Публіцистика та природа публіцистики – Частина 2

Березень 22nd, 201212:39 pm

0


Публіцистика та природа публіцистики – Частина 2

Публіцистика та природа публіцистики – Частина 1

У подієвій інформації зміст зводиться, як правило, до повідомлення про подію, тобто тема інформації, кажучи умовно, майже збігається з відображеним об’єктом. Тема ж публіцистичного твору – не тільки об’єкт відображення, але й певне питання, проблема. Тут важлива не тільки новизна фактів, а насамперед новизна думки. Якщо вдатись до аналогії і скористатись термінологією кібернетики, то у змісті публіцистичного твору домінує програма суб’єкта над програмою об’єкта. Вміння оригінальне мислити – одна із першорядних ознак публіцистичного таланту, але цим талант публіциста не вичерпується.

Не менш важливим є вміння автора висловити думку дохідливо, популярно, образно. Віковий досвід ораторського мистецтва, а відтак і писаної публіцистики виробив своєрідну форму цього виду духовного спілкування між людьми. В ній своєрідно поєднуються, переплітаються елементи логічно-абстрактного і конкретно-образного мислення, симбіоз поняття та образу. Публіцист вдається до використання різних видів образу, починаючи від словесного або образного виразу, художньої деталі, образної картини і закінчуючи образом-персонажем. Публіцист може використовувати образи, створені художником, а може сам творити образи, які умовно можна назвати публіцистичними. В чому їх своєрідність? Насамперед у тому, що цей вид образу органічно зрощений з поняттям, що публіцист ніби перетворює думку у живу особистість. Як підкреслив один з дослідників, “від логічного поєднання слів-понять з елементарною образністю (словесними образами), яка використовується в руслі логічного мислення публіциста, виникає нова якість – власне публіцистичний образ”.

Крім того, художні засоби, до яких вдається публіцист, дуже економні, лаконічні. Автор наносить лише окремі штрихи, виділяє суттєве, характерне, властиве багатьом людям певного типу. У публіцистиці він не просто збірний, а й часто безіменний тип.

Треба мати також на увазі, що, на відміну від епічного, драматургічного твору, в яких типовий характер самохарактеризується у дії, вчинках, публіцист більше описує, розповідає, в чому легко переконатись на прикладі будь-якого твору.

Говорячи про різновидність образів у публіцистиці, необхідно зазначити, що у цьому випадку ми маємо справу не тільки з використанням художнього і власне публіцистичного образу, а й з елементарним описом. Ці описи завжди конкретні, фактологічні, зри-мі, здатні викликати відповідне уявлення, але не піднімаються до художньої чи публіцистичної образності. Та й сам поділ образу в публіцистиці на види досить умовний. Багато залежить від жанру, манери письма, індивідуального стилю. Звичайно, у структурі статті образний елемент буде значно меншим, ніж у структурі нарису чи есе. У статті домінуватиме словесний образ, іноді деталь, рідше-лаконічна образна картина, у фейлетоні, нарисі, памфлеті -образ-персонаж. Та у публіцистиці вони підпорядковані єдиній меті – найбільш повному і яскравому розкриттю авторської думки. Крім того, у публіцистиці образ не має самостійного значення, він поєднується з логічними доказами, діловими описами явищ і фактів.

Система публіцистичної образності чимось нагадує систему образності ліричного твору. Публіцистика близька до лірики композиційно. Для неї характерний принцип асоціативного мислення, незначна роль сюжету, поєднання мислі й образу, зображення і самовираження, особлива роль не лише авторської думки, але особистості автора.

Образ автора в публіцистиці – тема окремої розмови1. Зазначимо лише, що в більшості публіцистичних творів, де, як правило, відсутні характери персонажів, саме ліричний герой-оповідач є чи не головним образом. Він формується у читацькій свідомості поступово, від твору до твору. Він може далеко не у всьому збігається з фізично існуючим автором. Оповідач мусить бути цікавим співрозмовником, знайомим-незнайомцем, якому вірить читач, глядач. Таким цікавим співрозмовником завжди були і залишаться видатні українські публіцисти від І.Вишенського і О.Довженка. Образ автора завжди самобутній у публіцистиці Миколи Хвильового, Олеся Гончара, Миколи Руденка, Євгена Сверстюка, Івана Дзюби. Особлива роль автора у телепубліцистиці, радіопубліцистиці. Досить згадати Емму Бабенко, а з молодших Олександра Ткаченка, Миколу Княжицького, Миколу Вересня, В’ячеслава Піховшека та інших.

Нарешті, кілька слів про публіцистичний метод. Метод у перекладі з грецької означає спосіб дослідження, шлях досягнення цілі. Розрізняють філософський і спеціальний методи. До останніх, на нашу думку, і належить публіцистичний метод, під яким слід розуміти спосіб досягнення мети у цьому виді творчості. На думку дослідників, публіцистичний метод слід членувати на метод вивчення, тобто систему прийомів пізнання дійсності, і метод викладу, спосіб реалізації завдання.

