихваляння законності означають, скоріше, бажаний стан справ, ніж реально існуючий. Принцип законності (його наявність чи відсутність) Сократ використав як один із суттєвих критеріїв своєї класифікації і характеристики різних форм державного ладу і правління. Сократ намагався виділити властиві їм риси своєрідності, різноутворюючі принципи. Щодо царства і тиранії він думав, повідомляє Ксенофонт у праці “Спогади про Сократа”, що одне і друге є влада, але вони різняться між собою. Владу, що грунтується на волі народу і ту, яка заснована на державних законах, Сократ називав царством, а владу проти волі народу і ту, в основі якої лежать не закони, а сваволя правителя, він вважав тиранією. Якщо влада перебуває в руках осіб, які виконують закони, то такий устрій, за Сократом, є аристократією, якщо вона виходить від багатства — плутократією, а якщо від воді усіх — демократією. По суті, дано базові визначення форм правління.

Сократ ставився різко негативно до тиранії як режиму беззаконня, сваволі і насильства. М’якше він критикував демократію. Основний недолік демократії Сократ вбачав у некомпетентності її посадових осіб, яких обирали способом жеребкування, тобто випадково. Невисоко цінував він мудрість народних зборів. Але у всіх випадах проти демократії Сократ наголошував не на насильницькій заміні демократії якою-небудь іншою політичною формою, а, скоріше, на необхідності її удосконалення у напрямі компетентного управління.

До впорядкованих держав, що управлялися хорошими законами, Сократ зачисляв аристократичну Спарту і Кріт. Він вважав, що його рідному полісу — Афінам треба наслідувати “тих, які в даний час є першими”, тобто Спарту (як відомо, Афіни при демократичному ладі зазнали поразки від Спарти і втратили свої провідні позиції по всій Елладі).

 

Політичні доктрини античності. Платон і Арістотель – Частина 2
Політичні доктрини античності. Платон і Арістотель – Частина 3

Теги:  , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , ,