Преса Франції

Червень 20th, 20113:00 pm

0


Преса Франції

 

Французька журналістика з перших своїх кроків якісно відрізнялася як від німецької, так і від англійської періодики своєю змістовністю. Один з істориків друку XIX – початку XX століття Людвіг Саламон порівнює французький друк з поверхнею, що «вічно гойдається», відзначаючи її «рухливість». Він пише, що французький друк значно перевершує англійський витонченістю, дотепністю, темпераментом і неповторним мистецтвом щодня показувати строкату, хоч і не завжди достовірну, картину світського життя.
Періодичні видання з’явилися у Франції дещо пізніше, ніж у Німеччині та Італії, але щоденне життя цікавило ще перших французьких хронікерів. Елементи журналістики були присутні і в «Газеті паризького буржуа» (1409 – 1444 pp.), і в «Скандальній хроніці» Жана де Труайе (1461 – 1483 pp.), і в «Газеті паризького буржуа» часів Франциска 1(1515- 1536 pp.).
Винахід друкарського верстата Гутенбергом не залишився непоміченим у Франції. З 1470 року ректор Сорбонни Гійом Фіше і пріор Жан Ейніен були захоплені ідеєю створення друкарні при університеті, її перша продукція з’явилася в 1475 році. Друкувалися спочатку, як і скрізь, книги. І хоча до кінця століття в цій країні вже налічувалося близько 50 друкарень, імена перших друкарів і видавців невідомі, оскільки на перших порах їх діяльність не контролювалася властями. У XVI ст. видавничий бізнес повністю потрапив під контроль монархів. Імена всіх власників друкарень стали відомими, оскільки займатися цим ремеслом можна було тільки з королівського дозволу. Французькі історики друку повідомляють, що в 1547 році в Парижі налічувалося 116 друкарів, в Руані – 70, в Ліоні -42, в Тулузі – 7. Із паризьких видавців найвідоміші Карон, Андре, Корозе, Нівер, з ліонських – Рімар, Бренузе, Ломм.

 

Що ж друкувалося в цих друкарнях? Найчастіше це різні хроніки:
1 – хроніки придворного життя. Вони присвячені опису військових походів, укладенню шлюбних союзів, похоронам і хрестинам і т. д. Великою популярністю в кінці XV ст. користувалися хроніки щодо британської війни і смерті короля Карла VIII. У цих бюлетенях повідомлялися факти не тільки з життя французького двору, але і всіх європейських королівських родин;
2 — бюлетені дипломатичних місій. Це, перш за все, послання і тексти договорів, наприклад, договір між Людовиком XI і Макси-міліаном Австрійським;
3 – хроніки релігійного змісту. Це численні звернення, проповіді, що наповнювали Європу в часи релігійних воєн. Наприклад, послання французького короля німецьким проісспиплм 1541 року.
Неповторним національним явищем французької журналістики були canard. Canard можна назвати французьким журналістським фольклором. Спочатку вони не були самостійною формою публікації. У період з 1488 по 1529 pp. французькі історики виділяють близько 200 курйозних розповідей. З 1515 по 1529 pp. величезна їх кількість з’являлася в «Газеті паризького буржуа». 1560 року П’єр Боесто зібрав їх у збірку під назвою «Незвичайні історії». Також вони надруковані у «Французькому Меркурії» 1605 року. Canard як самостійна форма публікацій, що набула значного поширення в XVI-XVII ст., були брошурами форматом 80 на 125 мм. і обсягом 8-16 сторінок. Вони друкувалися на дуже поганому папері з величезною кількістю помилок і, проте, залишалися дуже популярними, їх продавали біля стін королівського палацу, голосно викрикуючи неймовірні назви, що привертали покупців своєю сенсаційністю. їх лаяли, звинувачували в брехливості, поганому стилі і плебействі, але всі хотіли прочитати чергову небилицю, яка до того ж відповідно ілюструвалася, наприклад, зображенням жахливої змії, знайденої на Кубі, або дракона, що летить, якого бачили в небі Парижа в 1579 році.
Кількість canard зростала величезними темпами. У період між 1520 і 1550 роками їх вийшло 18, в наступній чверті XVI ст. – 39, з 1576 по 1600 pp. – 110, з 1600 по 1631 pp. – 323, а 1618 р. став рекордним за кількістю випущених canard – 37. Існували друкарі, які спеціалізувалися на випуску цих небилиць. У Парижі це робили Абрам Согрен, Флері Буріко, Антуан дю Голи, в Ліоні – Бенуа Ріго.
Діапазон змісту canard дуже широкий. У жанровому відношенні це розповіді. З 500 відомих розповідей 180 оповідають про незвичайні факти, 116 – про нещасні випадки, 109 – про кримінальні історії, 95 – про небесні явища (дуже великого поширення набула розповідь про комету 1618 року).

