Раціоналістичне трактування політики в працях французьких просвітників

Грудень 18th, 20116:56 am

2


Раціоналістичне трактування політики в працях французьких просвітників

Раціоналістичне трактування політики в працях французьких просвітників

Історія Франції другої половини XVIII ст. є класичним прикладом того, як у політичній оболонці феодального суспільства визрівав новий, капіталістичний устрій. Поси­лення абсолютизму в XVII—XVIII ст. у Франції сприяло розвитку виробничих сил суспільства. Разом з цим розквіт абсолютизму додав політичній системі “старого режиму” значної сили інерції, яка загострила протиріччя між переможно крокуючим капіталістичним способом виробниц­тва, буржуазними суспільними відносинами та застарілою феодальною політичною системою.

Це протиріччя позначилося і на ідейному стані фран­цузького суспільства. Буржуазний спосіб виробництва сти­мулював розвиток математики, природничих наук і ставив їх у залежність від себе. Разом з новими ідеями математики, фізики, механіки, медицини у свідомість людей проникали ідеї філософського матеріалізму. Цьому новому явищу протидіяли сили реакції. Однак незважаючи на це відбува­лося неухильне розкріпачення думки. Майже за чотири десятиріччя до буржуазної революції 1789 р. у Франції виник широкий суспільний рух, відомий під назвою Просвітництво. Мета його полягала в критиці основ феодальної ідеології, релігійних марновірств і забобонів, у боротьбі за віротер­пимість, свободу наукової та філософської думки.

Одним із перших французьких просвітників був Ш. Монтеск’є (1689—1755 рр.). Його “Перські листи” і “Роздуми про причини величі і занепаду римлян” із захватом читали сучасники. Праця “Про дух законів” поставила Монтеск’є в ряд найбільших політичних і юридичних постатей не тільки Франції, а й усього світу. В “Роздумах про причини величі і занепаду римлян” Монтеск’є ідеалізував римський стоїцизм. Поняття стоїчної доблесті поєднувалися у Монтеск’є з ідеалами старого римського республіканства, про­тилежного деспотизму влади імператорів. Під захвалюванням консервативної суворої доблесті римських республіканських землевласницьких родів проглядався явний осуд Монтеск’є абсолютизму, нікчемності та розпусти французького су­спільства. У праці “Про дух законів” Монтеск’є розвинув загальне вчення про залежність юридичних норм держави та співжиття від законів, котрі визначаються типом державного устрою — республіканським, монархічним чи деспотичним.

Вихідні поняття цього трактату вирізняються раціона­лізмом та натуралізмом. Однак у досконалій розробці вчення про закони співжиття Монтеск’є не зв’язує себе цілком натуралістичними абстракціями, його мета юридична і вирішується вона на широкому ґрунті зіставлення політич­ного устрою та законодавства Англії і Франції з імператор­ським Римом. Монтеск’є започаткував порівняльний метод вивчення права та філософії права. Це дало йому змогу обґрунтувати свої погляди й найголовніші типи державного устрою, умови їх розвитку та занепаду. Вдавшись до дедуктивного способу викладу, Монтеск’є зробив висновки про найбільш відповідні для того чи іншого ладу закони і норми державного устрою, види та межу повноважень влади тощо. Це юридичне дослідження зазнало сильного впливу натуралістичних поглядів на причини суспільних явищ. Саму можливість співіснування різноманітних принципів держав­ного устрою Монтеск’є пояснював не соціально-історичними обставинами виникнення держав різного типу. Вона випливає із співвідношення між способом правління та фізичними властивостями країни (розташування у просторі, клімат) і лише потім — із укладу життя народу, його основних занять, ступеня матеріального благоустрою, релігійних по­глядів.

У всіх типах правління Монтеск’є досліджував умови, за яких вони забезпечують особисту свободу і за яких вироджуються у деспотизм. Основна гарантія свободи — заклади, що стримують і обмежують свавілля. В демократії рушійною силою й умовою розквіту Монтеск’є визнавав мужність, тобто любов до республіки, вірність кожної особи загальнодержавній справі. Він вважав, що винайдені ним типи державного устрою можуть співіснувати і перебільшував їхню стабільність. Проте в межах цих консервативних переконань Монтеск’є розвинув погляди та ідеї, які високо підносили його над рівнем морально-політичної думки того часу. На відміну від Гобоса, Монтеск’є оголосив найваж­ливішим законом природознавчого права не війну всіх проти всіх, а мир. Як стверджував Монтеск’є, для суспільства, що вийшло із первісного “природного” стану, основним прин­ципом міжнародного права повинен стати закон, згідно з яким народи в стані миру роблять один одному якомога більше добра, а в стані війни спричиняють якомога менше лиха.

У “Перських листах” Монтеск’є висміяв деспотичні форми абсолютизму у франції. Праця “Про дух законів” проголо­шувала деспотизм типом влади, яка суперечить природі людини. Безкровному і беззахисному станові громадянина при деспотичній владі протиставлялася гарантія суворої законності й особистої безпеки. У вченні про покарання Монтеск’є проводив чітку грань між дією та напрямом думок. Він наполягав на тому, що покаранню підлягає тільки вчинена людиною дія, а не думки, які розходилися з існуючими віруваннями або постановами. Карати за спосіб мислення — значить знищувати усякі гарантії свободи. Жорстокості та бездушності фанатизму Монтеск’є протистав­ляв принцип цілковитої віротерпимості. Він піднімав свій голос проти огидної практики тортур. Монтеск’є ідеалізував конституційну монархію. Ця ідеалізація, а також розвинута ним теорія поділу влади на законодавчу, виконавчу та судову зумовлені історичною дійсністю.

