Публій Овідій Назон – «Героїні»

Травень 7th, 20115:44 am

0


Публій Овідій Назон – «Героїні»

«Героїні». Збірка безпосередньо продовжувала тему «Любовних елегій», обидва твори об’єднують спільні епізоди й художні прийоми. В обох збірках Овідій часто дає поради, як завоювати жіночі серця. Назва другої збірки пояснюється тим, що листи-послання (усього їх 15) написані від імені міфологічних героїнь. Адресовані вони, як правило, чоловікам або невдячним коханцям. «Героїні» створювалися, мабуть, паралельно «Любовним елегіям», про що сам поет пише у 18-у вірші (II книги) і перелічує дев’ять жінок, листи яких уже були написані.

Всі героїні пишуть, спонукані довгою розлукою або нещасливим коханням, відсутнім через якісь причини чоловікам. Пенелопа вже 20 років не бачила Одіссея й описує йому свої страждання, тривогу, що її не вгамовують непевні звістки про нього, події вдома (1-е послання).

Брізеїда звертається до Ахілла, пише про свої почуття, боїться, що назавжди втратила його (3). Федра освідчується Іпполітові і благає його її покохати (4).

Колишня дружина Іпсіпіла (6) та колхідська царівна Медея (12) докоряють зрадливому Леонові, тільки перша проклинає Медею — причину її бідувань — і вмоляє чоловіка повернутися, а Медея погрожує йому за образу жорстокою помстою. Німфа Енона нагадує Па-рісові щасливі часи їхнього життя, коли він ще був рабом-пастухом, з ненавистю говорить про Єлену, яка звабила його, і присягається йому у вічній вірності (5). Дід она заклинає Енея їхнім коханням, просить його повернутися й перечекати вітри («навіть захочеш, тобі тут я лишитись не дам!») і попереджає, що вже під готувалася до смерті (7).

Деяніра картає Геркулеса за його постійні від’їзди з дому й численні зради з багатьма жінками, але особливо докоряє за зв’язок з «Ярдановою дочкою» (Омфалою); та коли вона дізнається, що Геракл помирає від посланої нею отруєної туніки, жінка й собі готується до смерті, останні її думки присвячені Геркулесу — «коли б міг ти ще жити й прощать!» (9) Аріадна, кинута безсердечним Тесеєм на безлюдному острові, нагадує йому у своєму посланні про надану допомогу, зраду родини й вітчизни і благає повернутися та врятувати її (10).

Останнім є сумнівний щодо авторства лист Сапфо до Фаона, в якому поетеса признається в коханні, м’яко картає його за жорстокість, кличе, а в разі відмови — «в хвилях Левкадських хай долю свою я знайду». Це єдине послання, базоване не на міфологічному сюжеті, а на історичній напівлегенді (15).

Овідій поставив собі в заслугу введення в римську літературу віршованого послання, але це не зовсім так. Цей жанр до нього використовували Плавт, Проперцій. Внесок Овідія полягав у тому, що він почав укладати в листи героїнь міфологічний зміст, часом узятий з деяких відомих зразків («Одіссеї», «Енеїди»). До того ж поет значно ускладнив психологічні переживання героїнь, на які міфи лише натякали, зробив їх глибоко драматичними, надавши їм нових відтінків. Кожний лист містить внутрішню характеристику героїні, індивідуалізує її, створює неповторний образ. Пенелопа Овідія мало схожа з описаною Гомером жінкою: вона беззахисна, стає втіленням жіночого начала, особливо боїться втратити свою вроду, а з нею — кохання чоловіка, турбується за нього через надмірну його відвагу, побоюється його можливих зрад з іншими жінками.

Мало схожою на міфологічний образ є і Овідієва Дідона, яка постає звичайною жінкою, пересічною коханкою Енея. Овідій наділив Дідону багатою фантазією. Вона раптом подумала, що в неї від Енея може бути дитина, і от уже вважає його вбивцею двох живих створінь — її й дитини. Жінка обвинувачує його й у вбивстві Креуси («кинув її чоловік напризволяще катам»).

М’якими й ніжними постають у своїх посланнях Брізеїда і Федра. Але зовсім іншою змальована Медея — гнівною, мстивою і нестримною, зловісно звучать останні рядки її листа:

Хай рішить божество, яке мучає серце лукаво;

Що, я не знаю, проте грізне щось в ньому зроста.

(Переклад Н. Пащенко. 12, 211-212)

Овідій писав надзвичайно легко і швидко, але потім старанно редагував написане, добираючи той єдиний епітет чи вираз, що найкраще втілював його образ чи думку. Всі послання героїнь мають одну й ту ж саму тему — кохання, розлука, страждання. Отже, потрібно було уникнути одноманітності, і поет це блискуче робить. Усі листи різні, не схожі один на одного, повторень немає. Для Овідія то була цікава й захоплююча гра. Він сам про це говорить у «Науці кохання», коли Улісс (Одіссей) розповідає німфі Каліпсо троянську епопею:

Як вони Трою взяли, просить знов його й знов розказати, Й розповідь щораз нову він про це ж саме веде.

(Переклад А. Содомори. II, 127—128)

Усі героїні збірки — це легендарні особи, але в Овідія вони втрачають свій міфологічний ореол і постають лише стражденними жінками, що нічим, не відрізняються від сучасниць поета. Книга «Героїні», на відміну від «Науки кохання», сповнена глибоким психологізмом, що надає особливої достовірності її осучасненим персонажам.

Окрім І5 послань «Героїнь», Овідію довгий час приписували ще три «парні» листи (Єлени до Паріса, Геро до Леандра та Кідіппи до Аконтія і відповіді на них Паріса, Леандра та Аконтія), але з огляду на їхні невисокі якості вони, очевидно, Овідію Не належать. Так само, як і лист Сапфо до Фаона, котрий теж викликає сумніви щодо його авторства, вони, мабуть, були створені послідовниками Овідія.