Релігійно-церковне життя в незалежній Україні

Вересень 28th, 20118:07 pm

0


Релігійно-церковне життя в незалежній Україні

Релігійно-церковне життя в незалежній Україні

Релігія і нація – суспільні феномени, що перебувають в надто складному співвідношенні. Не відіграючи визначальної ролі в процесі розвитку етнічних спільнот, національної самосвідомості, не будучи їхньою детермінантою, неодмінною складовою, релігія залежно від конкретно-історичних умов свого функціонування в суспільному організмі може виступати в ролі важливого, а часом і вирішального модусу етноутворення, етноінтеграції, а то й етнодезінтеграції. За різних обставин вона набуває етновідрізняльних й етноінтегративних функцій [1,с.19].

З динаміко-генетичного погляду релігійний чинник відігравав велику роль у формуванні національної психіки. Водночас, включаючись в етнопсихологічну структуру, релігійні явища набирали етнічного забарвлення. Взаємодія релігії з тими етнічними структурами, у рамках яких вони існували, спричиняла до формування так званого стноконфесійного синкретизму [2, с.36].

Вплив релігії на національну духовність, що сам по собі надто складний і суперечливий, насамперед треба з’ясовувати в системі тієї культури, до якої належить та чи інша етнічна спільнота. Унікальність національних культур залежить значною мірою від особливостей бачення й витлумачення ними світу; створення його національних образів.

Абсолютизуючи роль в етнопроцесі економічних зв’ язків, у наших наукових працях з етнологи тривалий час явно з ідеологічних міркувань абсолютно знецінювали роль держави та релігії в процесах етноінтеграції й етноіндивідуалізації. А тим часом саме вони мають важливе значення в історичній еволюції етнічних явищ. Зв’язок політичних, релігійних та етнічних факторів такий міцний, що ще в давні часи ‘”істинною релігією” виступав культ власної національності, власної держави. Поєднане з релігійним культом національне немовби засвідчувало свою “присутність” у релігійному комплексі і в такий спосіб виконувало роль чинника утвердження релігії й церкви як неодмінних складових того чи іншого суспільного організму.

Кожну націю характеризує їхня специфічна комбінація, яка надає релігійності цієї нації неповторної своєрідності. Специфіку релігійності кожної етнічної спільноти, як і окремих осіб, визначають насамперед найтиповіші для неї, домінуючі риси, що виявляються у функціональності цього суспільного утворення [3, с.26].

Український етнос пережив страшні історичні часи. За умов тоталітаризму панувала загалом тенденція поглинання націй, сім’ ї. релігії. Втрачаючи ці важливі компоненти свого буття, особистість втрачала свою ментальність. Реальний соціалізм усіляко намагався анулювати суб’єктивність української нації. її духовність, право вважати Ісуса Христа ідеалом істинної людяності. І якщо всупереч цьому український народ ще існує як нація, то це справжнє диво.

Через цілу низку обставин свого підневільного національного буття, через складні внутрішні колізії своєї історії і багато особливостей своєї національної духовності український народ загалом був і є одним із найрелігійніших народів світу. Віра слугувала йому засобом самовираження та виявлення своїх найкращих ідеалів. У ставленні до Бога українець виражав своє ставлення до світу, людей і до самого себе. Історія українства, специфіка його національного буття підтвердили трансцендентність не лише релігії, а й, певною мірою, нашого етнічного начала. Нині, коли ми переживаємо національне відродження, ця трансцендентність релігійного та національного поєднала їх. Релігія шукає в нації своє буття, нація шукає його в релігії.

Людмила Яків’юк
Науковий керівник – викл. Сележан Й.Ю.

Використана література:
1. Здіорук С. Етноконфесійна ситуація в Україні та міжцерковні конфлікти. – К.. 1993.
2. Шуба О. Релігійно-національне відродження. – К.. 1996
3. Обушний М Етнос і нація: проблеми ідентичності. – К., 1998.