Проблеми теорії політики в епоху відродження

12 Грудня, 20113:35 pm

0


Проблеми теорії політики в епоху відродження

Проблеми теорії політики в епоху відродження

Культура, філософія, політична думка Відродження (Рене­сансу) синтезували спадщину двох животворних джерел — античності та середньовіччя, в результаті чого народилася оригінальна і культура, і філософія, і політологія. Мислителі епохи Відродження та Реформації черпали в культурі античної цивілізації такі аналоги, які б забезпечували подальший суспільний розвиток, прогрес. У період Відродження виразно виявлявся інтерес до суспільно-політичних систем Платона, Арістотсля, Ціцерона, правда, із дещо зміщеним центром ваги — на розкриття тих сторін їхніх політико-етичних поглядів, концепцій держави та права, розробка яких відповідала практичним політичним та ідейним запитам Відродження.

На зміну світоглядним теократичним поглядам прийшла система, в центр якої була поставлена людина з її потребами і прагненнями. Гуманістичне, ренесансне розуміння світу передбачало антимістичне, радісне його сприйняття, визна­вало гармонію тілесного і духовного в людині, ставило вимогу повноти чуттєвої і раціональної сторін життя, висувало на перший план особистість, її гідність та чесноти.

Філософська та політична думка Відродження пройшла три періоди розвитку:

гуманістичний, або антропоцентричний (середина XIV — середина XV ст.), який протиставляв середньовічному теоцентризму інтерес до людини в її стосунках зі світом,

неоплатонічний (середина XV — до першої третини XVI ст.). пов’язаний з постановкою проблем буття, в тому числі соціального;

натуралістичний (середина XVI — початок XVII ст.), що характеризувався намаганнями застосовувати закони природи до пізнання соціальної дійсності.

Відродження розвинулося в Італії. Підставою для цього були економічні, політичні та ідеологічні фактори. Італійське Відродження найбільш яскраве. Воно радикально вплинуло на суспільні процеси в інших країнах Європи, в тому числі Східної.

Для італійського Відродження характерними були гу­манізм, визнання унікальності індивіда, заклик до повно­кровного буття людини на Землі. Епоха Відродження створювала грунт для виховання освічених, висококультур­них індивідів, піднесення на новий культурний рівень суспільних відносин, трансформації їх у нове, гуманне і розумне суспільство, в якому б державні важелі управління людьми були відчужені.

Переборювання середньовічної схоластики супроводжува­лося виявом величезної інтелектуальної енергії мислителів Відродження. Вони з пафосом повставали проти заборони вільного та самостійного пошуку істини. Типового у цей час була велика кількість різноманітних учень, теорій, гіпотез, вірувань. Вважалося, що мають право на існування різні думки і що безпідставними є претензії на панування якоїсь однієї теорії, гіпотези, концепції. Такий стиль мислення мав певні недоліки, однак позитивний ефект від розвитку теоретичної думки все ж був значиміший.

Діяльність інтелігенції як генератора ідей Відродження забезпечила виконання замовлення на нові соціальні та політичні ідеї. Вони черпалися передусім із знань древніх греків та римлян, зокрема з їхніх міркувань про державу як загальну “справу народів”, і знаходили реалізацію в поглядах визначних мислителів ще навіть до епохи Відро­дження. Наприклад, у XIX книзі опусу Августина “Про місто боже” простежується запозичення із праці Ціцерона “Про республіку”, в трактаті Йоганна Солсберійського “Полікратікус” помітний вплив праці Плутарха “Про республіку”. “Третій твір” Роджера Бекона в частині, присвяченій духовній еліті та організації ідеальної держави, збігається із міркуваннями про ідеальну державу Платона, які він висловив у “Державі”. Міркування Фоми Аквінського про доцільність змішаної форми управління державою, викладені в книзі “Про правління царів”, висловлені під впливом IV книги Арістотеля “Політика”.

Ідеологи Відродження не тільки продовжили, а й розвинули цю традицію. Їх демонстративне звернення до античних джерел було реакцією на санкціоновані католицизмом політико-правові порядки, соціально-політичні док­трини феодального суспільства. Саме така позиція слугувала за головну у визначенні напряму зацікавлення античністю, її соціально-політичними та державно-правовими ідеями. Ці останні ставали інструментом розв’язання політичних завдань епохи Відродження. Замість консервативної охоронної ідеї, яка захищала правлячу феодальну еліту, станову нерівність, домінуючу роль католицької церкви, виникає комплекс нових ідей про ствердження самооцінки особистості, визнання її автономії, надання можливості кожній людині досягти власними силами щастя.

У цей період видаються забуті античні політичні та юридичні трактати, стають доступними твори Платона, перипатетиків, стоїків, скептиків, епікурійців.