Найчастіше метод викладу пов’язують із документалізмом. Але ж документалізм характерний для таких наук, як історія, соціологія. Якщо особливістю публіцистичного методу вважати документалізм відтворення дійсності, то тоді не можна не погодитися із цитованим вище Миколою Шлемкевичем, який вважає, що “немає якоїсь спеціальної публіцистичної методи”. Дослідження цього складного і тонкого феномена привели нас до висновку, що творчий метод публіцистики поєднує в собі прийоми теоретичного і конкретно-образного мислення з більшими чи меншими елементами художнього мислення. Як уже зазначалось, публіцист дивиться на всі явища через політичну призму. Цілі, які-вона вирішує, породили своєрідний тип мислення, документально точне, політичне гостре, практично цілеспрямоване, доступне для широкої аудиторії. У цьому плані публіцистика споріднена із своєю праматір’ю – ораторським мистецтвом. Як і оратор, публіцист роздумує вголос. І своїм роздумуванням він спонукає до самостійного мислення своїх реципієнтів. Це не просто побажання, добрі наміри автора. Такий метод мислення породжений цілями, які постійно виконує публіцистика.

Дехто називає цей метод мислення “лабораторністю”. Оскільки головне його завдання – переконати читача, зробити його своїм однодумцем, він виносить на суд співрозмовника не тільки кінцевий результат, висновок із своїх роздумів, як це робить учений, а й у першому наближенні сам процес знаходження істини з його труднощами, сумнівами, навіть помилками. “Лабораторія” публіциста, на відміну від лабораторії вченого, відкрита для всіх. Зрозуміло, він не може подати увесь фактаж, усю опрацьовану інформацію. Але сам хід, логіка думки завжди наявна тоді, коли йдеться про складні проблеми. Саме такий метод дає змогу переконувати, а не наказувати, вчити мислити самостійно, а не нав’язувати догми. У цьому велика педагогічна роль публіцистики. Цим вона відрізняється від “чистої” науки, для якої важливо насамперед з’ясувати істину, і зближується з педагогікою, популяризацією науки, тлумаченням тих чи інших знань.

Ще однією особливістю публіцистичного методу є уже згадуване своєрідне поєднання раціонального й емоційного, сплав поняття та образу. З точки зору фізіології вищої нервової діяльності^ психології людини публіцист належить до того типу мислителя, який мислить розумно, за логікою, але має постійну тенденцію за словами бачити реальні враження, тобто те, що І. Павлов називав першими сигналами. Цим публіцистика зближується з художньою літературою, є її органічною, хоч і своєрідною, частиною.

Вивчення різних сторін цього виду творчості дає підстав зробити загальний висновок про те, що публіцистика – це твори, яких оперативно досліджуються й узагальнюються з особистих, групових, державних, загальнолюдських позицій актуальні факті та явища з метою впливу на громадську думку, суспільну свідомість, а відтак на соціальну практику. При цьому публіцист вдається до своєрідного поєднання логічно-абстрактного і конкретно образного мислення, впливаючи на розум і почуття людини, стимулюючи її певні вчинки, соціальну активність.

Публіцистика, яка виникла задовго до зародження періодичної преси, функціонує сьогодні переважно в системі масової комунікації як один з дуже важливих потоків журналістської інформації. Вона займає у системі пізнання і відображення людиною дійсності певною мірою “проміжне” місце між наукою і мистецтвом, тісна стикуючись з філософією, політикою, соціологією, релігією, педагогікою, наближаючись до тієї чи іншої форми суспільної свідомості залежно від конкретних завдань, жанрів і видів творчості, індивідуального авторського стилю та ін.

Дуже точно й образно про це сказав згадуваний уже М.Шлемкевич: “її (публіцистики у найширшому значенні слова) місце в духовній культурі образово виглядало б так: вона – це розтоплена і незрізничкована ще лява життя, в якій уже застигли ясні криштали наукових тверджень, мистецьких оформлень, релігійних символів. Звідси в публіцистиці стіпьки неясного, нечистого, незрілого, але одночасно стільки живого s скерованого в будуччину. Публіцистика – це зачатки нових кристалізацій духа і дійсности, їх передбачення, вкладені в слово. Це ембріональні зав’язки будучих оформлень тієї ляви, схоплені першими враженнями і першими їх інтерпретаціями в щоденниках, тижневиках. Після цього слідує спокійніше розроблення тих вражень і відповідей у журнальних оглядах, студіях, етюдах, есеях, аж до більших творів світоглядової публіцистики, що стоять уже на межі філософії… Коли мати на увазі таку тяглість духовного процесу, то можна сказати: публіцистика – це дрімуча філософія, а філософія – це свідома своїх далекосяжних цілей і своїх методичних засад публіцистика”.

Публіцистика та природа публіцистики – Частина 3
Публіцистика та природа публіцистики – Частина 4

Літературне джерело:

Здоровега В.Й. теорія і методика журналістської творчості : підручник / Володимир Здоровега. – 2-ге вид., перероб і допов. – Львів : ПАІС, 2004 – С. 74-83.