Релігія як духовний феномен і суспільне явище. Релігія як форма онтологічного самовизначення людини – Частина 2

14 Жовтня, 20113:05 pm

0


Релігія як духовний феномен і суспільне явище. Релігія як форма онтологічного самовизначення людини – Частина 2

Релігія як духовний феномен і суспільне явище. Релігія як форма онтологічного самовизначення людини – Частина 1

Суспільні функції релігії

Релігія — явище суспільне. Вона з’являється як засіб регулювання поведінки особи після того, як вона виокремилась із роду й усвідомила свою самостійність. Після послаблення родових зв’язків на зміну зовнішньому контролю приходить внутрішній. Відтоді всевидящий Бог, з одного боку, і совість як соціальний контролер, з іншого, створюють силове поле, яке ось уже не одне тисячоліття утримує особу в межах норм, вироблених культурою. Тож релігію можна розглядати і як дієвий суспільний чинник. Способи, рівень, напрями релігійного впливу на суспільство та окремого індивіда виявляються у функціях релігії.

Функцій релігії кілька: світоглядна, компенсаційно-терапевтична, комунікативна, інтегративна, дезінтегративна, легітимізуюча, регулятивна та ін. Світоглядна функція релігії. Виявляється в тому, що релігія як цілісна система світосприйняття визначає «граничні» критерії, що уможливлюють осмислення навколишнього світу та місця людини в ньому.
Світоглядна функція — здатність релігії формувати у віруючої людини систему поглядів і уявлень, які виражають її ставлення до різних предметів і явищ дійсності, життєву позицію, ціннісні орієнтації, тобто релігійний світогляд загалом.

Мета релігійного світогляду — дати людині не тільки певну картину світу, а й сенс її життя, тобто зробити його осмисленим. Адже знання людини того, для чого вона живе, робить її сильнішою, допомагає здолати життєві негаразди, страждання і навіть гідно сприйняти смерть.

Релігійний, поруч із міфологічним, філософським, натуралістичним (науковим), є одним із найважливіших типів світогляду. В його основі — релігійні догми, викладені у святих книгах, релігійних переказах, працях отців церкви тощо. Центральним положенням релігійного світогляду є думка про те, що в основі всіх явищ природи, суспільства, людського буття, свідомості й пізнання — Бог.

Компенсаційно-терапевтична функція. Важливе значення має й здатність релігії (через втіху, катарсис, медитацію, духовну насолоду) психологічно знімати негативні наслідки стресових ситуацій, допомагати зберігати внутрішній спокій, душевну рівновагу тощо. Ця здатність постає як компенсаційно-терапевтична функція.

Компенсаційно-терапевтична функція — здатність релігії своїми специфічними засобами й властивостями («свободою у дусі», «братством у вірі», «рівністю у гріховності й стражданні», особистісним богоспілкуванням тощо) компенсувати обмеженість, безсилля, залежність людей від об’єктивних умов існування, розривну соціальному житті та ціннісній орієнтації людей, наповнити новим змістом сенс їхнього життя.

Комунікативна функція. Релігія всіляко сприяє спілкуванню, реалізовуючи комунікативну функцію.

Комунікативна функція — здатність релігії впливати на процес спілкування віруючих, їх соціалізацію, передавання та засвоєння інформації та формувати між ними духовні зв’язки.
Комунікативна функція має вертикальний (спілкування під час богослужінь, молитов, медитації тощо з Богом, ангелами, душами померлих, святими, які виконують роль ідеальних посередників) і горизонтальний (спілкування віруючих між собою) аспекти свого вияву.

Інтегративна функція. З огляду на віросповідну єдність віруючих певної конфесії релігії притаманна й інтегративна функція.

