Софійський собор у Києві

Січень 30th, 20122:48 pm

0


Софійський собор у Києві

Софійський собор у Києві

З-поміж всесвітньо відомих храмів Софійський собор у Києві є одним з перших за художньою досконалістю, красою, величчю та масштабами. Навіть відомий мандрівник Павло Алеппський, який бачив Софію Київську в XVII столітті — не найкращі для неї часи, — сказав, що «розум людський не здатен її осягти». І абсолютно справедливі слова першого митрополита Русі Іларіона, промовлені ним у проповіді, виголошеній, ймовірно, при освяченні собору в 1032 р.: «Церква чудова і славна всім окружним країнам, іншої ж не знайдеться у всіх землях від сходу до заходу».

Будівництво Софійського собору почалося під час князювання Ярослава Мудрого, не раніше 1017 р. і не пізніше за 1019 р. Храм був споруджений на місці битви киян з печенігами, що закінчилася повним розгромом кочівників. «Цією поразкою знищена та орда і після не турбувала вже Росії. На спомин про цю знамениту перемогу Ярослав на полі битви заснував прекрасну церкву кам’яну на честь святої Софії», — писав митрополит Євгеній Болховітінов. Спочатку Софія Київська була дерев’яною, і лише декілька років потому Ярослав Мудрий почав зводити на її місці монументальний кам’яний храм.

Храм затьмарив собою все, що було створено на давньоруській землі у попередні епохи, і не був перевершений у подальші століття. Він був головним релігійним, суспільно-політичним і культурним центром Київської держави. Тут відбувалися церемонії «посаження» великих київських князів, біля стін храму збиралося київське віче, тут велося літописання і розміщувалася перша на Русі бібліотека. В одному з нефів собору була влаштована великокнязівська усипальня, де поховані київські князі Всеволод Ярославич, Ростислав Всеволодович, Володимир Мономах. А на внутрішніх стінах храму збереглося близько трьохсот графіті — написів і малюнків, що відносяться до XII—XIII ст. Надряпані киянами того часу, вони оповідають про побутове і суспільне життя, в них згадуються імена Ярослава Мудрого, його синів Всеволода і Святослава, Володимира Мономаха, єпископа Луки Білгородського, воєводи Ставра Гордятинича.

Сьогодні до Софійського собору з усіх боків підступають багатоповерхові будинки. Але навіть в їх оточенні силует храму не втрачає своєї величі і потужності. Можна уявити, яке враження він справляв у давнину, на тлі невисоких дерев’яних будинків стародавнього Києва!

Будівельна техніка і архітектурні форми собору відображають традиції столичної візантійської архітектури. Проте порівняння Софійського собору з сучасними йому візантійськими пам’ятками свідчить про те, що прямих аналогій ні в Константинополі, ні в інших візантійських містах немає. Проведені дослідження показали, що задум собору належить одному архітектору, який розробив модель храму, а потім реалізував цей проект. Швидше за все, він був греком, що приїхав з Константинополя на чолі будівельної артілі. У Києві перед візантійськими майстрами поставили завдання, з яким їм не доводилося стикатися у себе на батьківщині: їм належало звести величезний храм, покликаний стати архітектурним символом не тільки княжої столиці, але і всієї величезної держави, що утворилася на землях Східної Європи під скіпетром київських князів. Храм повинен був служити для урочистих церемоній за участю княжого і єпископського дворів і вміщати велику кількість людей. Роботи подібного розмаху неможливо було здійснити силами одних тільки наїжджих майстрів, а це дозволяє думати, що до справи , були залучені і місцеві будівельники.