Мислителі Відродження вважали, що доля людини визначається не її знатним походженням, званням, кон­фесійним статусом, а виключно її активністю, благородством, доблестю. Головними чеснотами особи в суспільстві стають безкорисливе служіння загальній справі, громадянський обов’язок. У той же час як загальне благо трактувалася держава-республіка, в якій панує принцип рівності, спра­ведливості, обмежені чи ліквідовані привілеї, гарантовані рівність та справедливість. Запорука свободи особистості вбачалася у виданні та дотриманні законів, зміст яких відповідає природному єству людини — суспільної істоти, якості якої мають соціальне позитивний, а не гріховний від природи характер.

Оновлювалася давня концепція суспільного договору, за допомогою якої пояснювалися причини виникнення держа­ви, законність державної влади. Актуальності набуло тлу­мачення вияву свободи волі всіма людьми, організованими в державу.

В епоху Відродження соціально-суспільне життя нероз­ривно пов’язувалося з побутовим індивідуалізмом — сти­хійним, нестримним і нічим не обмеженим. Він виявлявся в підступності, віроломстві, мстивості, жорстокості й аван­тюризмі. Ці риси соціальної психології були зворотним боком подвижництва і титанізму епохи Відродження.

Індивідуалізм у побуті йшов в ногу з індивідуалізмом у політичній сфері. Для ренесансного періоду характерні політичні чвари, жорстока боротьба різних партій, груп.

Гуманізм Відродження, який виник і розвивався в гущі суспільного життя італійського міста, тісно пов’язаний з інтересами нових суспільних прошарків. Так, Колюччо Салютаті відстоював інтереси середніх торгово-промислових кіл і як канцлер Флорентійської республіки в офіційних документах, теоретичних працях, посланнях прославляв цехи та флорентійську торгівлю, купецтво та міську свободу. Однак в оцінці повстання найманих робітників — чомпі він став на бік флорентійської  торгово-промислової вер­хівки.

Інший визначний гуманіст епохи Відродження Леонардо Бруні в “Похвалі Флоренції” також прославляв “право” і “свободу” своєї батьківщини, протистояв тиранії та свавіллю правителів. Проте і він не забував прославляти багатство, красу купецьких палаців, мудрість “гвельфських вождів” і навіть оголосив Флоренцію ідеальною батьківщиною для всіх італійців. Леонардо Бруні стверджував, що в усій Італії не знайдеться людини, яка б не вважала, що в неї є подвійне громадянство: одне — власне у кожного, друге — спільне у місті Флоренція.

Хоч мислителі Відродження дзеркально відбивали праг­нення купців та промисловців, все ж вони сприймали політичну психологію мас, реагували на неї. Інтелігенція Відродження зуміла відповісти на широкі соціальні запити, перерости і очолити їх.

Гуманісти як вихідці з різних верств народу поділяли політичні настрої середовища, з якого походили. Тому і погляди гуманістів дуже різноманітні — одні тягнулися до пополанської (від лат. рорulus — народ) комуни, успадко­ваної від XIII — XIV ст., інші були цезаристами. Погляди останніх дуже відрізнялися від настроїв плебейських низів. Проте незалежно від політичної прихильності погляди гуманістів на “натовп”, “чернь”, “плебс”, як правило, збігалися по суті. Дуже різні люди цього періоду — П. Мірандола, Верджеріо чи Маньявалі висловлювалися, на подив, стереотипно: “Що таке плебс? — Це якийсь поліп, тобто змінна і безголова тварина”, “Дурість натовпу і його суспільні безчинства дуже важкі”, “Серед лінивого плебсу дуже і дуже тяжко зберегти розмірений порядок, прикра­шений спокій і солодкий відпочинок”, “Для народу і натовпу властиво завжди помилятися і нічого не знати”.

Натовп” завжди нікчемний, для нього характерні злоба, непостійність, лінивство, схильність до низьких інстинктів. Виходячи з формули “людина — це вчена тварина“, гуманісти вважали, що людьми можуть називатися лише вчені.

Поняття “натовп” і “плебс” у конкретних контекстах могли мати і політичну адресу, позначати і міські низи, і всіх тих, для кого чужими були філософія, словесність, політика, і тих, хто зневажливо ставився до вчених людей. Тому в політичній свідомості гуманістів чітко протистояли “множинність” і “вибрані”, примітивність та вченість, сліпота та зрячість, буденність та “велич” душі, суєтність та урочиста значимість поведінки й мови, непостійність та цілеспрямованість, розпуста та чесноти мудреців, які проводять час серед книг чи в дружніх бесідах.

Заградительный бон сорбирующий www.larn32.ru.