Інтегративна функція — здатність релігії сприяти безконфліктному зв’язку, злагоді, солідарності, згуртованості релігійної спільноти чи суспільства в цілому.
Релігія допомагає групі людей усвідомити себе як моральну спільноту, поєднану спільними цінностями і цілями. Вона дає змогу самовизначитись у суспільній системі й тим самим поєднатися з близькими за звичаями, поглядами, цінностями, віруваннями людьми.

Інтегративна функція релігії виявляється чи не найочевидніше під час спільної участі в культовій діяльності. Саме через культ релігія формує суспільство як цілісність.
Дезінтегративна функція. Практична реалізація інтегративної функції має свої історичні, соціальні межі. За певних умов і в певні історичні епохи релігія може не інтегрувати, не поєднувати людей, а навпаки, дезінтегрува-ти, роз’єднувати їх.

Дезінтегративна функція — здатність релігії за певних умов послаблювати стабільність і стійкість особи, певних соціальних груп чи суспільства загалом і навіть викликати релігійне протистояння.
Релігійне протистояння може бути джерелом конфліктів між християнами і мусульманами, православними і католиками, католиками і протестантами тощо. Такі конфлікти часто свідомо загострюються лідерами певних релігійних об’єднань, оскільки ворогування з «чужими» конфесіями сприяє внутрішній інтеграції, створює відчуття єдності, спонукає шукати опертя тільки у «своїх». Вороже ставлення до «чужих» найбільш характерне для сектантських об’єднань.

Дезінтегративна функція релігії виявляється не лише за умов протистояння різних конфесій. Конфлікти, непорозуміння можуть існувати й всередині певної релігійної організації чи об’єднання, наприклад між ортодоксами (консерваторами-традиціоналістами) й реформаторами-модерністами. Інколи такі конфлікти набувають найгостріших форм і переростають у соціальне протистояння (наприклад, селянська війна у Німеччині в XVI ст. під керівництвом Томаса Мюнцера). Легітимізуюча (обмежувально-узаконююча) функція.

Із інтегративною функцією релігії тісно пов’язана легітимізуюча (обмежувально-узаконююча) функція.

Легітимізуюча функція — здатність релігії виховувати у віруючих поважливе ставлення до певних суспільних норм поведінки як до продукту Божого промислу, а не суспільного розвитку.

Відомо, що жодна суспільна система не здатна існувати, якщо не забезпечено певне лімітування (обмеження) дій її членів, не визначено параметрів, меж їхньої діяльності. Інакше кажучи, для стабільного існування суспільної системи необхідне дотримання певних узаконених правил й наслідування певних зразків. Релігія «вкорінює» такі норми в надприродному, абсолютному, висуваючи абсолютні (крайні) вимоги — максими (лат. тахіта — найвищий принцип). Крізь призми максим оцінюються найрізноманітніші вчинки, явища і формується певне до них ставлення. Максими мають обов’язковий і невідворотний характер.

Регулятивна функція є близькою до легітимізуючої.

Регулятивна функція — здатність релігії через систему норм, цінностей, примусів, установок, канонів, інститутів управляти поведінкою, вчинками віруючих, діяльністю релігійних організацій, формувати та корегувати міжособистісні стосунки.

Найбільший регулятивний потенціал мають релігійні норми (релігійне право, мораль тощо) — система вимог, правил, приписів, спрямованих на втілення в життя релігійних цінностей. Важливу роль відіграють і зразки (приклади для наслідування) та заохочення (покарання) тощо.

За характером регулювання релігійні норми можуть бути позитивними, тобто такими, що зобов’язують виконувати певні дії; або негативними, що забороняють певні вчинки, відносини тощо.
За об’єктом припису їх поділяють на загальні (розраховані на всіх прибічників конкретного релігійного вчення) та часткові (призначені лише для певної групи, наприклад, тільки для мирян або лише для кліру).

