Театр, драматургія і кіно в ХХ ст. – Частина 2

20 Жовтня, 20122:14 pm

0


Театр, драматургія і кіно в ХХ ст. – Частина 2

Театр, драматургія і кіно в ХХ ст. – Частина 1

Французьке кіно того часу, відтворюючи проблеми повоєнної дійсності, також відобразило події Другої світової війни і Руху Опору (режисери Р. Клеман, Л.Дакен, Ж.Беккер, Ж.П.Ле Шануа). Крім того, в ньому зароджується напрям під назвою „Нова хвиля”, який представляли режисери Ж.Л.Годар („На останньому диханні”), А.Рене („Хіросима – моя любов”), Ф.Трюффо („400 ударів”, „Американська ніч”), К.Шаброль („Красунчик Серж”, „Кузени”), Ж.Демі „Шербурзькі парасольки”) та інші. Коштовному комерційному кінематографу “Нова хвиля” протиставляла скромний, без кінозірок і постановочних ефектів, знятий на невеликі кошти, як правило, невідомим режисером за ескізним сценарієм. Представники „Нової хвилі” демонстрували інтерес до молодого покоління і скептичне ставлення до традиційних соціальних цінностей. Режисери „Нової хвилі” заперечували свою причетність до жодного художнього угруповання, проте їхні фільми мають багато спільного. Поетика „Нової хвилі” розвинула принцип розповіді від першої особи, внесла репортажну безпосередність, змішання літературної мови з ненормованою лексикою, продемонструвала унікальну можливість розкриття внутрішнього світу персонажа через самоаналіз.

Нині центром світового кіновиробництва є США.

Невід’ємною ознакою життя сучасної людини стало телебачення (гр. tele – далеко) – передавання на відстань зображень рухомих і нерухомих об’єктів за допомогою електричних сигналів, що поширюються каналами зв’язку.

Питання передачі зображення на відстань були розв’язані в працях У.Сміта (США, 1873), О.Столєтова (1988), О.Попова (1895). Б.Розінг у 1911 р. провів першу у світі телепередачу у лабораторних умовах.

Перша експериментальна передавальна телевізійна станція (чорно-біле зображення) була створена у США (1929), постійні телетрансляції почалися у Великобританії (1936). Кольорове телебачення з`явилося у США (1956). В СРСР регулярні телепередачі почалися з 1939 (Москва), з 1951 – у Києві.

Телебачення є засобом інформації, що має можливість одночасно звернутися до багатомільйонної аудиторії, зокрема, завдяки прямому ефірові. У перші десятиліття свого існування телебачення обмежувалося роллю засобів масової інформації, несучи повідомлення про події, що відбуваються у світі. Згодом складається система інформаційно-публіцистичного телебачення, створюються художні, музичні, розважальні, навчальні програми. Телебачення набуває все більшої популярності через оперативність, можливість донести до великої аудиторії потрібну інформацію тощо.

У другій половині ХХ ст. набуває поширення масова культура, розрахована на доступний, занижений рівень сприйняття. Її поява пов`язана з розвитком засобів масової комунікації – преси, радіо, телебачення, кінематографу, відео, звукозапису, мережі Інтернет, які сприяли тиражуванню і розповсюдженню явищ культури, донесенню їх до найширших мас. Батьківщиною масової культури вважається США. Типовими жанрами маскульту стали детектив, жіночий роман, фантастика, трилер, вестерн, бойовик, телесеріал, мелодрама, фільм жахів, комікс, мюзикл, естрадна музика, мода тощо.

Генетичне коріння кіносценарної форми слід убачати завперш у сценаріях до драматичних вистав часів commedia dell’arte, до ансамблевих танців – «пірихів», у драматургічному тексті до ранньої пантоміми, у програмах карнавальних дійств тощо.

В узагальненому плані жанрова ґенеза складається з певних тривалих циклів: зародження форми, включення її до жанрової системи, функціонування у вигляді метаморфних новоутворень, відтак т. зв. жанровий стрибок і, нарешті, автономізація жанрової матриці, перехід її з позиції маргінальності у статус провідної форми.

«Жанровий стрибок» відбувається тоді, коли починає функціо­ну­вати первень «літературності» в сценарній формі, звужуючи, зокрема, можливості акторської імпровізації. Відтоді літературний текст сценарію стає доступним не лише режисеру, постановнику та акторам, а й читачеві з властивим йому рецептивним баченням тексту. Загалом, ключові чинники становлення сценарного тексту як автентичного жанрово-видового утворення розкриваються в перспективі динамічної жанрової метаморфності всієї драматургічної історії, а також у зв’язку з автономізацією саме літературного первня означеної форми. Наступним кроком стає «імплантація» сценарію в драматургію як необхідний етап роботи режисерів над ліро-епічними п’єсами О. Горького та А. Чехова (спостереження Г. Гачева).

Конверсія сценарію в кіносценарій відбувається за часів німого кіно. Тогочасною особливістю згаданої форми, як і сценаріїв commedia dell’arte, слід назвати те, що кіносценарний текст був лише поштовхом до імпровізації, хоча окремі зразки вже відповідали досить гідному рівню «новоявленого жанру» (спостереження С. Безклубенка) і навіть робилися спроби чіткого теоретичного означення нового жанрового утворення, усвідомлення його автентичності. Проте, за відсутністю на той час «зрілих» форм кіносценарію, ці перші теоретичні висновки (зокрема, Л. Кулєшова, С. Ейзенштейна, В. Пудовкіна, В. Туркіна) можна віднести до зразків наукової інтуїції та передбачення.

Окремо слід сказати про надзвичайно важливий внесок у теорію і практику кінотворчості О. Довженка, який рівною мірою є значущою постаттю не тільки в кінотеорії, а й у теорії літератури. Геніальний кіномитець значною мірою долучився до еволюційного зсуву у становленні цієї жанрової форми. Хоча в українському контексті першими зразками визнаються сценарії Ю. Яновського, проте саме О. Довженко подав зразок свідомого переходу від сценарію-схеми до повноцінного художнього тексту. Літературність кіносценарію зрештою стала для нього програмною – це засвідчує порівняння перших зразків («Ягідка кохання» і «Сумка дипкур’єра») з його класичними сценаріями (приміром, із «Землею»).

Важливу роль відіграв культурологічний факт – друк сценарних текстів, що мав на початку рекламну функцію, спровокувавши відтак виникнення власне читацького інтересу до новонародженої форми.