Сапфо

Липень 10th, 20117:00 pm

0


Сапфо

(кінець VII — перша половина VI ст. до н. е.)

На місцевому наріччі Сапфо називали Псапфою. Сучасниця Алкея, вона стала першою у світі геніальною поетесою. Народилася Сапфо в сім’ї мітіленського аристократа Скомона на острові Лесбос. Вийшла заміж за вельможу Керколая, від якого народила дочку Клеїду, котру дуже любила і присвятила їй низку віршів. На початку VI ст. до н. е. Сапфо змушена була залишити рідний острів і певний час прожила на острові Сицилія. Причина еміграції полягала, очевидно, в поразці аристократів у боротьбі з народною партією і подальшому їхньому вигнанні. Сама поетеса була далекою від усяких політичних чвар. Усе життя її символізувало поклоніння культові кохання і краси, легенда розповідає про її нещасне кохання до красеня-човняра Фаона, через яке вона ніби кинулася з Левкадської скелі в море. Але ця легенда — плід вигадки пізніших комедійних поетів.

Після повернення на Лесбос Сапфо заснувала школу дівчат, де вчила їх співів, музики і поетичного мистецтва. Ця школа, яку називали школою «служительок Муз», зажила великої слави, до неї приїздили дівчата з багатьох міст Еллади. Найголовнішою темою творчості поетеси стає кохання, кохання в усіх його проявах — спокійне й бурхливе, ніжне й пристрасне. Поетеса часто звертається до Афродіти чи Ероса з проханням допомогти їй добитися взаємності або перебороти почуття, що примушує водночас і радіти, і страждати. Вперше в історії грецької лірики з’явилися такі схвильовані вірші, у яких з надзвичайною проникливістю було передано, хоч і лише з зовнішніми фізичними ознаками, любовну знемогу жінки.Тому ліричні творіння Сапфо здебільшого позначені сяючою радістю, оптимізмом, пристрасним бажанням злитися з природою, яку поетеса безмірно любить і розуміє. Вона розмовляє з джерельцем, що «посилає крізь гілля яблунь своє дзюрчання ніжне», милується «льотом голубків», трояндами, своїми улюбленими квітами, які схилилися над печерою німф і з пелюстків яких «стікає томливо дрімота», дихає ароматом запашних трав, медунки та анісу, найпростіших польових квіток. Усі вони збуджують у ній бурхливі переживання. Ці невеличкі й барвисті замальовки відповідають настрою авторки, створюють тло, на якому розвивається почуття.

Любовні переживання поетеси мають різні відтінки. Розлука з улюбленою подругою, муки ревнощів (такі почуття є досить складними, я не експерт, але можете прочитати більше тут – ревность), смуток у зв’язку з тяжкою втратою, самотність виливаються у пристрасні й щирі рядки. У «Гімні до Афродіти» Сапфо просить богиню прийти до неї і, як колись, урятувати «серце від нової туги», вона свято вірить у її могутню силу та незмінну підтримку. Деякі вірші свідчать, що кохання поетеси було мінливим, відчувала його вона не раз:

Ерос мене знов мучить виснажливий, Гіркотно-сладісний непереможний змій.

(Тут і далі переклад Н. Пашенко)

Кохання Сапфо водночас несе в собі і радість, і сердечні муки, невгамовне бажання кохати й чітке розуміння, що жадане почуття неодмінно принесе новий біль і страждання. Лірика Сапфо має тверду основу — народну любовну пісню, яка була дуже поширена на Лесбосі і в якій чудові картини природи поєднувалися зі смутком і скорботою. У деяких піснях поетеса зізнається, що вона відчуває «томління смерті темне», часом розповідає про похмуре царство Персефони, оплакує подругу. Усі ці свої почуття Сапфо розкриває з надзвичайною щирістю, переконливістю та емоційною силою. Щоправда, вона не заглиблюється у психологічний аналіз почуттів, зображуючи лише їх зовнішні прояви. А втім, мабуть, і не могла цього зробити, як не зробили й пізніші еллінські поети. Адже ця проблема — розкриття внутрішнього світу героя — так і залишилася не вирішеною грецькими письменниками.