За характером діяльності та відносин, на які впливають релігійні норми, їх поділяють на культові й організаційні. Культові норми визначають порядок культових обрядів, церемоній. Організаційні норми регулюють внутріобщинні, внутріцерковні, міжцерковні, а також міжконфесійні відносини, тобто відносини, які виникають у релігійних організаціях (общинах, сектах, церквах, деномінаціях) між віруючими певного віровчення, між релігійними об’єднаннями, між представниками духовенства, між керівними органами релігійних організацій та їх структурними підрозділами. Ці норми входять до різноманітних статутів і положень про релігійні організації.

Релігія не просто проголошує норми. Вона також підкріплює їх чіткою системою заходів спонукання, заохочення, схвалення, стимулювання.

Релігійні норми охоплюють широку сферу суспільного буття людини. Не випадково в релігієзнавсті йде дискусія з приводу того, що в нормативному регулюванні можна віднести до суто релігійного, а що є зовнішнім щодо релігії. На нашу думку, релігійними є будь-які регулятивні впливи, якщо вони не виходять за межі релігійних організацій (виняток становить хіба що місіонерська діяльність, яка ініційована релігійною мотивацією). Усі інші є формами суспільної (громадської) діяльності релігійних організацій.

Релігія виконує й інші функції, зокрема культуроформуючу, культурозберігаючу, за певних умов — етноформуючу тощо.

Гуманістична місія релігії. Аналіз функцій релігії свідчить, що вона активно впливає на конкретну людину і суспільство загалом у багатьох напрямах. При цьому вона не лише виконує важливі суспільні функції, а й має гуманістичну місію. Гуманістичний потенціал релігії полягає в тому, що вона підносить людину над природою. Так, Христос фактом свого воскресіння подолав вікову приреченість людини на смерть, проклав їй шлях до безсмертя, піднявшись тим самим над природною необхідністю. Смерть і воскресіння Христа — межа, яка засвідчує, що кінечність людини може бути подолано. І подолано зусиллями самої людини, її творчою діяльністю стосовно самої себе, тобто самотворенням. Творчий акт такого ґатунку завжди є процесом звільнення й переборення людиною всього того, що стоїть на шляху пізнання істини. Як продукт геніального Творця, вона мусить розкрити геніальність і у собі — своєю творчою активністю, подоланням у собі всього особисто-егоїстичного, самолюбного. Тому людина й розглядається як співтворець Бога. У такому розумінні релігійний світогляд стимулює творчу діяльність людини, створює необхідні передумови для її самореалізації.

Гуманістичний потенціал релігії виявний через формування духовності людини — міру її людяності, яка є надбанням праці її власної душі. Духовність — це сфера зв’язку людини з абсолютом, з буттям. І забезпечує цей зв’язок релігія. Виникнення і функціонування релігії у певному сенсі — це відповідь людини на потребу в рівновазі й гармонії зі світом, в єдності зі всім сущим. Релігія виконує суспільні функції, які не здатні взяти на себе інші форми духовно-практичного освоєння людиною реальності (мораль, право, мистецтво тощо).

Релігія — це ключ до історії. Не можна зрозуміти культурні надбання суспільства, поки не осягнено релігійні вірування, на яких вони ґрунтуються. Вона стоїть біля витоків мистецтва, моралі, філософії тощо. Релігією породжено багато соціальних інститутів. Так, сім’я, шлюб утверджувалися (й сьогодні часто утверджуються) з релігійних санкцій. Тож якщо сучасній цивілізації судилося вижити чи навіть наново відкрити свою життєдайність, вона мусить покінчити зневажливо ставитись до свого духовного коріння. Вона має глибоко усвідомити, що релігія — не просто особисті почуття, позбавлені будь-якої здатності впливати на суспільство, а навпаки, вона є його серцевиною, корінням та об’єднавчою силою.

Класифікація релігій

Філософське осмислення природи релігійного феномену передбачає вияв спільних ознак різних груп релігій та їх класифікацію. Історія релігієзнавства знає багато різноманітних типологічних схем і періодизацій історії релігій. Нижче наведено класифікацію, поширену в сучасному релігієзнавстві (А. Колодний, В. Лубський, О. Уткін та ін.). Згідно з нею усі релігії, що існували та існують, поділяють на чотири групи.

