Розвиток літературної теорії та критики в країнах Західної Європи в добу Просвітництва (XVIII ст.).

10 Листопада, 20123:56 pm

0


Розвиток літературної теорії та критики в країнах Західної Європи в добу Просвітництва (XVIII ст.).

В цьому розділі слід звернути увагу на те, що революційний дух віку Просвітництва зміцнив зв”язки художньої творчості з громадським рухом, сприяв його демократизації. Теорія літератури за таких умов збогатилась значними досягненнями, принципово новим вирішенням багатьох проблем.

Від спрощенного уявлення про “моральні” та “фізичні” передумови художньої творчості у Дюбо дослідники літератури, розпочавши ії історичне вивчення, починають пізнавати найважливіши фактори літературного розвитку, залежність мистецтва від зміни матеріальних, суспільних відносин, ідеології (Гельвецій, Гердер). Важливо, що у зв”язку з цим у літературній практиці й теорії поступово змінюється ставлення до непорушних правил класицизму. Витискається їх суворий раціоналістичний дух, руйнується авторитет старих жанрових перегородок у теоретичних судженнях Джонсона, Юнга, Дідро. Цьому особливо сприяє виявлення специфіки словесного та образотворчого мистецтва у Лессінга, посилення уваги до особистісного, суб”єктивного аспекту художньої творчості у Юнга, Руссо, Ґете, Шиллера.

На цей період припадає початок розробки теоретичної проблеми взаємовідношення народної та професійної художньої творчості (А. Поп, Гердер). Теоретичне осмислення творчих принципів просвітницького реалізму викликає підвищений інтерес до творчості Шекспіра, його відродження після століття критики з боку прибічників правил класицизму (Джонсон, Філдінг, Юнг, Дідро, Гердер, Гете). В добу Просвітництва починається систематичне вивчення фольклору, його впливу на творчість найбільших письменників (Поп, Аддісон, Вольтер, Гердер).

Зростає прагнення глибше осмислити найважливіші літературні напрями і загальні тенденції літературного процесу доби. В працях Гете виникають поняття про літературний стиль, напрям, про “світову літературу”, близькі до їх сучасних визначень. В другій половині ХVІІІ століття розпочато розробку методології літературних досліджень. У Гельвеція, Гердера, Гете, Шиллера розвиваєься історичний підхід до вивчення літератури і з”являються тенденції порівняльного і типологічного вивчення літератур, хоча ще досить рідкісними є дослідження з історії національних літератур (тут були відзначені перші досліди Т. Уортона і Шиллера).
Суттєвим є й те, що принципи просвітницького реалізму набувають вираження в розробках теорії драми (в працях Дідро, Лессінга), роману (у Філдінга). В побудові літературного твору усвідомлюється значення характеру, що розвивається, його психологічної та соціальної природи, суперечливості (Філдінг, Руссо, Гете).

У вік Просвітництва відбуваються значні зміни в розвитку літературної критики. Вона, по суті, набуває сучасних жанрових форм і за допомогою журналістики отримує більш широке розповсюдження, зв”язок з публіцистикою, з актуальними життєвими проблемами. З”являється значна кількість теоретичних суджень, які визначають принципи літературної критики (Поп, Джонсон, Свіфт, Вольтер). Змінюється характер критеріїв критичних оцінок. Закони критики все менше диктуються “суворою античністю”, все більше визначаються “розумом та необхідністю”, “розумовою прозорливістю” (Джонсон), талантом генія (Юнг), нагальними проблемами життя (Шиллер).

Велика активність впливу критики на літературу визначалась подальшим розвитком і її полемічності. Продовжувалась полеміка між прибічниками “древніх” і “нових” авторів, прибічниками розумного та інтуїтивного творчого процесу.

Досягнення літературної теорії та критики віку Просвітництва підготували подальший їхній розвиток у ХІХ столітті.