 

Крім canard, існували й інші форми ранньої періодики. Це перш за все релігійні видання. Вони набули поширення у XVI-XVTI ст. Тільки з 1589 по 1594 pp. віддруковано 280 книжок на теми релігії, обсягом по 8-16-32 сторінки і тиражем від 200 до 500 примірників. Деякі з них, такі як «Щит зборів дійсних католиків», сягали обсягом до 47 сторінок і друкувалася тиражем близько тисячі примірників.
Окрім них, виходили іде альманахи і календарі, які вже мали чітку періодичність. Істотний вплив на розвиток французької періодики зробили бельгійські і голландські видавці, особливо Абрам Верховен, що видавав з 1605 року «Nieuwe Zydinghen» («Останні новини»). Газета Верховена, а також «Галло-бельгійський Меркурій», що видавався у Франкфурті, послужили прообразами для видання в 1611 році «Французького Меркурія» (1611-1644). У першому номері цього щорічника розповідалося про події у Франції та за її межами, починаючи з 1605 року. Видавали «Французький Меркурій» («Мегсиге franscais») спочатку Жан Рішар, а потім Етьєн Рішар. Ставши першим міністром Франції в 1624 p., кардинал Ришельє підпорядкував собі видання, призначивши головним у ньому людину, яку сучасники називали «сірим преосвященством». Падре Жозеф (по-світському – Франсуа Леклерк дю Трамбле) був найближчою довіреною особою кардинала, його alter ego. Однак малотиражний «Мегсиге franscais», що виходив раз на рік, не відповідав політичним запитам Ришельє. Кардинал шукав можливості систематичного впливу на громадську думку, а для цього було необхідне періодичне видання іншого типу.
У 1631 р. Марія Медичі, мати Людовика XIII, розпочала широку кампанію щодо дискредитації політики кардинала у вигляді лайливих листів, спрямованих особисто проти Ришельє. Більшість з них склав памфлетист Матьє де Морг, який свого часу належав до прибічників кардинала, а потім перейшов на бік його ворогів.
Анонімні памфлети змусили Ришельє шукати вихід, тому він звернув свою увагу на Теофраста Ренодо, який добре себе зарекомендував у «Мегсиге franscais». Саме Теофрасту Ренодо судилося створити першу національну французьку газету. Будучи королівським медиком, він отримав цю посаду в 1612 р. завдяки протекції все того ж падре Жозефа, який задіяв свого протеже і до журналістської діяльності в «Мегсиге franscais» у 1624 р. Там талановитого журналіста помітив Ришельє, який запропонував йому випускати нове періодичне видання. Організація подібного видання без підтримки всемогутнього кардинала була неможлива. У 1630 р. Ренодо оформив офіційний дозвіл на володіння Адресним бюро і отримав монополію на збір інформації по всій території Франції. А в 1631 р. почав видавати «Та Gazette» – першу національну французьку газету.

