Специфічні риси давньої української літератури

Лютий 3rd, 20138:44 am

0


Специфічні риси давньої української літератури

Давня українська література охоплює вісім століть (XI – XVIII ст.) із тисячолітньої історії вітчизняного письменства. За той час звелася, зміцніла і розпалася Київська Русь; монголо-татарське нашестя доруйну­вало колись славні міста, а коли відкотилося назад на схід, натомість на прадавні українські землі прийшли литовські князі; згодом – Річ Посполита, але вже козацтво стало на оборону, воювало і проти шляхти, і проти татар і турків. Ці благодатні для життя місця по­трясали визвольні війни і грандіозні повстання, аж поки російські царі не перетворили їх на прибуткову колонію, приєднавши за згоди безвольних геть­манів до неозорих просторів північної імперії. На тлі цього бурхливого істо­ричного життя України розвивалася писемна словесна творчість, пережи­ваючи то піднесення, то впадаючи у сон, то відроджуючись і з новою си­лою розквітаючи жанрами, сюжетами, яскравими творіннями та літературни­ми іменами. Тому-то давньоук­раїнський літературний процес вия­вився неоднорідним, неоднозначним, часом парадоксальним, а проте цілком гідним рівня європейських літератур.

Давня українська літе­ратура має свою специфіку. По-перше, це мовний бар’єр, адже більшість творів давнини створено такою книжною (літературною) мовою, яка відрізня­ється від новочасної, тому для читання і розуміння давніх текстів необхідні філологічні знання та навички. По-друге, давнє пись­менство належить до середньовічного типу літератур, а це озна­чає, що воно розвивалося за відмінними від новоєвропейських чинниками. У жодному разі не можна міряти давні твори мірками нової літератури. По-третє, художній світ давнини навряд чи зможе викликати у сучасного читача естетичні почуття такого порядку, як літературні твори XIX чи XX ст., тому старовинні писемні пам’ятки можуть видатися непривабливими й неакту­альними з естетичного погляду.

Як художнє явище середньовічного типу давнє українське письменство має свої специфічні риси, що відображають як за­гальні властивості середньовічних текстів, так і самобутність, ав­тохтонний колорит старовинної літературної творчості.

Світоглядною основою давньоукраїнської літератури є тео-центризм (тео – Бог, центр  – осереддя), а відтак вона зберігала щільний зв’язок з християнською релігією та церквою. Ця особливість старого письменства зумовлена обставинами, за яких зародилася писемна творчість на Україні-Русі. Однією з них була христия­нізація руських земель, яка в культурному сенсі супроводжувала­ся поширенням тут візантійсько-болгарських традицій.

Візантійський тип культури, який поширився на Русі з прий­няттям християнства, зіткнувся з іншим, – місцевим типом сфор­мованої культури. На конфлікт поміж візантійством та язич­ництвом вказують окремі сторінки «Повісті минулих літ», про­повіді Кирила Туровського, послання Івана Вишенського та ін. Опо­зиційні до християнства твори, очевидно, переслідувалися і ни­щилися церквою, і вижили в цій ситуації хіба що «Слово о пол­ку Ігоревім», «Велесова книга» та усні твори народної словесності. З цими творами потрібно ознайомити всіх учнів. Тому вчителі можуть використати принтер типу epson px720wd, щоб роздрукувати їх для учнів.

Запровадження християнства на Русі спровокувало у сло­весній творчості ситуацію, коли виникає конфлікт висловлюван­ня, що було наслідком зіткнення двох типів культур (автохтон­ної і візантійської). Тип усного висловлювання задовольняв по­треби молодої держави, тому був витіснений іншим типом – книжним. Маючи підтримку держави та церкви, візантійство з часом проникло в усі сфери громадського та культурного життя східних слов’ян. Язичництво функціонувало здебільшого в ро­динно-побутовому житті мас у вигляді архаїчних вірувань, зви­чаїв, обрядів, усної творчості, часом прориваючись окремими елементами і в літературу. Але ті елементи, за рідкісними винят­ками, не були визначальними, а візантійство як культурний тип домінувало в художній свідомості українців до другої половини XVIII ст.

