Раціональні та позараціональні засоби пізнання й вираження істини

Червень 2nd, 20113:00 pm

0


Раціональні та позараціональні засоби пізнання й вираження істини

Серед численних напрямів і підходів класичної теорії пізнання можна виокремити дві найзагальніші тенденції, які домінували в західній філософській думці впродовж кількох останніх століть і модифікації яких спостерігаємо в ній донині. Ці два напрями – раціоналізм та емпіризм.
Раціоналізм у гносеології заснований на тому, що людське пізнання підпорядковане строгим закономірностям, здійснюється в межах чітких схем, якими людина наділена ще від народження. Вирішальне значення в пізнанні, на думку раціоналістів, належить розумові, логіці, дедуктивним виводам одних думок із інших, абстрактним міркуванням і твердженням, що теоретично доводяться. Класичним прикладом застосування раціоналістичної методології є доведення теорем у математиці або формул в логіці, коли на основі вже відомих, доведених, безперечно істинних тверджень за допомогою певних логічних ланцюжків міркувань ми отримуємо нові висновки. Або ж коли ми визначаємо прискорення руху конкретного тіла, виходячи зі знання законів Ньютона, які описують рух будь-якого фізичного об’єкта.
Емпіризм, натомість, передбачає, що все знання людина отримує з досвіду – зовнішнього або внутрішнього. Завдання ж розуму полягає виключно в систематизації даних відчуттів. Найважливішими для пізнання, згідно з принципами емпіризму, є індуктивний метод, можливість експериментальної перевірки тих чи тих постулатів. Фактам в емпіризмі надається перевага над теорією, досвіду над розумом, а практиці над логічними умовиводами. Так, провівши певну кількість експериментів і спостережень з різними рідинами, виявивши їх перехід при нагріванні до певних температур у газоподібний стан, можна сформулювати загальний висновок, що всі рідини випаровуються. Або, наприклад, зібравши і дослідивши властивості n-ної кількості мінералів певного виду, можемо отримати теоретичне узагальнення про наявність певних властивостей в усіх зразків мінералів цього виду.
Отже, раціоналізм заснований на авторитеті розуму, а емпіризм – на авторитеті факту.
В історії філософії вироблено кілька версій раціоналістичної гносеології. В античності цю лінію розвивали, зокрема, елеати, Піфагор, Платон, стоїки, неоплатоніки; в добу середньовіччя – більшість представників схоластики та (в платонівському варіанті раціоналізму) – отці церкви; в Новий час – Р.Декарт, Б.Спіноза, Г.Ляйбніц; раціоналістами були також представники німецької класичної філософії.
Варіант раціоналізму, запропонований Сократом і розвинутийДІлатоном, заснований на переконанні, що істинне саме собою є невидимим, трансцендентним, досяжним лише для вищої здатності душі – розуму. Це знання є водночас ідеальним буттям, незмінним, цілісним, неспростовним, довершеним. Окрім того, ідеї (за Платоном) є регулятивними принципами стосовно речей, тобто визначають і виникнення, і розвиток окремих речей. Вони зумовлюють існування і мету земного, наявного буття і є онтологічними (буттєвими) взірцями, гносеологічними (пізнавальними) еталонами для предметів і явищ чуттєвого світу.Із суто формально-логічного погляду, ідеї – це загальні поняття, абстракції чуттєвого досвіду. На цю обставину звернув увагу Аристотель, який вважав ідеї реально існуючими, але похідними від людського мислення. Натомість Платон доповнив логіко-гносеологічні визначення істини онтологічним, а головне – аксіологічним, ціннісним поясненням. Знання трансцендентних (позадосвідних) істин, твердив він, закладене в нашій душі, в керівній її частині – розумові. Тим-то завдання людини полягає в тому, щоб розвивати потенціал цих ідей, творячи водночас себе як особистість, наближаючись до свого ідеального праобразу.
Пізнання позараціонального є спогляданням, але це не пасивний процес. За словами Сократа, пізнання нерозривно пов’язане з моральністю і має однозначно практичний характер. На його переконання, людина, яка знає, що таке справжнє добро, не може не творити добро. Тож моральний вчинок є результатом істинного знання.
Для осягнення трансцендентної істини неодмінною умовою є вольове зусилля особистості. Але й цього недостатньо. Платон порівнює справжнє, вище пізнання зі звичайним. Так, для результативного пізнання видимого світу потрібні, крім свідомості, що пізнає та предмета, що пізнається, ще й певний набір умов – передусім, світло, яке дозволяє зорові пізнавати. Таким світлом, дороговказом і неодмінною умовою у пізнанні надчуттєвих істин є благо, дароване вищим буттям (цим буттям є, зокрема, Одно – в неоплатоніків, Бог – у християнстві).
Щодо новочасного раціоналізму, то він загалом мав науковий характер і спрямований був на отримання істинних, достовірних, загальних і доконечних знань про природний світ, зовнішню матеріальну дійсність. Втративши впевненість в існуванні трансцендентних, божественних витоків земних процесів і явищ, раціоналісти зосередились на пошукові закономірностей будови і розвитку земного буття.