Грецькі майстри привезли з собою численні капітелі, карнизи і інші мармурові деталі — адже на українських землях не було мармуру. Але везти стовбури крупних колон було дужо складно, і тому замість прийнятих в Константинополі мармурових колон довелося ставити цегляні стовпи, що відразу ж різко змінило, характер інтер’єру. Карнизи, парапети, хор і підлоги, які у Візантії робили з мармуру, виготовили з місцевого сланцю (червоного шиферу), що має гарний малиново-фіолетовий колір і, мабуть, що нагадував візантійським майстрам улюблений в їх країні пурпур. Окрім шиферних плит, для оздоблення підлог використовувалася поливна керамічна плитка.

Величезні розміри собору справляли на сучасників незабутнє враження. Первинна ширина храму складала 55 м, а довжина (без апсид) — 37 м (нині довжина — 29,5 м, ширина 29,3 м, а разом з галереями — відповідно 41,7 і 54,6 м). Але ця монументальна споруда, викладена з рожевої плінфи, зовсім не пригнічувала глядача! Масу собору полегшували відкриті галереї, які немов пов’язували храм з навколишнім простором, з природою, робили його більш доступним і людяним. Чим вище, тим стрімкіше наростали об’єми, сходами підіймаючись до завершення — центрального куполу на високому барабані. Фасади цієї дивно гармонійної і монументальної споруди були прикрашені орнаментами з цегли, поставленої на ребро і «втопленої» в кладку будівлі, а також фресковим розписом. Фрагменти фресок і зараз ще можна побачити біля північного і південного входів, а також деяких інших місцях.

Як повідомляє «Повість минулих літ», в Софійському соборі князь Ярослав Мудрий зберігав свою легендарну бібліотеку: «Ярослав же любив книги і, багато їх написавши, поклав в церкві Святої Софії, яку створив сам. Збагатив її золотом, сріблом і начинням церковним…». Ця бібліотека, як вважають деякі дослідники, дотепер зберігається десь в підземеллях Софії Київської. Саме тут, в стінах собору, знаходилася перша на Русі школа. Саме тут був влаштований скрипторій — приміщення, в якому ченці переписували і перекладали книги. І саме тут в 1054 р. знайшов свій останній спочинок у мармуровому саркофазі засновник собору — князь Ярослав Мудрий. Окрім нього, у Софійському соборі були поховані князі Ізяслав Ярославич (убитий в 1078 р.), Всеволод Ярославич (помер у 1093 р.), Ростислав Всеволодович (загинув у 1094 р.), Володимир Мономах (помер у 1125 р.).

За свою багатовікову історію собор пережив безліч знегод: напади ворогів, пограбування, пожежі, часткові руйнування. Храм багато разів розоряли не тільки зовнішні вороги, але і російські князі.
Князь Мстислав, сип Андрія Боголюбського, що захопив Київ у 1169 р., пограбував ризницю собору, вивіз дорогоцінні ікони, ризи, книги і навіть зняв дзвони. У 1204 р. його «подвиг» повторив князь Рюрик Ростиславич Смоленський, який зідрав оклади з ікон і викрав дорогоцінне начиння собору, книги і навіть одіяння стародавніх київських князів, що зберігалося в храмі. Новим ударом стало нашестя Батия. У 1240 р. татари, що вдерлися в місто, за словами митрополита Євгенія Болховітінова, «шукали скарбів не тільки в коморах, але і в стінах церков і в самих трунах князів». В результаті погрому Батия храм позбувся крівлі і довгі роки стояв просто неба. Від негоди стіни почали тріскатися, пошкоджений собор поступово руйнувався.

Звалилася верхня частина будівлі, величезна тріщина перетнула всю вівтарну частину. Перша часткова реставрація собору була проведена тільки в кінці XIV ст. Але лише в 1640-х роках митрополит Петро Могила, що заснував при Софійському соборі чоловічий монастир (згодом ліквідований), вперше за багато років повністю відреставрував храм, запросивши для проведення робіт італійського архітектора О. Манчіні. На той час собор вже знаходився в глибокому занепаді.

Софійський собор у Києві – Частина 2

“Автор написаного не відомий” – детально в правилах користування UaStudent.com.