Політика та її соціальність

Грудень 5th, 20115:31 am

0


Політика та її соціальність

Політика та її соціальність

Вичленити політологію із системи суспільствознавчих наук як специфічну самостійну наукову дисципліну дуже важко. По суті, не існує уніфікованого загальноприйнятого визначення предмета цієї науки.
Невизначеність і розмитість його границь (так, досить складно чітко розмежувати праці зарубіжних авторів політологічного, соціологічного і політекономічного характеру, що зумовлюється самим характером політології) посилюється розмаїттям ідейно-політичних позицій, методологічних принципів, способів дослідження політичних проблем.

Звичайно, з самого терміна “політологія” випливає, що це знання про політику. Хоча в деяких назвах творів основоположників політології, починаючи з Платона та Арістотеля і до В. Парето, М. Вебера, Р. Міхельса та деяких наших сучасників, цей термін не використовується. Особливого поширення він набув серед вітчизняних науковців. На Заході ця назва політичної науки трапляється не часто. Фігурують в основному поняття: соціологія та психологія політики, політична соціологія, історія політичних учень, історія політичних інститутів тощо.

У більш загальному й універсальному вигляді політика— це особливий вид людської діяльності, пов’язаний з одержанням і здійсненням влади, насамперед державної. В літературі маємо і більш конкретні визначення політики. А саме, що це сфера діяльності між класами, націями та іншими соціальними групами, ядром якої є проблема завоювання, утримання і використання державної влади. Подібна концепція виходить з того, що найсуттєвіше в політиці — це устрій державної влади. Згідно з поглядами М. Вебера, політика означає надію брати участь у владі або впливати на її розподіл між державами, а також у межах однієї держави — між групами людей. Трапляється і таке сучасне визначення політики.    Це,    як    пише  Ж. Фрейнд, причинно зумовлена, ситуативно змінна за формою та орієнтацією діяльність, яка служить практичній організації суспільства. Він вказує, що політика дає суспільству його структури, форми, створює конвенції, інститути, закони і правила, змінює ситуацію і дає змогу людині адаптуватися в умовах, що змінюються у часі і просторі. Перелік визначень політики може бути продовжений. Але при всьому розмаїтті визначень у кожному з них, йдеться про особливий вид діяльності, пов’язаний з владою. Отже, політику розуміють по-різному. Розглянемо три найпоширеніші варіанти.

Уже в середні віки італійський мислитель Н. Макіавеллі визначав політику як боротьбу між законом і силою. Якщо закону недостатньо, слід застосувати силу. Закон порожній, якщо він не спирається на силу. Сила, якщо вона навіть незаконна, забезпечивши собі існування в державі, прагне нарядитися в шати закону.

Близьким до поглядів Макіавеллі, проте все ж своєрідним є поняття політики, сформульоване у XIX ст.: політика — це мистецтво використання можливостей. Слід думати, що таке розуміння виникло за велінням часу. Буржуазний лад зруйнував ідеалістичні принципи аристократії і зажадав, щоб первинним був визнаний прагматичний розгляд проблеми: правдою є те, що корисне. Розуміння політики як мистецтва використання можливостей не позбавлене раціонального зерна. В політиці важливі не тільки принципи, а й компроміси, не тільки науковий розгляд, а й лавірування та інтуїція.

Визначення політики як майстерності зорієнтоване на максимум, але політика може бути як успішною, так і невдалою. В цьому слабкість визначення політики як майстерності.

Що стосується можливості, то і це поняття багатогранне. Насамперед не все можна регулювати, все і не потрібно регулювати, необхідно залишати місце для саморегуляції (принцип “все дозволене, що не заборонене законом”). Можливість утворюється в дійсності. Розраховуючи на власну мету, політик повинен цю можливість вловити і використати. Очевидно, що можливість — це поняття тактики, а не стратегії. Має значення й особиста можливість політика як здатність до політичної діяльності, зважаючи на її соціальну роль, строгість, нормативність й зумовленість (є бажання, але нема можливості; є можливість, але нема бажання).

Щодо розуміння причин, які зумовлюють це явище, є дві точки зору. Згідно з однією, а вона йде ще від Платона та Арістотеля і досить поширена в сучасній політології, політика ототожнюється із суспільним способом існування. Тобто жити в суспільстві означає жити політично, оскільки політика виступає як всезагальна форма соціальних зв’язків. Сама ж соціальність грунтується на розумінні суспільства як конгломерату атомізованих індивідів, а зв’язок між ними — свідомо встановлені договірні відносини на грунті державності.