Р.Декарт відкриває завдяки своєму раціоналізму гносеологічну суб’єктивність людини. Саме суб’єкт пізнання -людина, — що наділена розумом, протистоїть світові як зовнішній   природній  стихії.   Сучасник   Р.Декарта  Ф.Бекон закликав до пізнання і підкорення природи (відоме його гасло -«Знання – то сила»). Р.Декарт же чітко розмежовує матеріальну і духовну субстанції. Перша представлена в людині тілом, друга -свідомістю.
Раціоналісти Нового часу стверджували, що джерелом істинного і правильного пізнання є розум, який не помиляється (помилятись може тільки воля). Вони були впевнені, що якщо дотримуватися чіткого й обґрунтованого методу, то істинне знання обов’язково буде віднайдене. Про істинний метод говорили й емпірики, щоправда, пов’язували його з опорою на досвід, спостереження, факти, а не на абстрактні логічні виводи. Для емпіризму істинним був індуктивний, для раціоналізму – дедуктивний метод. Хоча зазвичай у методологічних вченнях окремих філософів цієї доби обидва методи в різних пропорціях поєднувалися.
Видатний раціоналіст Г.Ляйбніц, надавши логічним законам і правилам онтологічний статус, взагалі висунув ідею універсального числення, в межах якого можна було б формалізувати будь-яке знання – про природу, суспільство і людину. Закони розуму він вважав непорушними і додосвідними, апріорними. Тож він був переконаний, з огляду на це в універсальному характері цих законів, порушити які не може навіть Бог. Водночас істини природознавства визнаються випадковими, набагато менш достовірними, заснованими на принципі достатньої підстави.
Особлива увага до ролі розуму, логічних структур мислення призвела до математизації науки Нового часу, до ідеї про механіко-математичну природу Всесвіту. Відповідно й людина сприймалахїїГяк розумний, мислячий механізм, підпорядкований природній доконечності і розумності як частина цілому.
Якщо для раціоналістів досвід – лише інструмент обґрунтування тверджень розуму, то емпірики відводили йому першорядне значення. Емпіризм в історії філософії представлений: в античності – у вченнях атомістів, до певної міри – Аристотеля; в середньовіччі – номіналістів доби пізньої схоластики;  в  новочасний  період – у  Ф.Бекона,  Т.Гобса, Дж.Локка, французьких матеріалістів; в XIX ст. – у класичному позитивізмі і, значною мірою, в марксизмі.
Слід розрізняти об’єктивістську і суб’єктивістську тенденції в межах емпіричної філософії. Хоча обидві вони можуть бути визначені як сенсуалістичні (тобто ті, що засновані на визнанні вирішального значення діяльності органів відчуттів у пізнавальному процесі). Для будь-якого сенсуалізму підходящою є формула Дж.Локка: «Немає нічого в розумі, чого б раніше не було у відчуттях».
При цьому об’єктивістський класичний сенсуалізм передбачає наявність відповідності між тим, що є в розумі й тим, що дається із зовнішнього світу. А суб’єктивістсько-ідеалістичний зразок емпіризму грунтується на тезі про те, що єдиним джерелом наших знань про дійсність є свідомість і те, що ми пізнаємо – це не об’єктивні закономірності природних чи соціальних процесів і явищ, а лише ідеї нашої свідомості, її переживання і враження. Крайній різновид суб’єктивного ідеалізму знаходимо в Дж.Берклі та Д.Г’юма, які навіть заперечували існування зовнішнього світу. Дж.Берклі твердив: «Бути – означає бути сприйнятим». Поза даними органів чуттів ніщо не існує.
Гносеологічна позиція Дж.Берклі може бути визначена як скептицизм, а Д.Г’юма – як агностицизм. Ці дві пізнавальні настанови теж мають витоки ще в давньогрецькій філософії. Так, наприклад, в пізньоантичний період існувала ціла філософська школа – скептицизм. Скептики звернули увагу на відносність не лише уявлень, ідей, принципів різних суспільств у різні часові періоди, а й на відносність законодавства, моральних, громадсько-політичних, релігійних норм. Відповідно вони висловили сумнів у можливості існування якихось надійних, позадосвідних, універсальних, спільних для багатьох людей пізнавальних норм та ідеалів. Агностицизм же – це напрям у гносеології, який взагалі заперечує можливість пізнання людиною зовнішнього світу таким, яким він є.
Є також різноманітні ірраціоналістичні теорії пізнання, які в основу пізнання людиною світу кладуть такі елементи психологічної структури особистості як волю (у волюнтаризмі А.Шопенгауера і філософії «волі до влади» Ф.Ніцше); почуття (в романтизмі); граничні стани переживання людиною свого існування у світі – тривогу, турботу, страх, відчай, надію (в екзистенціалізмі), віру (в релігійній філософії) тощо. Проте з огляду на свою ціннісно-смислову спрямованість ці концепції швидше можна віднести не до гносеологічних, а до філософсько-антропологічних.