Критики Сапфо різних часів обвинувачували її в брутальній чуттєвості та еротизмі. Проте спадщина поетеси свідчить, що нею, навпаки, керували висока мораль і цнотливість, її лірику вирізняють чистота і краса, доброчесність; сама по собі краса нічого не варта, якщо не підкріплена внутрішніми чеснотами людини, «без моральності багатства всі даремні», «воістину прегарний той, у кого і душа велика». До нас дійшов уривок вірша Сапфо до брата-воїна Харікса, у якому вона суворо засуджує його за легковажне захоплення недостойною дівчиною-куртизанкою і попереджає, що не буде до нього поблажливою.

Особливо ніжними і чистими постають весільні гімни Сапфо — епіталами. їх було дуже багато, проте дійшла до нас лише мізерна частина. Радісні й веселі, проникнуті м’яким і доброзичливим гумором, традиційним для подібного виду народних пісень, вони сповнені щирим бажанням поетеси побачити молоде подружжя щасливим. Деякі з епіталам містять жартівливі скарги дівчат, які розлучаються назавжди зі своєю подругою, гумористичні описи нареченого-«велетня», який забирає дівчину, радощі й тривоги нареченої, думки про святість незайманості тощо. У рефрені, як правило, згадувалося ім’я бога молодят Гіменея, тому ці гімни ще називалися гіменеями:

Гей, стелю ще підіймайте! — О, Гіменею!

Вище, теслі, то ж вище! О, Гіменею!

Входить жених, Аресу подібний,

Вищий від самих високих мужів.

В іншій епіталамі наречена порівнюється з яблуком, яке потрібно зірвати вчасно, лише коли воно достигне:

Яблуко спіле смачне там на гілці собі червоніє.

Ген, аж на самім вершечку — забув садівник обірвати.

Один із найбільших уривків, що зберігся, присвячений весіллю Гектора й Андромахи, і хоча Сапфо розповідає про міфологічну подію, але наче переносить її у реальний світ. З радістю і насолодою перелічує вона ті гарні речі й коштовності, які оточують молодих, чи їхнє вбрання.

Епіталами виконувалися і одним співцем (соло), і хором.

Серед уривків збереглася іронічна відповідь поетеси на нерішуче звернення Алкея:

Коли б твій намір чистий і добрий був,

Тоді б і слово легко злетіло з уст, І вниз очей не опускав би, Сміло сказав би, чого бажаєш.

(Переклад А. Содомори)

Творчість Сапфо, як і Алкея, визначила цілий напрям у ліричній поезії, збагатила її постійними переспівами народних пісень, новими віршовими розмірами. Зокрема, поетесі належить складний за ритмікою чотиривірш — «сапфічна строфа». В античності лірика Сапфо була надзвичайно популярною і любимою. А Платон, підкорений чарівністю її поетичного слова, залишив навіть сповнений захоплення елегійний двовірш:

Дев’ять на світі є Муз, як засвідчують люди; не вірте,

Бо вже й десята прийшла — Лесбосу донька Сапфо.

(Переклад Н. Пащенко)

Мабуть, ще в давні часи не всім були до вподоби вільнолюбні й пристрасні вірші поетеси, створена нею дівоча співдружність, що увійшла в легенду. Про Сапфо почали складати оповіді, образливі для її жіночої честі. Доходило навіть до того, що її називали гетерою, приписували неприродні сексуальні схильності. Мабуть, до цього доклали руку і комедіографи, а надто городяни різних полісів, які незалежне життя Сапфо сприймали як небезпечну спокусу для власних жінок, безсловесних і пригнічених. У нові часи дослідники біографії поетеси також трактують її вкрай неоднозначно. Відомо, що в XI ст. всі книжки Сапфо були спалені у Візантії. У полум’ї вогнища загинули численні творіння одного з поетичних геніїв античності. Тому до нас не дійшло жодного її цілого вірша. На щастя, ім’я Сапфо все ж майже очищене від наклепів і бруду.