 

Ренодо, людина неабияких здібностей у різних сферах знань, належить до перших французьких просвітителів. Ще в 1606 р. він отримав диплом лікаря. У віці всього 19 років, закінчивши медичний факультет в Монпельє, він відправився подорожувати по Франції і Європі. Ці мандри й допомогли йому побачити і зрозуміти тогочасну європейську журналістику.
Повернувшись до Парижа в 1612 p., Ренодо взявся за вивчення хірургії. Заняття медициною стають частиною його просвітницької та гуманістичної діяльності. У 1624 р. Ренодо призначено на пост начальника державних добродійних установ. Навіть створене ним Адресне бюро, що поширювало інформацію про продаж, купівлю, найм робочої сили та інше, обслуговувало бідняків безкоштовно. Одним із головних своїх завдань Ренодо вбачав у тому, щоб багаті допомагали бідним. Сам він займався цим вельми активно. Але, окрім Адресного бюро і медичної практики, Ренодо цікавився численними друкарськими листками, що наповнювали Париж і користувалися великою популярністю. Ідея створення газети, подібної тим, які він бачив у Європі, давно заволоділа ним, але нестача коштів і релігійні війни не сприяли її здійсненню. Тут на допомогу прийшов Ришельє. Кардиналові необхідний був друкарський листок за зразком німецьких або голландських. Краще Ренодо, на його думку, у Франції ніхто з цим справитися не міг. Досвід і зв’язки Адресного бюро, а також заслуги лікаря перед королем і самим кардиналом були найвищою гарантією.
Так Теофраст Ренодо отримав реальну можливість приступити до видання першої регулярної французької газети. Той факт, що задумана вона була відразу ж як знаряддя ідейної боротьби проповідника абсолютизму Ришельє з його численними ворогами (ця боротьба велася давно, але полем бою слугували в основному памфлети і згадуваний уже щорічник «Французький Меркурій»), підкреслює її специфічний, цілеспрямований характер. Це було якісно нове явище. Безумовно, не можна заперечувати роль Ришельє. Але якщо він вбачав у ній лише засіб знищення своїх ворогів і розповсюдження духу абсолютизму, то Ренодо підняв її на рівень вищий: він уклав у газету ідейний зміст у найширшому сенсі цього слова.
І азета дістала назву «La Gazette» – данини назві дрібної срібної монети (gazetta), якою венеціанці оплачували свої рукописні «avvisi». З легкої руки Теофраста Ренодо слово «газета» увійшло в лексикон багатьох європейських мов. На думку видавця, така назва була найбільш зрозумілою для широких мас, це підкреслювало загальнодоступність або, як би сказали тепер, масовість видання. Перший номер «Газеті» вийшов ЗО травня 1631 року і містив новини (в основному двотижневої давності) з Риму, Праги, Константинополя. Тематика – торгівля, війна, політична хроніка, дипломатичні новини. Датуються номери тільки з 4 липня, коли вийшов уже 6-й номер газети. Але оскільки це тижневик, то легко встановити день виходу першого номера. «Газетт» виходила по п’ятницях на чотирьох сторінках форматом 23 на 15 см. Пізніше число сторінок збільшилося до 12, а також з’явилися малюнки. Тираж «La Gazette» перших років видання не перевищував 1200 примірників. Зберігалася єдина нумерація випусків, а наприкінці року видавався «Кесиеіі des Gazett.es» («Річний збірник «La Gazette»).

 

