Стилістична характеристика “Книги пісень” (“Канцоньєре”)

Листопад 5th, 201311:12 am

0


Стилістична характеристика “Книги пісень” (“Канцоньєре”)

Славетний набуток поета. Світову славу Франческо Петрарці принесла збірка «Книга пісень» («Канцоньєре»), яка стала своєрідним ліричним щоденником поета. Припускають, що він розпочав роботу в 1327 році, першу редакцію завершив у 1356—58 роках, а останню — в 1373, за рік до смерті. Назва «Канцоньєре» не зовсім відповідала змісту збірника, оскільки канцон у ній було лише 29. Книга складалася переважно із сонетів (їх налічують 317).

Напевно, Петрарка не сподівався, що його інтимний доробок стане набутком нащадків, оскільки народною італійською мовою. Сам він часом ставився до любовних віршів, як до “дрібничок”, частину навіть знищив, однак звертався до них повсякчас, шліфував, вдосконалював. «Книга пісень» стала чудовим зразком європейської лірики доби Відродження.

Джерело натхнення. Зі свого почуття до Лаури поет все життя черпав натхнення для літературної роботи, мучився нерозділеністю кохання, свято беріг у душі образ омріяної жінки. Про свої суперечливі переживання Петрарка спробував розповісти у трактаті “Про презирство до світу”, своєрідному листі в минуле, написаному у формі бесіди поета (Франциска) з філософом Августином:

Августин. Ти одержимий якоюсь убивчою душевною чумою, яку в нинішній час називають тугою.

Франциск. Саме ім’я цієї хвороби хвилює мене …

Августин. Вона давно і тяжко мучить тебе?

Франциск. Каюся, що так. До того ж, майже в усьому, що мене мучить, є домішок якоїсь насолоди, хоча й оманної; але в цій скорботі все таке суворе, і прикре, і страшне, і шлях до розпачу відкритий щохвилини, і кожен дріб’язок штовхає до загибелі нещасну душу…

Августин .Я ретельно обміркував усе заздалегідь; мова наша буде про смертну жінку, на обожнювання і догоду якій ти витратив більшу частину твого життя. Я шкодую про це і дивуюся з настільки глибокого і тривалого божевілля в людини такого розуму.

Франциск. Зупини свою лайливу мову, прошу тебе. Смертними жінками були і Фаїда, і Лівія. Чи відомо тобі, що ти заговорив про жінку, чий дух, далекий від земних турбот, горить небесною жагою, у чиїх рисах, якщо тільки є правда у світі, сяє відблиск божественної краси, чий характер — зразок моральної досконалості, у чиїм голосі й погляді немає нічого смертного, чия хода засвідчує істоту, вищу за людину?..»

Петрарка закохався в неї з першої миті, понад двадцять років обожнював її земну, реальну, а потім, після смерті Лаури, Ще стільки ж часу присвячував їй ліричні твори, сповідувався у своїх почуттях. Окрилений і водночас пригнічений коханням, одного разу він написав: «Року 1327, у квітні, о першій годині шостого дня, ввійшов я в лабіринт, де виходу немає…»

Літературознавці припускають, що Лаура походила зі знатної авіньйонської родини. Відомо, що вона вийшла заміж за Дворянина, мала одинадцятеро дітей і померла від чуми в 1348 році.

У своїх творах Петрарка завжди зображував її не дівчиною, а жінкою, що було традиційним для куртуазної лірики, жодним чином не натякаючи на взаємність почуття.

«Книга пісень» складається з двох частин: «На життя мадонни Лаури» і «На смерть мадонни Лаури». У поетичній сповіді Петрарки — історія його нерозділеного почуття.

Новаторство чи данина традиції? Першим про муки нерозділеного кохання розпочав писати Данте. Але між творами Данте і Петрарки є суттєва різниця. Беатріче для Данте — втілення божественного начала, символ істини і віри. Петрарка ж оспівує земну жінку, краса якої відкриває для нього красу реального світу, викликає шалену пристрасть. У спогадах ліричного героя виникає чарівний образ поетової коханої, оживає природа, торжествує життя на землі.

У першій частині книги Петрарка порівнює Лауру з німфою Дафною, яка обернулася на лавр (священне дерево Аполлона, покровителя поезії). Поет співає гімн її доброчинності й досконалості, нагороджує жінку всіма чеснотами. Але основну увагу Петрарка приділяє розкриттю власних переживань.

У другій частині «Канцоньєре» переважає скорбота за померлою Лаурою. Образ коханої постає тільки у спогадах, але залишається таким же відчутним і зворушливим. Померла Лаура доступніша для Петрарки, аніж жива: вона втішає його, дає поради, тепер їй можна відверто сповідатися в почуттях.

Ліричний герой поезії хоча й стає трохи більш врівноваженим, однак його почуття палають із давньою силою. Він навіть кличе смерть, «щоб ту зустріти знов», але тепер уже не на землі, а на небесах поєднатися з нею навіки.

«Книга пісень» закінчується канцоною, у якій Петрарка звертається до Діви Марії і просить її вимолити у Бога прощення за ту любов, яку він проніс крізь усе життя і від якої не зміг відмовитися. Незадовго до смерті він написав: «Вже ні про що не думаю я, окрім неї».

Своєрідність збірки «Книга пісень» («Канцоньєре»):

– ліричний щоденник поета, приводом до написання якого стало кохання;

– переважна частина творів збірки за жанром — сонети;

– складається з двох частин: «На життя мадонни Лаури»; «На смерть мадонни Лаури»;

– уславлення земної жінки, краса якої відкриває авторові красу реального світу;

– розкриття суперечливих душевних переживань.

Джерело: Зарубіжна література – Н. О. Півнюк, О. М. Чепурко, Т. Ф. Маленька, А. О. Савенко, Н. М. Гребницька, 2008.

ekb.rusdver.net/