Інший підхід — марксистський. Він виходить з того, що суспільство формується в процесі спільної діяльності людей та обміну нею. Отже, соціальність створюється не державним об’єднанням, а спільною участю людей у праці. Звідси — первісні форми суспільного життя — “дополітичні“, оскільки суспільство було соціально однорідним. Коли ж утворюються різноманітні соціальні групи зі своїми специфічними цілями і прагненнями, приватні інтереси відокремлюються від спільного інтересу, починають протистояти йому. Цілісність, поляризованість такого суспільства набуває характеру проблеми, розв’язання якої вимагає особливого виду діяльності — політики.

Марксизм пов’язує політику виключно з класовими інтересами. Таке розуміння, природно, передбачає, що кожний клас чи соціальна група, які беруть участь у політиці, діють тільки у власних інтересах, прагнучи задовольнити їх за допомогою існуючих соціальних і політичних інститутів, за рахунок усієї системи суспільних відносин. Але суспільство не “скарбничка”, з якої різні класи і групи можуть тільки брати те, що їм потрібне.

Суспільство є результатом взаємодії соціальних суб’єктів. В нинішньому світі цим суб’єктам слід уникати протиборства і спільно шукати шляхи збереження життя, розв’язання державних проблем. Практикою цивілізованих країн, ліберальних демократій доведено, що політика, яка прагне успіху, повинна передусім враховувати інтереси нації. Так звані класові інтереси відходять на задній план.
Враховуючи слабкі і сильні сторони визначення політики, сформулюємо основні її ознаки.

Без сумніву, політика — це особливий вид людської діяльності, покликаний з’ясувати довготривалі або поточні інтереси різних соціальних груп за допомогою планування, втілення в життя, контролю процесу і результатів відповідної практичної діяльності.

Первісно політика виникла як боротьба родів і племен за існування. З плином часу масштаби суспільних груп зросли до розуміння глобальної спільності людства. Політика перетворилася на засіб забезпечення інтересів великих груп людей: станів, територіальних одиниць, класів, націй. При цьому відбулися важливі не тільки кількісні, а й якісні зміни. Ніхто ж не сумніватиметься в політичній сутності держави, хоч це може стосуватися Сан-Маріно, Монако, Ліхтенштейну чи подібних до них держав. Однак слід зазначити, що й розмір суспільної групи є істотним фактором. Від нього залежить, як політики, котрі виступають від імені цих груп, бачать світ і розуміють власну роль. Вони можуть заявити, що на рівні політики змінюються ціннісні оцінки повсякденного життя. Так, Талейран-Перагор зазначив, що злочин в політиці простимий, але помилка — смертельний гріх.

Політика як усвідомлена діяльність, спрямована на забезпечення суспільних процесів, їх регулювання і розвиток в тому напрямі, якого прагне домінуюча або опозиційна група, має свою антитезу, протиборство — природний розвиток подій. Усвідомлення інтересів груп, постановка цілі і складання плану дії може вплинути на процес розвитку.

Об’єкт політики необмежений, тому існує чимало сфер політики: економічна, соціальна, національна, екологічна, аграрна, військова, культурно-освітня та ін. За спрямованістю розрізняють внутрішню і зовнішню політику держави.

З точки зору технології політику можна розглядати як мистецтво можливостей, враховуючи дані вище роз’яснення. В той же час не слід забувати про зв’язок політики з наукою. З’ясування і реалізація соціальних інтересів на справді науковій основі ще нікому не нашкодили.

Отже, політика — це діяльність осіб, мікро- і макрогруп та інститутів, спрямована на завоювання й утримання влади: це система відносин у суспільній організації, що регулюється нормованою ієрархією підпорядкування.

Як одна із сфер суспільного життя, політика взаємодіє з іншими, відчуваючи їх вплив і зворотно детермінуючи їх функціонування та розвиток. При цьому в політичній сфері найбільш виразно виявляються інтереси класів, соціальних груп та індивідів. Їх зіткнення, взаємодія відбувається на грунті того чи іншого співвідношення соціальних сил. Без перебільшення можна сказати, що політика найбільш динамічна сфера суспільної системи. В свою чергу, вона робить істотний вплив на все людське буття. Тому вивчення політичних явищ вимагає з’ясування економічних та інших інтересів, якими вони визначаються, а також всієї системи соціальних факторів і протиріч, через які пробивають собі шлях пріоритетні економічні інтереси. Такий підхід до політичних процесів, вважають Ф. Бурлацький та А. Галкін, застерігає від крайнощів і недооцінки визначального впливу на політику економічних інтересів, а також відносно самостійної ролі всієї суми соціальних і політичних факторів, які впливають на ті чи інші конкретні рішення й кроки.