1. Первісні «чуттєво-надчуттєві» вірування (родоплемінні релігії): фетишизм, тотемізм, магія, анімізм.

У межах міфологічного комплексу вони формувалися у всіх народів світу. Нині родоплемінні релігії продовжують існувати у реліктових (лат. геїистдіт — залишок — той, що належить до минулого) культурах. Вони також є складниками обрядово-культових дій сучасних релігій.

2. Етнонаціональні (національні, етнічні, локальні) релігії: іудаїзм, індуїзм, конфуціанство, даосизм, синтоїзм, зороастризм.

Вони виникали в лоні певного етносу, ввібравши в себе його традиції, звичаї, мораль тощо. їм притаманна детальна ритуалізація буденної поведінки, побуту, специфічна обрядовість, чітка й сувора система заборон і приписів.

3. Світові релігії: буддизм, християнство, іслам. Попри генетичний зв’язок із родоплемінними та етнонаціональними релігіями вони суттєво відрізняються від них: — виходять за межі конкретного етносу чи певної країни, а їх носіями є представники різних рас, націй, станів із різних континентів планети;

— з’явилися в епохи докорінних історичних змін, в умовах становлення світових імперій;
— у їх виникненні і розвитку велику роль відіграли засновники: Сіддхартха Гаутама, Ісус Христос, Мухаммед;
— мають розвинуту систему віровчення, культу й організації;
— глибоко гуманістичні за своєю суттю, світові релігії надають людині свободу дій, налаштовують її на постійне самовдосконалення, пропонують їй безсмертя;
— їм усім притаманні духовні практики, спрямовані на вивільнення людини від пристрастей, на розвиток її емоційної мудрості, здатності до морально-етичного життя, на виховання духовності й пізнання великодушності та радості служіння.

4. Неорелігії (нетрадиційні, нові, модернові) релігії. Ці релігії охоплюють:

— релігії орієнтального напряму, або східні релігійні течії (Товариство свідомості Крішни, Всесвітня чиста релігія, Центри Шрі Чинмоя, Рух Махаріші, Послідовники Саї-Баби та ін.);
— неохристиянство, або нехристиянські течії та течії християнського коріння (Церква повного Євангелія, Союз церкви Божої України, Богородична церква, Церква Ісуса Христа Святих останніх днів (мормони), Церква живого Бога, Церква воскреслого Христа, Церква нового Єрусалиму тощо);
— синтетичні неорелігії (Церква єднання, Віра Багаї та ін.);
— езотеричні об’єднання («Всесвітнє теософське товариство», асоціація «Жива етика» (Агні-йога));
— саєнтологічні рухи (Діанетика, Наука розуму, Християнська наука та ін.);
— неоязичницво (друїдизм, ведизм, арійський рух, тенгріанство, Рідна віра, РУН-віра, Собор рідної української віри та ін.);
— демоністичні культи (сатаністи).

Щоб сформувати нове віровчення, його творці поєднують одну або кілька релігій. їхня мета — гармонувати відносини людини з божественним світом, природою та суспільством. Тому віровчення більшості неорелігій є синкретичними. Засновників неорелігій їхні прибічники вважають пророками, живими божествами, рятівниками людства. Нові релігійні утворення мають жорстку систему управління, суворі правила поведінки віруючих і здебільшого спрощене богослужіння. Активну місіонерську діяльність вони здійснюють через засоби масової інформації, у місцях тимчасової концентрації людей — на вулицях, стадіонах, у концертних залах та громадському транспорті.

Релігійні системи планети є вельми різноманітними. Однак вони мають і спільне: прагнення через віру в Бога осягнути таємницю буття Всесвіту і місце людини в ньому; пошук шляхів розвитку духовності конкретної особи та суспільства загалом.