Постмодерний текст як поле інтертекстуальної гри

Листопад 19th, 20124:38 pm

0


Постмодерний текст як поле інтертекстуальної гри

У середині XX ст. зі свідомими творчими інтенціями підійшли до міфологічного інтертексту латиноамериканський магічний реалізм та оригінальний український його відповідник – химерна проза. Представники тих стильових течій, зображуючи фантасмагоричне як звичайну подію, одивнювали реальність, надавали їй феєричного характеру, аби відсвіжити читачеве світовідчуття, вразити парадоксами реальної дійсності, відкрити прихований сенс і ширші обрії буття. Міф, як найдавніший і найуніверсальніший спосіб контакту з безмежною таємничою дійсністю, виявився найпридатнішим для цієї мети інтертекстуальним засобом.

Характерні риси химерної прози, магічного реалізму й міфологізму – тематично-образна двоплановість, параболічність, використання умовно-метафоричних, алегорично-притчевих форм, які в конкретних, але дивно змінених образах здатні виражати бентежні апорії (роман-міф «Сто років самотності» Ґабріеля Ґарсїї Маркеса, романи-притчі «Гра в бісер» Германа Гессе, «Чума» Альбера Камю, «Герострати» Емми Андієвської, «У пащі дракона» Валерія Шевчука). Гротескність і пародіювання, карнавалізація і театралізація, бурлескно-травестійні стильові елементи поєднані тут з історичними мотивами, філософічними аспектами. Винайдені магічним реалізмом стильові засоби переплетення реальних речей з барвистим міфологізмом, фантастикою чи містикою у народно-сміховому, іронічному чи пародійному обрамленні надають образові понадчасової символічної барви, ненав’язливо, неначе грайливо, але настійливо нагадують про вічні цінності.

Українська література підневільних радянських часів знала й інші інтертекстуальні моделі, з яких найяскравіша – непокірні палімпсести дисидентської поезії. Строкату мережу інтертексту Василя Стуса розширюють у безконечність фольклорні, античні, біблійні відлуння, перегуки з Рильським, Тичиною, Плужником, неокласиками, з поезією друзів-шістдесятників.

Характерні риси постмодерної літератури – гра з читачем, нездоланна пристрасть до містифікацій, пародіювання та інших специфічних способів організації інтертексту, що їх американець Чарлз Дженкс і нідерландець Тео Дан означили поняттям «подвійного коду» (double code). Так, завдяки подвійному кодуванню філософський роман Умберто Еко «Ім’я троянди» нагадує детектив, інтригуючі події якого розгортаються в середньовічну добу, а наступний його романний твір «Маятник Фуко» – це витончена пародія, яка демонструє обмеженість людського розуміння світової історії: розважаючись, персонажі вигадують історичний сюжет, який перетворюється на жахливу реальність.

Так само містифікують читача іронічні романи Джона Фаулза («Колекціонер», «Маг», «Жінка французького лейтенанта»), Патріка Зюскінда («Парфумер»), Томаса Пінчона («Ентропія») та інших письменників, котрих критики вважають постмодерністами. Скажімо, пародійно-полемічний план містить роман-антиутопія «Володар мух» Вільяма Ґолдінґа, у якому йдеться про здичавіння маленьких героїв, що потрапили на безлюдний острів. Притчевість полягає в аналогіях, які читач Ґолдінґового твору мимоволі проводить з попередніми відомими «робінзонадами», відкриваючи для себе жорсткий, можливо, надто скептичний, проте повчальний погляд на людину:

Інтертекстуальне цитування, елементи пародіювання або ж іронічного тлумачення літературних традицій притаманні більшості творів постмодерних авторів.