Проміжною і з’єднувальною ланкою між політикою та економікою є соціальна структура. Вона безпосередньо становить підвалини політики, визначаючи її суб’єкти, імпульси, інтереси, характер і спрямування політичних процесів. Залежно від соціальної структури формуються політичні сили і рухи.

Істотною детермінантою політики є певні географічні умови. Деякі доктрини, зокрема геополітична, розглядають їх як вирішальні. Можна погоджуватися з цим чи ні, але географічне розташування країни все ж істотно впливає на її економіку, особливо на формування концепції оборони.

Специфічного спрямування набуває політика залежно від чисельності населення, його статевої структури. Вплив демографічних факторів опосередкований через економіку. Він і прямий, оскільки визначає певні риси і структуру суб’єктів політичного процесу. Якщо ж йдеться про національний склад населення, то це одна із домінант політичного життя.

Серед факторів, що визначають політику, істотне місце посідають соціально-психологічні. Саме вони позначаються на політичній поведінці мас та окремих індивідів. За певних умов ці фактори можуть стати вирішальними, наприклад, якщо йдеться про феномен натовпу. Досить відчутний вплив цього фактора в політичному лідерстві. А якщо взяти національний характер, то він часто-густо визначає форми боротьби за національне самовизначення.

Вибір політичних інститутів, методів функціонування, їх цілей значною мірою залежить від духовної культури. Вона так чи інакше визначає державний устрій народів. У розмаїтті його існування — чи то конституційні монархії чи парламентські республіки як форми демократії — простежуються неоднакові культурні традиції народів, їхні філософські і релігійні погляди тощо. Саме духовна культура впливає на характер політичної соціалізації індивідів, систему їхніх політичних цінностей і політичні позиції.

Проте соціальність політики визначається не тільки впливом на неї різних сфер життя. Взагалі необхідність політики породжена її активною роллю, здатністю впливати на процеси господарського, культурного та іншого розвитку. Вона виступає силою, що здатна прискорювати чи гальмувати економічне життя. Одним із головних напрямів використання державної влади є економічна політика. Вона, як правило, становить центральну ланку партійних програм, наріжний камінь різноманітних соціально-політичних доктрин. Важливим спрямуванням політичної діяльності є національна і демографічна політика. В багатонаціональних державах її дієвість значною мірою визначає політичну стабільність. Політичні процеси є суттєвою обставиною, яка істотно впливає на психологічний клімат у суспільстві. Якщо взяти духовну культуру, то визначення напрямів її розвитку, система пріоритетів — усе це також залежить від політики.

Політика не тільки компонент соціальної системи. Вона сама собою є структурою, що здатна забезпечити владарювання. Так, знаряддям здійснення влади є політична система  як система взаємодіючих інститутів, домінуючим серед яких виступає держава. Далі, оскільки політика — це діяльність, то вона органічно включає сукупність соціальних суб’єктів. Реальним суб’єктом політики є той, хто залишає слід у політичному житті, хто спроможний визначити зміст політичних відносин. У політиці можна виділити чотири рівні суб’єктності.

1. Цілісна, організована, велика суспільна група. Йдеться про групу людей, яка утворилася на основі етнічної або соціально-класової диференціації. Це може бути нація, суспільний клас, населення якої-небудь території, демографічна група тощо.

2. Організація великої суспільної групи. Це державні інститути, партії, профспілки, народні фронти, жіночі й молодіжні рухи та ін. Такі організації відіграють роль зачинателів, керівників і виконавців політичної діяльності, а також виступають як безпосередній суб’єкт політики.

3. Органи й ланки політичних організацій. Вони є суб’єктами конкретних політичних рішень і діяльності. Особливе значення мають і центри організацій.

4. Конкретний індивід. Він є найбільш повним, багатим і неповторним виявом суб’єкта політики. Ним може бути і визначна особа, і звичайна людина як талановита, так і посередня. Важливо, щоб цей індивід впливав на політичні процеси.