Протягом 1631 року випущено 31 номер «Газетт», які зібрані в річну збірку, присвячену Людовикові VIII. У передмові до цієї збірки Ренодо писав про новизну, корисність і трудність здійснення цього видання, особливо підкреслюючи, що в його газеті «кожен знайде те, що йому необхідне».
Спочатку в «Газетт» друкувалися в основному новини з-за кордону, при цьому велика частина їх бралася з німецьких, італійських і голландських газет, що давало підставу для конкурентів і супротивників Ренодо звинуватити його в плагіаті. Але поступово з розвитком газети в ній усе більше уваги приділяється внутрішній інформації, а новини з-за кордону вже виходять «з перших рук». Публікації Ренодо відзначалися майже літературним стилем. Певна частина інформації надходила до газети «зверху» – від кардинала Ришельє і навіть від самого короля (існує версія, що Людовик VIII написав кілька статей для «Газетт», опублікованих у ній під псевдонімом). Ренодо відкрито заявляв про те, що його газету редагує «на свій розсуд Його Преосвященство». За допомогою «La Gazette» Ришельє намагався встановити державну монополію на інформацію. Він був переконаний, що країні потрібна лише та інформація і лише в такому висвітленні, які вигідні уряду і відповідають інтересам його політики. Тому як внутрішня хроніка, так і повідомлення з інших країн піддавалися детальній обробці. Цікавий і той факт, що, обожнюючи кішок, одну зі своїх улюблениць кардинал назвав «La Gazette».
Тай сам Ренодо навряд чи зміг би організувати своє видання без допомоги кардинала. Йому, як медику, важко було б увійти в замкнутий світ паризьких друкарів. У ті часи книговидавці згідно зі статутом, затвердженим їхньою корпорацією, повинні були мати добру освіту – знати латину, вміти читати по-грецьки – і отримати сертифікат Паризького університету на право займатися цією справою. Щоби відкрити книжкову крамницю в Парижі, потрібно було спочатку прожити тут від 4 до 6 років. До того ж займатися виданням газети з просвітницькою, некомерційною метою було нелегко. Від Ренодо вимагалася відома гнучкість і одночасна мужність. Вороги часто звинувачували його в найрізноманітніших гріхах, називаючи шпигуном кардинала, шарлатаном. Це були конкуренти на терені друку, супротивники Ришельє, а потім Мазаріні, а також представники медичного факультету Сорбонни. Один з них писав: «Я признаюся Вам, що Ваші газета примушують мене вважати Вас газетярем, тобто письменником помилкових творів».

 

У 1635 р. до рук Ренодо перейшов і «Мегсиге franscais». Свої принципи журналіста Ренодо сформулював так: «Я повинен вам сказати, що історія є розповіддю про реальні події. Газета ж послуговується і плітками. Історія завжди говорить правду. Газета ж виконує вже достатньо, якщо заважає обманювати».
Хоча кар’єра Ренодо була успішною, значних прибутків видавнича діяльність йому не приносила. Більше того, він витрачав на видання «Газетт» свою пенсію у 800 ліврів, якої його могли позбавити у будь-який момент, як тільки запідозрять у нелояльності. Особливо важко довелося видавцеві «Газетт» після смерті його покровителів Ришельє і Людовика VIII. Стосунки з кардиналом Ма-заріні були вельми складними. За розпорядженням останнього, друкарню «Газетт» перенесено в Сен-Жермен, куди довелося перебратися і Ренодо. Сини його видавали вже в Парижі опозиційну газету «Кур’єр Франсе».
У 1653 році, змучений постійними матеріальними труднощами, пов’язаними з виданням газети, але не залишаючи улюбленої справи, Ренодо помер. Помер убогим, але не зломленим. У некролозі, поміщеному в «Газетт», зазначалося: «Його безкорисливість дозволяла йому задовольнятися своєю славою». Справу Ренодо продовжили його сини. «Газетт» залишалася одним з провідних французьких періодичних видань аж до Великої Французької революції. 1 травня 1792 року вона припинила своє існування.
«Газетт» залишалася лідером французької преси ще на довгі роки. Навіть першій французькій щоденній газеті «Журналь де Парі», що виникла в 1777 році, важко було з нею конкурувати. І хоч час для незалежної періодики у Франції ще не прийшов, газета як вид друкованої продукції стала дуже популярною в повсякденному житті французів. Жан де Лабрюйєр у «Характерах», де згадував усі варті уваги події в житті французького народу XVII ст., писав про завдання та функції преси: «Газетяр повинен повідомляти публіці, що вийшла у світ така-то книга, <…> видрукувана таким-то шрифтом на хорошому папері, гарно переплетена і коштує стільки-то. Він повинен вивчити все – аж до вивіски на книжковій лавці, де ця книга продається; але боже борони опускатися до критики. Високий стиль газетяра – це пуста балаканина про політику. Отримавши якусь новину, газетяр спокійно лягає спати; за ніч вона встигає протухнути, і вранці, коли він прокидається, її доводиться викидати».
Не сприяли розвитку преси різні цезурні переслідування. Так, французький філософ-скептик П’єр Бейль, який емігрував за свої релігійні переконання до Голландії, став видавати з 1684 р. періодичне філософсько-літературне видання «Nouveles de іа repubiique des lettres» («Новини літературної республіки»). У Франції воно було заборонене. Тут друкуватися рецензії на книги з питань філософії, богослов’я, історії та літератури, полемічні твори політичного та релігійного характерів. Але деякі полемічні публікації навіть на території Голландії призвели до того, що Бейль втратив місце професора історії та філософії у Роттердамському університеті. Журнал проіснував лише три роки.

