Сучасні вимоги до особистості фахівця з вищою освітою і проблема виховання студентської молоді

28 Жовтня, 20129:21 am

0


Сучасні вимоги до особистості фахівця з вищою освітою і проблема виховання студентської молоді

Велич народу, його внесок в історію людства визначається не могутністю держави, не розвитком економіки, а духовною культурою. М.О. Бердяєв, російський філософ

Односторонній спеціаліст – це або грубий емпірик, або вчений шарлатан. М.І. Пирогов, український медик і педагог

Проблема виховання майбутнього фахівця з вищою освітою набуває зараз особливої актуальності і гостроти. Річ у тім, що технічний прогрес автоматично не веде до духовного прогресу, наслідком чого є загострення глобальних проблем людства: небезпека екологічної катастрофи, загроза світової атомної війни, поширення міжнародного тероризму та ін.

Сьогодні пріоритетом розвитку суспільства повинно стати духовне вдосконалення людини задля переходу людства на новий виток еволю­ційного розвитку: від людини розумної (Homo Sapiens) до людини мо­ральної, духовної (Homo Moralis). Тому зараз метою виховання молодої людини в усьому світі стає її духовне зростання, моральне становлення, культурне збагачення. Так, наприклад, у системі освіти Японії взято курс на моральне виховання молоді, виховання в неї творчості, обов’язку і від­повідальності. Американська система освіти ставить своїм завданням ви­ховати в молоді навички соціальної поведінки, компетентності, емоційної гнучкості.

В Європі 2005 рік був проголошений роком громадянської освіти, яка спрямована на виховання демократичної громадянської грамот­ності (політичної, правової, економічної та соціальної). Ця грамотність передбачає три елементи засвоєння: 1) знання – розуміння; 2) уміння -навички; 3) настанови – цінності.

У зв’язку з цим згадаємо, що криза освіти в усіх країнах виявляється у втраті людиною духовності, смислових настанов, у розмитості в свідо­мості молоді поняття громадянського обов’язку, патріотизму й соціальної відповідальності. Кризовий стан сучасної освіти в Україні посилюється також дуже нестабільним політичним і соціально-економічним життям, нестійким і суперечливим соціальним середовищем, руйнуванням бага­тьох соціальних і міжособистісних зв’язків, різким падінням рівня куль­тури, моральності, духовності та ін.

Соціальні орієнтири багатьох людей звернені в бік ненаситного мате­ріального збагачення на шкоду справжніх цінностей і знань. Зрозуміло, що ці сторони життя, як і інші чинники, також впливають на результати виховання. Тому й поставлено завдання запроваджувати в мережі освіти гуманістичну виховну традицію – демократичну, відкриту, але з систе­мою самоуправління і саморегулювання.

Життєві смисли людини можуть бути знайдені в культурі. Культура складається зі знань, вірувань, моральності, мистецтва, законів, звичаїв, що засвоює людина як член певного суспільства. Культура – це та сфера людської діяльності, яка з прадавніх часів поєднувала людей, консоліду­вала народи, допомагала краще зрозуміти один одного. Для неї не існує ніяких меж, бо її ідеї універсальні. Історична особливість сьогодення по­лягає в зростанні культурного взаєморозуміння між народами та окреми­ми людьми, що веде до взаємного духовного відкриття і взаємопроник­нення культур, діалогу між ними, взаємозбагачення загальнолюдськими цінностями за умови збереження і розвитку національної самобутності. У зв’язку з цим сучасну виховну систему потрібно розглядати як школу діалогу культур.

Вимоги соціуму до освіченої, духовно багатої людини як особистості зумовлюються його історичним розвитком, їх висвітлюють в усній на­родній творчості, у висловлюваннях філософів, митців, громадських дія­чів та ін. Так, наприклад, наприкінці XIX століття І. Франко, звертаючись до тих, у кого «серце чистеє, руки сильнії, думка чесная», наставляв:

Сійте в головах думи вольнії,

В серцях жадобу братолюбія,

В грудях сміливість до великого

Бою за добро, щастя й волю всіх!

