Пори року в українських народних віруваннях

Березень 26th, 20135:09 am

0


Пори року в українських народних віруваннях

Розподіл року у давніх слов’ян визначався типовими природними для всіх наочними знаменнями (ознаками), які даються самою природою. Рік розпадався на дві половини (літню й зимову) і починався з першого весняного місяця – березня, тому що з цієї пори природа пробуджується до життя, і світлі боги приступають до створення свого благодатного царства. Установлення християнства на Русі нешвидко змінило старовинний звичай починати рік з березня місяця. З чотирьох пір року весна розглядалась як переддвір’я літа, а осінь – як перша пора зими. Ділити роковий цикл на місяці дають підставу постійно повторювальні фази місяця. Пори року і місяці отримали свої назви в залежності від погоди і її впливу на відродження та в’янення природи, родючість землі та працю людини. В українців назви місяців мали таке походження: січень – від дієслова – сікти; лютий – зима в образі вовка нападала на людський мир і мертвила його своїми гострими зубами; березень – давньоукраїнське березозор – складне слово, друга половина слова „зор” свідчить про зовнішній вплив тепла, що визиває в березах солодкий сік, який українці використовують як напій; квітень – початок цвітіння; травень – з’явлення трави; червень від слова – червоний – сонце знаходиться у найвищій точці; липень – цвітуть липи; серпень – пора збирання вереску та виноградних ґронів; жовтень – жовкне листя; листопад – пора падіння листя; грудень – у стародавньому літописі є такі вказівки:  “а зима была гола и ход конем был грузоват”, тобто від холоду задубла грязюка. У послідовних перетвореннях природи і властивостях різних пір року давні українці розглядали не вияв природних законів, а діяння живих сил – добродійних та ворожих, їх вікову боротьбу між собою, торжество то з одного, то з іншого боку. Тому пори року зображувалися нашими предками не абстрактним поняттям, а утіленням стихійних богів і богинь, які по черзі сходять з небесних висот на землю.

За давнім джерелом, «весна наречется, яко дева, украшена красотою и добротою, сияюще чудно и преславне, яко дивится всем зрящим чудно и преславне, яко дивится всем зрящим доброты ея, любима бо и сладка всем. Лето же нарицается муж тих, богат и красен, питая многи человеки и любя дело прилежно, и без ленности восстая заутра до вечера и делая без покоя. Осень подобна жене уже старе и богате и многочадне, корда дряхлующи и сетующи, когда же радующися и веселящися, рекше иногда (печальна от) скудности плод земных и глаза человеком, а иногда обильна плодом всем, и тиха и безмятежна. Зима же подобна жене – мачехе злой и нежалостливой, яре и немилостиве; когда милует, но и тогда казнит; иногда добра, но и тогда знобит, и гладом морит, и мучит грехов ради наших».

Головна ідея, яка покладена в основу народних свят, виражається небагатьма словами: смерть  природи взимку та оновлення або воскресіння її навесні. З першими ознаками весни українці вже починають гукати її. Серед них можна назвати: пробудження тварин, які взимку сплять, приліт птахів, поява комах і цвітіння пролісків. За українськими прикметами, четвертого березня прилітають граки; дев’ятого – жайворонки; до сімнадцятого числа крига на річках стає настільки слабкою, що, за народним висловом, щука її хвостом пробиває; двадцять п’ятого – тридцятого березня ластівка вилітає з вирію та поспішає у тутешній світ, несе з собою тепло; п’ятого квітня пробуджуються цвіркуни, а дванадцятого – ведмеді виходять з барлогу, в якому  проспали цілу зиму; у травні місяці земля вже готова бути родючою. Дані прикмети не завжди можуть бути правильними: по – перше, різні місцевості мають різні кліматичні умови, по – друге, незалежно від умов рік на рік не приходиться: зимовий мороз закінчується іноді раніше, іноді пізніше. Тому початок весни (її прихід) здавна визначався не приходом відомого у році дня, а появою  знамення. У германців той, хто вперше бачить фіалку, поспішав оголосити це своїй громаді, яка збігалася на місце. Квітку підіймали на жердину, танцювали навколо неї; співали веселих пісень. В Україні шанують появу блакитного рясту, одну з перших весняних квіток  України; коли селяни збираються на полях, вони починають танцювати та співати: “Топчу, топчу ряст! Дай, Боже, потоптати і того року дожидати!”. На Україні ластівку називають святою, божим птахом. Де вона оселиться, тому дому принесе благословення, щастя і захистить його від грози та пожежі; тому селяни навмисно прибивають під дахом планки та дощечки, щоб ластівкам зручніше було вити гніздо. Того, хто вб’є ластівку або зруйнує її гніздо, Бог карає смертю або знищує його дім пожежею, насилає на його стада падіж, відіймає у його корів молоко. Побачивши першу ластівку, українці умиваються водою зі словами: ”Ластівко, ластівко! На тобі веснянки, дай мені білянки”. На Україні діти ходили на початку березня по хатах, славили яр і зеленачку і носили з собою дерев’яну ластівку або печених з хліба жайворонків. На дев’яте березня, коли (за народною прикметою) прилітають жайворонки, на Україні обрядові голосіння звертаються до Лади, богині літньої родючості, любові і шлюбних зв’язків. “Благослови, мати, ой мати Лада, мати, Весну закликати!”.

Особливе значення на Україні приділяють середині літа-святу Купали. Ця заміна відбувалася: по – перше, збігом свята, присвяченого Йоанну – Хрестителю, з часом купальських ігрищ, по-друге – впливом мови, тому що саме слово “купало” повинно було наводити на думку про Хрестителя: купати – занурювати у воду, мити тіло, щоб воно було чистим, білим, купель – посудина, яку використовують при хрещенні. На Україні на Івана-Купала при літньому повороті сонця запалюють вогнища на берегах річок та на пагорбах і гірських вершинах, дівчата пускають свої вінки у воду, на них запалюють воскові свічки, дивлячись на вінки, ворожать на свою майбутню долю. Стрибки через вогонь рятують від хвороби, злого впливу, безплідності. Матері навмисно спалюють на купальському вогнищі зняті з хворих дітей сорочки, щоб згоріли хвороби. Скочування з гори запалених коліс символізує поворот сонця на зиму.

Ковальова Н.О., Новикова Ю.М.
Навчальний посібник з українознавства. – Макіївка: ДонНАБА, 2005. – 110 с.