Реалізація ідеї університетської освіти в середньовічних цивілізаціях та в епоху Відродження

2 Березня, 20131:27 pm

0


Реалізація ідеї університетської освіти в середньовічних цивілізаціях та в епоху Відродження

Університети, що в науковому обігу відомі як «класичні», масово виникають у Європі в добу Середньовіччя. За влучним виразом П. Уварова, «університет – це дар, яке Високе Середньовіччя дало Європі Нового часу». Підвалини європейської уні-верситетськоїосвітибулозакладеноБолонським університетом(1119). Наступними стали: Неапольський (1224), Римський (1303), в Англії – Оксфордський (ХІІ ст.), Кембріджський (1202), у Франції – Монпельє (1180), Паризький (Сорбонна, 1257), в Іспанії – Сієнський (1240) університети. Дати відкриття цих навчальних закла­дів у науково-літературних джерелах визначаються по-різному, оскільки процес їхного становлення був досить пролонгованим – входження навчальних закладів (з яких складався кожен університет) до єдиного конгломерату відбувалося посту­пово. Від початку визначилося кілька типів університетів. З організаційної точки зору, а також світської чи релігійної орієнтації змісту навчання традиційно розріз­няють болонську і паризьку моделі. Перша (переважно світська) характеризувалася домінуванням студентської гільдії, що впливала на зміст навчальних дисциплін і вибори професорів на контрактній основі. Паризька (теологічної спрямованості) відзначалася переважанням магістерської гільдії.

Середньовічні університети, як правило, мали 4 факультети: «вільних мис­тецтв», медицини, права і теології. Перший був підготовчим. Його завершення дозволяло вступ на теологічний, медичний чи юридичний факультети. При цьо­му до середини ХІІІ ст. перелік вільних мистецтв пережив певні зміни. Зокрема, в нього ввійшли три філософії: натуральна, моральна і метафізична. Крім того, тривіум і квадривіум, як і окремі дисципліни цих груп, розвивалися нерівно­мірно. Наприклад, у Парижі й Оксфорді граматика і логіка витіснили у триві-умі риторику, яка, навпаки, домінувала у Болоньї і Падуї. Така різнорідність пояснювалася відмінністю у взаємовідносинах факультету мистецтв із вищими факультетами. До середини XIV ст. Париж і, значно меншою мірою, Оксфорд та Кембрідж були монополістами в галузі теології. У зв’язку з цим підготовчий курс мистецтв мав філософський характер із домінуванням логіки старого три-віуму і трьох філософій, які його доповнили. Однак, якщо у Парижі більше ува­ги приділялося практичній і метафізичній філософії, то в Оксфорді переважала натуральна. Праву і медицині надавалася перевага в університетах Південної Франції, Італії та Іспанії, тому риторика розглядалася як предмет, необхідний для опанування права, а логіка і натуральні науки вивчалися з точки зору завдань медицини. Термін навчання визначався тривалістю у 6 (Париж) – 7 (Оксфорд) років. Спостерігалася загальна (крім Оксфорду) тенденція до його скорочення. Вступ допускався з 14-15 років, а мінімальний вік особи для отримання ступе­ня магістра, наприклад, у Парижі становив 20 років. І в Парижі, і в Оксфорді ступінь бакалавра можна було отримати через чотири роки навчання, з яких перші два відводилися на слухання лекцій і відвідування диспутів. Наступні два роки передбачалася безпосередня участь у диспутах під керівництвом магістра, до якого студент прикріплювався на час навчання і в будинку якого міг прожи­вати (на відміну від університетів Італії, де магістри жили самостійно як члени коледжів чи гільдій). Отже, офіційними формами навчання вважалися лекції (поділялися на магістерські (звичайні) й бакалаврські (оглядові), диспути і ре­петиції. Останні виконували контрольні функції. Серед неофіційних – класи для повторення матеріалу, приватне викладання тощо.

Наприкінці ХІІ – у ХІV ст. в університетах виникають коледжі. Перші з них з’явилися у Парижі (коледж Наварри), згодом – в Оксфорді, Кембриджі, як релі­гійні центри для проживання бідних студентів. Олаф Петерсен зазначає, що ха­рактерною для них була інтелектуальна орієнтація на гуманізм, посилення уваги до граматики і риторики, не відмовлялися вони і від предметів філософського характеру. Великі коледжі наймали персонал із магістрів-регентів, у зв’язку з чим відвідування університетських лекцій втрачало сенс. Крім того, коледжам була притаманна чітка організація навчального процесу, згідно з якою студенти ділилися на класи. Як наслідок – традиційні факультети все помітніше демон­стрували тенденцію до перетворення лише на інститути присудження ступенів. Серед загальних тенденцій цього періоду розвитку вищої освіти – організація середньовічних університетів подібно єдиній школі, де різні викладачі навчали «сумі всезагального людського знання» (Е. Дюркгейм); реалізація ідеї універси­тету в триєдності навчання, наукового дослідження і виховання (В. Гумбольдт, Ф. В. Шелінг, Ф. Шлейєрмахер); становлення університетської освіти як бага­торівневої (бакалаврат – магістратура; схема «первинність факультету вільних мистецтв – подальша професіоналізація»); початок розведення університетами меж ліберальної і професійної освіти. На той час ліберальна освіта, базуючись на вивченні «семи вільних мистецтв» – тривіуму (риторика, граматика, логіка) і квадривіуму (арифметика, геометрія, астрономія, теорія музики), передбачала виховання вільної особистості (моральної, доброчинної, самостійної в суджен­нях). Професійна освіта починає оформлятися як «спеціалізована, фрагментар­на» з чітким виокремленням певних «умінь і навичок» (Н. Ладижець).

За доби Відродження значно посилився вплив університетів на розвиток суспільних ідей, філософської думки, науки й культури. Цей час позначив­ся найбільшою кількістю новозаснованих у Європі вищих шкіл: Празького (1348), Краківського (1364), Віденського (1365), Гейдельберзького (1386), Ляйпцігського (1409), Віттенберзького (1502), Кьонігсберзького (1544), Страсбурзького (1567) та ін. університетів. У період ХІІІ – ХУШ ст. було від­крито майже 50 нових університетів. Один із них засновано у Львові (1661).