 

Продовжив працю Бейля Бонаж де Боваль, який перейменував журнал на «Histoire des ouvrages des savants» («Історія праць учених», або «Літопис творінь учених»). У такому новому вигляді журнал проіснував до 1709 р.
1688 р. Жан Леклерк, емігрант та ідеологічний опонент Бейля, почав видавати в Амстердамі журнал «Bibliotheque universelle et historique» («Загальна історична бібліотека»). Він проіснував п’ять років. Прославився тим, що уже в перших номерах опублікував витяги з праці Джона Локка «Досвід про людський розум», спричинивши цим бурну полеміку у Європі.
Журнали літературно-критичного змісту у Франції беруть свій початок від «Мегсиге galant» («Галантний Меркурій»), заснованого 1672 р. Видавав його популярний у ті часи полеміст і драматург Жан Донно де Візе, літературний опонент Мольєра. Спочатку виходив нерегулярно, але з 1677 р. став щомісячником. Особливою популярністю у читачів користувалася рубрика суспільної хроніки. Під рубрикою «Листи до Мадам» де Візе публікував останні новини королівського двору і паризької знаті.
Реакція сучасників на це видання була неоднозначною. Після де Візе виданням журналу зайнявся Шарль Дюфрені – драматург, поет, музикант, художник, романіст, журналіст і комерсант. Він уперше використав прийом показу французької дійсності очима іноземця (житель Сіама) («Серйозні та комічні розваги сіамця», 1699).
У XVIII ст. Європа почала перехід до нових економічних та політичних відносин. Абсолютистські режими почали змінюватися демократичними. Феодальні економічні відносини замінювалися капіталістичними. Починалася епоха “Просвітництва”. Початок європейського Просвітництва пов’язаний з англійськими філософами, зокрема ідеями Джона Локка. Чимало французьких просвітників їхали сюди, щоб перейняти з перших уст новітні погляди. Завдання просвітницької журналістики – виправляти мораль суспільства шляхом просвітництва та розваг. Тому мова просвітницьких видань була простою та зрозумілою для загалу.
У Франції новітні журналістські ідеї були реалізовані ГГєром де Мариво та абатом Прево. У таких журналах, як «Le Spectateur franscais» («Французький глядач», 1722-1723), Мариво прагнув ознайомити французів з англійськими культурними традиціями. Мова його журналів – вишукано-метафорична, через що отримала назву «мариводаж».
Антуан Франсуа Прево з 1728 по 1734 pp. переховувався в Англії та Голландії. З 1733 р. почав видавати у Лондоні щотижневий журнал «Le Pour et le Contre» («За і проти», 1733-1740). Об’єктивність, достовірність і надійність інформації не підлягала сумніву. Наприклад, сам Вольтер домагався того, щоб рецензії на його твори друкувалися в цьому журналі.
У дореволюційній Франції цензурні заборони носили драконівський характер – одна з королівських декларацій (1757) оголошувала смертний вирок «усім, хто буде помічений у складанні та друкуванні творів, де будуть напади на релігію, образа королівської влади чи порушення порядку чи спокою у державі».
Цензурою переслідувалася знаменита «Енциклопедія» Дені Дідро та Жана Д’Аламбера, коли в 1759 р. генеральний прокурор Франції назвав це видання одним з видів державного перевороту, спрямованого на повалення існуючого суспільного ладу та знищення релігії. У період з 1711 по 1775 pp. цензурна заборона була накладена на 354 твори, причому після 1770 р. переслідуванню підлягали в основному книги, брошури та памфлети політичного характеру. Збільшилася і кількість «політичних цензорів». Якщо в 1742 р. їх налічувалося 78, то в 1774 р. – 119.

