Предмет і завдання етнографії

Березень 16th, 201312:05 pm

0


Предмет і завдання етнографії

Етнографія вивчає походження народу, його суспільний розвиток, культуру, мову, традиції. Описує методи аналізу, теоретичні дослідження наука  етнологія, де logos (з грецької мови) означає вчення, поняття.

Об’єктом вивчення етнографічної науки є народи світу. Але кожен народ, кожна нація повинна спочатку вивчити і дослідити історію свого власного народу.

Історія української етнографії своїми витоками сягає часів Київської Русі. Поява відомостей про культуру та побут українського народу відноситься до ХУ століття, коли українці сформувалися в окремий етнос.

В історії української етнографії виділяються три періоди щодо етапів етнографічних досліджень:

І. З ХУ до 60-х років ХІХ століття (становлення української етнографії як науки):

1. ХУ – середина ХУІІ століття (поява перших прямих відомостей про українців як окремий народ з певними рисами характеру, самоназвою, культурно-побутовими особливостями). Значний інтерес до культури українців, особливо козацтва, виявили іноземці, які побували в Україні: П.Шевальє, А.Контаріні, С.Герберштейн, П.Алеппський. П.Алеппський записав: „По всій землі козаків ми помітили прекрасну рису, яка викликала наше здивування: всі вони [українці] уміють читати і знають порядок церковних служб і церковні співи”. Найбільш ґрунтовна праця – „Опис України” француза Г.Левассер де Боплана – військового інженера, який будував фортеці в Україні.

2. Друга половина ХУІІ – початок ХУІІІ століття (поглиблення етнографічних досліджень, ціліспрямованість у збиранні матеріалів з етнографії). У Києво-Печерській лаврі був написаний підручник з історії („Синопсис”, 1674), де йшлося про походження східнослов’янських народів. У віршах К.Зінов’єва вперше змальовувався ряд ремесел і промислів українців.

3. Кінець ХУІІІ – 60-ті роки ХІХ століття (становлення української етнографії як окремої наукової дисципліни). У 1777 році в Петербурзі було надруковано першу наукову працю з української етнографії – „Описание свадебных украинских простонародных обрядов” Г.Калиновського. Починається експедиційне збирання етнографічних матеріалів. На початку ХІХ століття в Україні сформувався ряд культурно-просвітницьких та етнографічних центрів – Полтава, Одеса, Ніжин, Харків. При Харківському університеті сформувався очолюваний І.Срезнєвським гурток „любителів української народності” (Л.Боровиковський, А.Метлинський, М.Костомаров), який займався записами народних пісень, звичаїв та обрядів. З 40-вих років провідним центром стає Київ з його університетом (відкритий в 1834 році). Чималий внесок зробив М.Максимович – перший ректор Київського університету.

ІІ. 60-ті роки ХІХ століття – 1917 рік (розвиток етнографічної науки):

1. 60-ті роки ХІХ століття. З 1873 року у Києві розпочав діяльність Південно-Західний відділ Російського географічного товариства. У діяльності відділу брали участь Панас Мирний, М.Старицький, М.Драгоманов, М.Лисенко, Ю.Федькович, І.Манжура, О.Потебня. Але розпочата з широким розмахом робота трагічно обірвалася: царським указом 1876 року відділ було закрито. Його учасники змушені були емігрувати, де продовжили працювати в галузі українознавства.

2. Кінець ХІХ століття – 1917 рік. У зв’язку з репресіями царизму щодо української мови і культури етнографічна робота в Києві загальмувалася. Провідним центром українознавства стає Львів. Тут розгортає роботу Наукове товариство ім. Т.Г.Шевченка, при якому 1898 року була створена Етнографічна комісія. Активну участь у роботі комісії брали М.Павлик, В.Гнатюк і Ф.Колесса.

ІІІ. Жовтень 1917 – і до сьогодні (вперше створюються державні етнографічні заклади, об’єднуються зусилля дослідників різних регіонів України).

1. 20-30 роки ХХ століття (активізація збирання етнографічних матеріалів). Починають роботу Етнографічна комісія на чолі з академіком А.М.Лободою, Комісія краєзнавства, Музей антропології та етнології ім. Ф.Вовка у Києві, що були засновані у системі Академіїї наук 1921 року. Виходять друком журнали „Краєзнавство”, „Записки Етнографічного товариства”, „Побут”, „Бюлетень”.

2. 40-ві роки ХХ століття (етап занепаду). З початком сталінських репресій етнографи безпідставно звинувачувалися в буржуазному націоналізмі і засуджувалися. В 1933 році під гаслом реорганізації Академії наук УРСР етнографічні заклади ліквідовані.

3. 50-ті роки ХХ століття (етап поступового відродження етнографії).

4. 90-ті роки ХХ століття (новий період, який розпочався з утворенням і розбудовою української незалежної держави). Виникли етнографічні установи – Інститут народознавства у Львові, Центр народної творчості у Києві. З’явилися народознавчі періодичні видання „Родовід”, „Берегиня”, „Народна творчість та етнографія”. Зміцнилися контакти учених України із зарубіжними дослідниками, відбулася інтеграція української етнографії у світову етнологічну науку.

Ковальова Н.О., Новикова Ю.М.
Навчальний посібник з українознавства. – Макіївка: ДонНАБА, 2005. – 110 с.

http://www.alsena.ru/ услуги деликатного квартирного переезда.