Своєрідну роль у Просвітництві відіграв Ж.-Ж. Руссо (1712—1778 рр.) — уродженець та громадянин Женеви, старовинного центру кальвіністського богослов’я та кальві­ністського морального укладу життя. Молодість його минула в поневіряннях. Талановитий письменник Руссо дебютував коротенькою дисертацією “Міркування про науки та мис­тецтва”, висунутою на здобуття премії Дижонської академії. На запитання, чи сприяють успіхи науки та мистецтв поліпшенню звичаїв. Руссо відповів красномовно і з великою переконаністю. Він був нагороджений премією і став знаменитим. Серед філософських творів, які написав Руссо,— “Міркування про походження і причини нерівності між людьми”, “Про суспільний договір”, “Еміль, або Про виховання” та деякі інші. Вони містять роздуми Руссо про долю особистості в тогочасному суспільстві.

Джерелом протиріч цивілізації Руссо визнав соціальну нерівність, зумовлену нерівністю майновою. Справжнім засновником суспільства, на думку Руссо, був той, хто перший “відродив ділянку землі, сказав “це моє” і хто знайшов людей доволі простодушних, щоб цьому повірити”. Лихі наслідки соціальної нерівності існуючих форм розподілу праці Руссо розкрив з великою проникливістю та обуренням. Набагато слабший він у рекомендації засобів для подолання протиріч культури. З одного боку, Руссо шукав порятунку в уповільненні темпів історичного розвитку, його гальмуванні, а з другого — вважав, що перешкоди, які виникли на шляху людини до гармонійності, повинні бути усунені не тільки поступовим розвитком, а й боротьбою. Однак “боротьба”, про котру каже Руссо,— це не суспільна революція, а етична боротьба особистості проти власних хиб та недоліків, перемога над своєю пристрастю та панування над своїми почуттями.

У праці “Про суспільний договір” Руссо доводив, що єдиною корективою до історичної нині соціальної нерівності— нерівності майнової та нерівності обов’язків — можуть і повинні бути свобода та безумовна рівність юридичних прав. Цю ідею, в якій виявився буржуазний характер соціології Руссо, пізніше високо цінували діячі Французької революції, передусім якобінці.

Буржуазним демократизмом і республіканізмом пройнята вся програмна частина твору “Про суспільний договір”. Основу політичного життя суспільства Руссо вбачав у суверенності волі народу і її неподільності, відмежовувався від принципу розподілу влади на законодавчу та виконавчу і запропонував систему постійно діючого в державі плебіс­циту стосовно всіх питань політичного життя.

К.-А. Гельвецій (1715—1771 рр.) головним завданням етики вважав визначення умов, за яких особистий інтерес як необхідний стимул людської поведінки може співвід­носитися з інтересом суспільним. Обгрунтуванню цієї думки присвячений трактат “Про розум”. За Гельвецієм, не тільки індивід є частиною більш широкого цілого, а й суспільство, до якого він належить, є ланкою більш загальної або єдиної спільності народів, пов’язаних моральними узами. Такий погляд на суспільство, на думку мислителя, мусить стати детермінантою загального перетворення всього суспільного життя. Гельвецій стверджував, що природа унеможливила ізольоване існування людини і вказала їй на взаємини між користю і вигодою як на основу розумного співжиття. Під впливом суспільного договору ми мусимо робити для інших те, чого бажаємо собі. При цьому обов’язки, що випливають із суспільного договору, мають силу стосовно кожної особи, незалежно від того, до якої частини суспільства вона належить. Звідси французькі матеріалісти, наприклад Гольбах, виводять загальні для всіх людей передумови взаємної їх любові.

На думку французьких матеріалістів, не існує такого способу управління, який би повністю задовольняв потреби розуму: абсолютна влада призводить до деспотизму, абсолютна свобода — до волюнтаризму, тобто до такого стану, коли деспотом може бути кожен, концентрована влада стає небезпечною, розподільча влада — слабкою. Засобом позбав­лення від недоліків французькі матеріалісти вважали не революцію, а просвітництво в суспільстві. Кероване мудрим урядом виховання — найбільш надійний, на їхню думку, засіб, що дає народові почуття, таланти, думки, добро­чинність, необхідні для процвітання суспільства.

Оскільки вплив законодавства на суспільство дуже великий, то питання про державний лад має виняткове значення. Відмінності між народами зумовлюються не природними особливостями племен і фізичними умовами, а насамперед політичним устроєм. Порівнюючи різноманітні форми правління, Гельвецій дійшов висновку, що тільки в демократичному суспільстві (на відміну від абсолютної монархії і від аристократичного устрою) влада ставить собі за мету корисну дію, спрямовану на задоволення потреб та інтересів усього суспільства, а кожен громадянин при цьому своєю діяльністю служить загальній справі. При такому управлінні особистий інтерес збігається з загальним і цей збіг — найкраща детермінанта доброчинності. Умовою розквіту суспільства Гельвецій вважає також розумну обмеженість потреб і бажань. Ця думка розвинута в його трактаті “Про людину”.

Отже, епоха англійського та французького Просвітництва поставила ряд проблем функціонування нової форми бур­жуазної держави, визначила місце людини в системі політичних та правових відносин. Подальший процес їх розв’язання вимагав більш глибокого наукового підходу, в якому емоційно-психологічні та етичні критерії мусили бути замінені науково-філософськими, раціоналістичними. Це спробували зробити представники німецької класичної філо­софії.