Психологічні типи радіоведучих – Частина 2

Квітень 7th, 20129:32 am

0


Психологічні типи радіоведучих – Частина 2

Психологічні типи радіоведучих – Частина 1

У цієї ж заслуженої журналістки авторці роботи з десяток разів випала честь почергувати на телефонах під час прямих ефірів. Приміром, з десяти дзвінків, завжди було два-три, в яких слухачі просили буквально “заткнути ведучій рот” – журналістка так жваво переривала своїх гостей, так вперто нав’язувала їм свою думку і так безпардонно милувалася собою, називаючи наприкінці програми не лише своє ім’я, а й звання (“заслужена журналістка України”), що здивування й нерозуміння слухачів переростало в агресію у ставленні до ведучої.

Інший приклад ведучого-повчальника — це журналіст, який хоче здаватися розумним, але запас інтелекту й інших потрібних для цього якостей не дозволяє. Сумна ситуація: схоже на те, коли хочеш поїздити на ковзанах, але не вмієш, а навчити нікому; от і їздиш під бортиком, пихато піднявши голову, мовляв дивіться усі! я теж катаюся на ковзанах! Розумна людина ніколи не звучатиме з ефіру по-дурному, якщо вона справді розумна. Дурна ж, як розумною не прикидатиметься, все одно розумнішою не стане. Втім, чомусь дурні журналісти частіше мають схильність когось повчати, ніж розумні. Але у дурних є одна перевага: вони ніколи не вважають себе дурними. На відміну від розумних, які часто бояться видатися дурними, нерозумними, неосвіченими.

Ведучий-оратор — це людина, яка не може видатися дурним або неосвіченим з тієї причини, що у неї всі її думки записані на папері. Насправді, це просто диктор. Посада диктора, тобто людини, яка читає записані думки журналіста, збереглася лише на державному радіо. Комерційні радіостанції не можуть дозволити собі утримання такого баласту: людей, які не виробляють жодної продукції і тільки читають чужу. За радянських часів все Українське радіо трималося на дикторах. Журналісти виступали тільки в якості авторів програм, до слухача ж їх доносили диктори — з ідеальною дикцією, з шикарними голосами, з вихолощеним мовленням, з ідеальними логічними наголосами, ідеальними логічними паузами, ідеальним темпом. Диктори були обличчям колишнього державного радіо. Вони максимально достовірно вміли передати ту “безособовість”, що панувала у радянській державі; слова “повідомляємо”, “передамо”, “буде виконано” — це слова, які ідеально вкладалися у дикторські вуста. Нині дикторів на державному радіо все менше. На першому каналі Національного радіо вони все ще читають короткі (п’ятихвилинні) випуски новин у робочі дні щогодини, щоденні двохвилинні анонси програм (один на день) та деякі музичні програми, написані спеціально для читання диктором. На третьому, мистецькому каналі радіо, диктори також знайомлять щогодини з новинами і читають в ефірі оголошення до програм і тексти деяких концертів. На “Промені” дикторів немає.

Те, що диктори в ефірі поступилися місцем авторам програм — факт, безсумнівно, позитивний. Журналіст, який сам читає свій текст, має право, і навіть зобов’язаний, говорити від першої особи, виражати власну думку, а не думку іншого журналіста чи “лінію партії”. Втім, диктори ображаються: ми, мовляв, професійні актори, ми, саме ми і тільки ми можемо донести думку автора до слухача, не спотворивши її. Звичайно, у читанні журналістського тексту диктором є перевага: прочитане диктором завжди можна зрозуміти, тому що диктори читають правильно. Живі, звичайні люди так не розмовляють. Однак, є один серйозний недолік і у читанні своїх текстів самими журналістами: іноді вони читають жахливо. Вихід з цієї ситуації такий: працювати над собою. Стосується це журналістів, тобто ведучих програм. Професія ж диктора на радіо стає все рідкіснішою.

Дикторів можна вважати ведучими-ораторами тому, що вони надміру дотримуються принципів правильного донесення тексту до слухача. Втім, диктори — це не просто оратори, які висловлюють чужі думки. Це — актори, які звикли грати, їх так навчили. І вони грають. Грають, читаючи новини, анонси програм, прогнози погоди. Вони грають не в емоційність чи переживання подій. Навпаки: вони грають в офіційність. Офіційності ми наїлися. Сучасний слухач хоче, аби з ним говорили, як з людиною, а не як з часткою соціального прошарку. Сучасний слухач хоче чути з динаміка радіоприймача людину, а не голос, записаний на автовідповідач.

Звичайно, усе це стосується не всіх дикторів, адже диктори, як і люди будь-якої професії, є хороші й погані. Хороший диктор — це як хороший вчитель: ти його слухаєш і йому віриш, що б він не читав.
Цілком природно, дорослі люди й молодь хочуть чути з радіоефіру абсолютно різні голоси і чекають абсолютно різних способів спілкування з ними. Молоді люди, підлітки хочуть, щоб ведучий радіопрограми був для них другом — говорив на близькі їм теми, використовував ті ж, що й вони, слова, не надто відрізнявся від них за віком. Ведучий-друг — це, власне, ді-джей на комерційному радіо. До нього можна зателефонувати у прямий ефір, з ним можна поговорити про життя, через нього можна передати привіт мамі, другові. Проблема в цьому випадку полягає у тому, що деякі ведучі є справді друзями своїм слухачам, а деякі тільки вдають із себе друзів. Лицемірство легко відчувається за принизливими жартами ді-джея, його зневажливим ставленням до співрозмовника в ефірі, тобто до слухача.

Психологічні типи радіоведучих – Частина 3