Пріоритетне завдання сучасної освіти в Україні – змінити світо­глядну місію школи від школи знання і наукової поінформованості до школи культури і духовності. У зв’язку з цим і вища школа як храм науки покликана стати також храмом високої культури. ВНЗ повинен не лише прищеплювати майбутнім фахівцям ґрунтовні професійні знання, уміння і навички, а й формувати в них висококультурну, гуманну і моральну осо­бистість, удосконалювати громадянські якості, вчити цивілізованим фор­мам спілкування і вмінню жити в швидкоплинному світі в атмосфері зла­годи та толерантності, розвивати здібність засвоювати нові інформаційні технології, приймати ефективні рішення і всім цим підтримувати свою конкурентоспроможність на сучасному ринку праці.

Проте дискретність людського мислення, значна диференціація і спе­ціалізація наукового знання, технологізація життєдіяльності сучасної лю­дини свідчать про нестійкість культурної системи, її поліфункціональний характер. Тому зараз й поставлено завдання залучення молоді до культу­ри шляхом гуманізації освіти.

У Законі України «Про вищу освіту» визначено, що спеціаліст з ви­щою освітою повинен мати професійні, світоглядні й громадянські якос­ті. Виховні завдання визначено також «Національною доктриною роз­витку освіти в Україні»: «Національне виховання має здійснюватися на всіх етапах навчання дітей і молоді, забезпечувати всебічний розвиток, гармонійність і цілісність особистості, розвиток її здібностей та об­дарувань, збагачення на цій основі інтелектуального потенціалу народу, його духовності й культури, виховання громадянина, здатного до само­стійного мислення, суспільного вибору та діяльності, спрямованої на процвітання України».

Головним системоутворювальним чинником виконання цих завдань є навчальний процес, який розвиває соціальні якості і моральність осо­бистості. Виховання через навчальний процес робить розвиток особис­тості студента цілеспрямованим і конкретним, обмежує стихійний вплив середовища. Найбільш людськими є потреба свободи і почуття безпеки, право на щастя й вільний вибір, понад усе зберегти гідність. У зв’язку з цим цілісний педагогічний процес має орієнтуватися на духовне оновлен­ня особистості майбутнього фахівця, на розвиток внутрішньої свободи, почуття власної гідності, самоповаги, здатності до об ‘єктивної само­оцінки, до саморегуляції.

Проте є деяка відмінність у ролі професійного навчання та виховання у становленні особистості майбутнього фахівця:

1. Професійне навчання діє на індивідуально-виконавчий зміст ді­яльності студента, формує в нього професійні знання, уміння і навички. Виховання ж вироблює ставлення, смисли навчально-професійної діяль­ності. Якщо професійне навчання студента не спирається на смисли май­бутньої його професійної діяльності, які повинні бути сформовані вихо­ванням, то воно малоефективне у становленні особистості майбутнього фахівця.

2. Для професійного навчання студентів деякою мірою притаманні також примуси (наприклад, «Якщо отримаєш «незадовільно», не буде стипендії або не одержиш диплом»), має місце навіть суперництво («Я  ж не гірший за інших»). У вихованні ж повинні діяти й діють дещо інші психологічні механізми. Наприклад, вивчити тему (щоб одержати пози­тивну оцінку) – не обов’язково означає любити цей предмет; не порушу­вати дисципліну (бо можуть покарати) – не є завжди проявом поваги до викладача як людини.

3. У діяльності викладача навчання і виховання нероздільні (Г.С. Кос-тюк). У зв’язку з цим виникають запитання: Як поєднати навчання і ви­ховання в цілісному процесі становлення особистості майбутнього фахівця? Яка мета, завдання та зміст виховання студентської молоді?