 

До Французької революції про незалежну політичну пресу говорити практично неможливо – вона просто не могла існувати за такої цензури. Наближення революції різко політизувало ситуацію у Франції. Зросла роль друкованої періодики.
Політична преса народилася у Франції у 1789 p., коли практично всі політичні партії зрозуміли важливість періодичного друку. Майже всі лідери революції виступали в ролі редакторів власних газет -Мірабо, Марат, Бабеф, Робесп’єр, Демулен. Наприклад, «Les Revolutions de la Franse er de Brabant» («Революції Франції та Брабанта») (1789-1791).
Революція 1789 р. зняла всі цензурні заборони щодо друку. У «Декларації прав людини і громадянина» від 26 серпня 1789 р. зазначалося: «кожен може вільно говорити, писати і друкувати». Це положення знайшло своє вираження і в Конституції 1791 p., і, як наслідок, – зросла кількість періодики: якщо в 1788 р. по всій Франції було 60 періодичних видань, то в період з 1789 по 1792 pp. з’явилося понад 500 газет. Передові газети революції:
– «Patriot Franscais» («Патріот Франції») (1789-1793). Видавець – Жан-П’єр Бріссо;
– «L’Ami du реиріе» («Друг народу») (1789-1793). Видавець -Жан-Поль Марат.
Луї Антуан Сен-Жюст писав: «Преса не мовчить, вона є голосом, що безперервно звучить, зриває маску з усього брехливого, розкриває різноманітні інтриги та хитрощі…»
На жаль, починаючи з 1793 p., Французька Революція вступила в фазу «пожирання власних дітей». Згідно з одним із нових декретів Конвента, смертній карі підлягали автори та видавці будь-якого виду друку, де є висловлювання про розпуск народного представництва чи про відновлення королівської влади. У цей період був страчений Бріссо. За ним знищені видавець газети «Le Pere Du-chesne» («Батько Дюшес», 1790-1794) Жан Рене Ебер і Демулен, що критикував якобінців зі шпальт газети «La Vieux Cordelier» («Старий кордельєр», 1793-1794).
Проте ця диктатура недовго проіснувала. її змінив період Директорії (1795-1799), установлений Конституцією 111 року (1795). Він також відрізнявся строгістю та жорстокістю цензури. За указом 1797 р. розстрілу підлягали всі, хто зробить спробу відновити королівську владу. Було заарештовано і звинувачено у змові проти республіки чимало письменників та діячів культури. 45 газетних видавців і редакторів відправили у заслання без слідства, 42 газети закрито. Натомість Конституція знову проголошувала основні принципи свободи слова.
1799 р. до влади прийшов Бонапарт. У Конституції VIII року про друк взагалі не згадувалося. Натомість «Консульський указ про газети» (17 січня 1800 р.) призвів до закриття 60 із 73 газет, що виходили в Парижі. А на міністра поліції були покладені обов’язки слідкувати, щоб на території Парижа та Франції не з’явилася жодна нова газета, видавці якої та редактори не були б непідкуплені владою. Спротиву з боку газет не було. Лише невелика літературна газета «Feuille de Iitterature» відгукнулася статтею «Некролог», і була одразу закрита.

 