Художньо-образному мисленню давньоукраїнської літерату­ри властиві символізм та алегоризм, що загалом характерно для се­редньовічних літературних текстів. Оптимальнішим видається метод герменевтики (з грець­кої – з’ясовувати, пояснювати), складовою частиною якої є екзе­гетика (екзегеза – викладення, роз’яснення). Християнська екзеге­тика зосереджувалася на тлумаченні Нового Завіту. Святе Письмо тлумачилося як буквально, так і містично, причому останнє мало чотири смисли. Отож, сакральний текст підда­вався чотирьом інтер­претаціям:                 1) історичній (розгляд біблійних фак­тів і подій як реальної історії);                  2) алегоричній (ті самі факти і події роз­глядалися як аналог інших фактів і подій, які були завуальовані, на­приклад, легенду про те, як Йосип, проданий братами і замучений у в’язниці, був звеличе­ний, слід було розуміти як алегорію зрадженого і покинутого уч­нями Христа, засудженого, розп’ятого, а потім воскреслого); 3) тропологічній (факт чи подія розглядалися з погляду моральної настанови; притчі про сіяча, про кукіль, про немилосердного боржника, про робітників у винограднику, про слухняного і не­слухняного синів, про гостей весільних та ін.); 4) апатичній (піднесене тлумачення) – у подіях та фактах розкривалася сакраментальна, тобто священна релігійна істина, наприклад, відпочинок сьомого дня інтерпрету­вався християнами як вічний відпочинок у небесному спокої. От­же, виходило, що буквальний смисл священного тексту оповідає про минуле, алегорія навчає вірі, мораль наставляє, а прагнення людини відкриває анагогія (від апа –  рух угору). Наприклад, Єру­салим міг бути витлумачений у чотирьох значеннях: у буквально­му – земне місто, в алегоричному – церква, в тропологічному  –  праведна душа, в анагогічному – «небесний град» (за Августином Блаженним). Християнська екзегетика широко застосовувалася для тлумачення середньовічних літературних текстів із біблійною алегорією та символікою.

Власне, у давньоукраїнській літературі кожен жанр мав своє семантичне поле, яке вбирало систему середньовічних понять та образів (символічні та алегоричні образи: дорога – алегорія життєвої дороги, духовного очищення, звільнення від  гріховності через подолання перешкод і страждань; Єрусалим –  символ доцент­рового руху душі і тіла; святі місця  – сакральні опори, на яких тримається легенда про Ісуса Христа; собор –  символ світобудо­ви; монастир – осередок, благочинності, відданості вірі, молитві; хрест – символ одночасного руху: «по горизон­талі» – до Святої Землі, «по верти­калі» – до небес, до духовного осягнен­ня Бога.

Давня українська література має переважно рукописний характер. Навіть після запровадження друкарства (XVI ст.) більшість давніх творів писа­лися від руки і поширювалися серед читачів у такому вигляді. Зрештою, особливого значення немає, де, як і хто займався творенням старовинних текстів, а спе­цифіка полягає у тому, яким чином ті тексти множилися і функціонували. Часто літературний твір поставав лише в одному примірнику, з якого потім могли списувати (копіювати) нові (повністю або частково). Вони називалися списками. їхнє порівняння вказує на те, що тексти не завжди були ідентични­ми, це найімовірніше, були варіанти протографа (первинного тексту). Окрім того, давній автор міг дозволити собі робити своєрідні комбінації з різних текстів – і з’являвся нібито новий твір. Так здебільшого бувало в літописанні. Компіляція (від лат. грабую, краду) в середні віки не вважалася літератур­ним гріхом, а була звичайною практикою у письменницькому побуті.

До речі, чимало давніх текстів дійшло до нас саме у списках. Це, зокрема, і «Повість минулих літ», і «Слово про Закон та Бла­годать» Іларіона, й оповідання з Києво-Печерського патерика, і знамените «Слово о полку Ігоревім» та багато інших. У цьому разі можна говорити про нестійкість («неканонічність») давніх текстів, оскільки під час переписування щось випадало, щось змінювалося, щось додавалося (залежно від волі переписувача), тож ідеться про своєрідну плинність тих текстів у хронологічно­му вимірі. Ця особливість і нині завдає чимало клопотів дослідникам давнього письменства, особливо текстологам, кот­рим складно, а то й неможливо реконструювати текст у його первісному вигляді, визначити, який із списків (варіантів) є ос­новним тощо. Книгодрукування ж дало можливість, по-перше, зафіксуватитекст, а по-друге, сприяло поширенню літературних творів серед читацької публіки.

Повністю реконструювати жанрову систему давнього пись­менства проблематично, оскільки певну кількість творів було втрачено, якісь із донині наявних зазнали літературних транс­формацій, деякі перейшли в усну народну творчість і змінили свої жанрові функції.