Проте в період ослаблення влади Бонапарта політична опозиція почала видавати свій друкований орган – журнал «Decade philosophique, litteraire et politique)) («Філософські, літературні та політичні декади», 1794-1807). Наполеон негативно сприйняв існування цього часопису, і в 1807 р. Це видання з «Journal de ГЕтріге» («Журналом Імперії»). З опозиційного він став проімперським.
Найбільш помітним явищем періоду Імперії варто назвати газети Луї Франсуа Бертена, зокрема «Journal Franscais» («Журнал Франції»), «Есіаіг» («Блискавка»), остання з яких в 1797 р. закрита, а сам Бертен утік, щоб уникнути арешту.
У 1800 р. він разом з братом придбали «Journal des Debates poli-tiques et litteraires» («Журнал дебатів політичних і літературних»). Ця газета заснована в Парижі ще в 1789 р. Вона не мала змоги відкрито критикувати уряд, але ніколи не опускалася до постійної похвали існуючого режиму, завдяки чому мала великий авторитет. За свої погляди та незалежність Бертен потрапив на 9 місяців у в’язницю, а потів був висланий до Італії. У 1804 р. він повертається до Франції. Газету перейменовано на «Journal de ГЕтріге» і приставлено до неї спеціального цензора.
Бертену ми завдячуємо появою нових форм і жанрів, зокрема фейлетону. Самого слова «фейлетон» у французькій мові XVIII ст. не існувало, воно з’явилося лише в 1800 p., коли Бертен задумав випускати додаткові листки до своєї газети «Journal des Debates)) (feuilleton – листок, листочок). У 1803 p. він змінив формат газети -збільшив обсяг, і додаткова частина, відділена «лінією відрізу» (білим пропуском), стала називатися фейлетоном. Пізніше термін «фейлетон» став використовуватися у значенні літературного твору малої форми публіцистично-злободенного характеру, уміщеного або у «фейлетоні» газети, або в додаткових частинах журналу (огляд, суміш). У 1811 р. газету, тираж якої досяг 32000 примірників, сконфіскували на користь держави, а Бертену сказали, що «вій уже достатньо збагатився».
З серпня 1810 р. Наполеон підписав Декрет, згідно з яким у кожному департаменті дозволялося видавати лише одну газету, яка до того ж мала знаходитися під владою місцевого перфекта, а наприкінці того ж 1810 р. підготовлено проект декрету про паризькі газети. Декрет дозволяв публікувати політичні новини лише трьом виданням, періодичність виходу яких обмежувалася трьома днями в тиждень. Вводилася також заборона на фейлетон.
У 1811 р. готувалася постанова про закриття майже всіх газет у Франції. У Парижі їх залишилося лише 4 – «Journal de Paris», «Gazette de France», «Monituer» («Наставник»), «Journal de ГЕтріге».
Після падіння режиму Наполеона у 1814 p. Конституційна хартія відновила свободу слова, яку тут же перекреслив закон від 21 жовтня 1814 p., який вводив цензуру для всіх періодичних видань і творів, обсяг яких не перевищував 20 друкованих листків. Але навіть ці обмеження в порівнянні з антижурналістською політикою Наполеона вважалися послабленнями, і до 1824 р. у Парижі виходило 12 щоденних газет. У період з 1814 по 1830 pp. французький уряд сім разів змінював цензурні правила.
У липні 1830 р. вийшло 5 указів, у яких король своєю особистою владою, без участі палат, змінив правила проведення виборів, а також увів дуже строгі цензурні правила стосовно книг і особливо газет. Журналісти під проводом Армана Карреля заявили, що не підпорядковуються указам Карла X і випустили газети без цензурного дозволу. Париж піднявся на барикади. Карл X поспішив скасувати свої укази, але було пізно. Тимчасовий уряд вирішив передати владу Людовику-Філіпу Орлеанському, який не претендував на абсолютну владу. Почався період Липневої монархії. Прийнято нову Конституційну хартію, де говорилося, що «цензура не може бути ніколи відновлена».

 

У 1835 р. у Парижі Шарлем Луї Гавасом засновано також перше інформаційне агентство «Гавас».
Технологічні новини у видавничій справі, інформаційних технологіях та введення у європейських країнах у великих масштабах початкової освіти сприяли появі «масових», недорогих періодичних видань, розрахованих на смаки малоосвіченої, але численної аудиторії. Лідером французької «масової» преси став Еміль де Жирарден -один з найцікавіших французьких журналістів XIX ст. Він починав із випуску журналу мод «La Mode» (1829-1854). Найуспішніший проект Жирардена – заснована ним у 1836 р. політична газета «La Presse» («Преса»), передплатна ціна якої (40 франків) була вдвоє нижчою, ніж у решти газет. Жирарден правильно зауважив, що «газета робиться не редакторами, а передплатниками» – при більшій кількості передплатників оголошення будуть друкуватися саме в його газеті, а плата за них перекриє низьку ціну на видання. У рік заснування у газети налічувалося 10 000 передплатників, а реклама принесла до 200 000 франків на рік. До того ж тут працював чудовий підбір журналістів (наприклад, Теофіл Готьє). Жирардену вдалося перетворити свою газету в незалежне видання, і публікації в ній часто не задовільняли уряд. У 1848 р. Жирардена навіть заарештували, а газеїу на деякий час закрили. З іменем Жирардена пов’язується і поява першої «прихованоїреклами».
Французька «масова» преса дала початок і такому газетному феномену, як «роман-фейлетон». Його поява пов’язується з Луї Вероном та його виданням «ConstitutionneI». Він зробив газету популярною, запропонувавши читачам роман з продовженням. У 1837 р. ним став роман Ежена Сю «Вічний жид». У цей період число передплатників газети збільшилося з З 000 до 40 000, у читальних залах люди ставали в чергу, безграмотним читали вголос портьє чи сусіди.
Паралельно з жанром роману-фейлетону у французькій журналістиці 1830-40 pp. спостерігається розквіт такого літературно-журналістського жанру як «фізіологія». Один з перших представників – «Фізіологія смаку» А. Брійа-Саварена 1826 р. Складалися з філософських сентенцій, кулінарних рецептів і анекдотів. Приводом для написання фізіології могло бути будь-що. Одна за одною виходили «Фізіологія жартівника», «Фізіологія цукерки», «Фізіологія рогоносця» тощо. Пік популярності – 1841 р. (80 фізіологій). Це був початок нової ери у журналістиці – ери, де основний акцент ставитиметься на уподобання та смаки читача. Як приклад – газета М. Мілло «Pette Journal)) («Маленька газета»), заснована у 1861 p., яка завоювала аудиторію завдяки опису різних убивств (до 1869 р. тираж газети зріс до 470 000 примірників).

Література
1. Золотуха Л. Н. Возникновение и развитие журналистики в эпоху становления капитализма. – М., 1987. – 58с.
2. История зарубежной литературы. Средние века и Возрождение: Учеб. для филол. спец. вузов. -■ М., 1987. -415с.
3. История мировой журналистики. – М – Ростов-на-Дону, 2003. – 432 с.
4. Манфред А. Три портрета (Руссо, Мирабо, Робеспьер). – М., 1978.
5. Манфред А. Марат. – М., 1962.
6. Новомбергський Н. Освобождение печати во Франции, Германии, Англии и России. – СПб, 1906.
7. Печать Парижской Коммуны 1871 года. – Л., 1974.
8. Писарев Д. И. Очерки по истории печати во Франции. // Писарев Д. И. Поли. собр. соч.: В 6 т. – СПб., 1894. – Т. 2.
9. Попов Ю. В. Газета «Революсьон де Пари» Элизе Лустало. /7 Вестник МГУ. Сер. Журналистика. – 1976. -№ 5. -С.71-81. К) І Іоііои К). В. Печать Франции периода Консульства и Империи. – М., 1984.
II Попов Ю В. Публицисты Великой французской революции. – М., 1989.
I.’. І йшов Ю. В. Публицистика Великой французской революции. Камилъ Дсмулен – журналист: Учеб.-метод. пособие. – М.: Изд-во Моск. ун-та, 1988. -56 с.
И Попов Ю. В. Теофраст Ренодо – основатель французской журналистки II Вестник МГУ. Сер. Журналистика. – 1978. -№ 4. – С. 37-52.
Ы Смирнов А. А. Возрождение во Франции// История зарубежной питературы. Средние века и Возрождение. – М., 1987. – С.246-278.
I s Ученова В. В. Исторические истоки современной публицистики.- М., 1972.- 150 с.
Id  Ученова В. В. У истоков публицистики-М., 1989 – 214 с.
I /  Федченко П. М. Преса та її попередники – К., 1969.
IX  Якимович Т. К. Сатирическая пресса французской республиканской
де-мократии 1830-1835 годов.-К., 1961. 14. Якимович Т. К. Французский реалистический очерк 1830-1848. – М.,
1063.