Театр, драматургія і кіно в ХХ ст.

Жовтень 20th, 20122:14 pm

0


Театр, драматургія і кіно в ХХ ст.

Театр XX сторіччя є складною і водночас незабутньою карти­ною, як і все мистецтво цього періоду. У першій половині сторіччя з’явилися найбільші революціонери театру, що висунули професію режисера на перший план у цьому мистецтві. Згадайте імена Ста-ніславського і Мейєрхольда, Г.Крега і Б.Брехта. Як і раніше, акту­альний поділ театру на «реалістичний» і умовний, «театр пережи­вання» і «театр уявлення».

Умовність — властивість мистецтва, що підкреслює відмінність художнього твору од утілюваної ним реальності.

У другій половині XX сторіччя дедалі частіше театр поділяють на «масовий» і «елітарний».

Театр так само залишається ареною сміливих, несподіваних ек­спериментів, що змінюють наше уявлення про театр як про дійство, де актор і глядач розділені сценою. Велике значення надається видовищності дії, костюмам і декораціям, та водночас існує театр без декорацій, без гриму і костюма, традиційних атрибутів театру. Дедалі активніше здійснюється синтез мистецтв, що так яскраво заявив про себе у стилі модерн початку сторіччя, а згодом і в кіне­матографі. Виникають нові типи театру і нові жанри, їх мішанина («жанрові міксти») — трагікомедія, п’єса-дійство, сатирична коме­дія, опера-балет, політичний театр, театр одного актора, театр аб­сурду, відроджується вуличний театр. Загострюється інтерес до інтер­претації форм старого театру. Так, оновлюється життя грецької трагедії і французького класичного театру, італійської комедії’ ма­сок і середньовічної містерії.

Одним із дивовижних напрямів сучасного театру є вуличний те­атр (відомі, приміром, такі трупи: «Лицедеи», інтернаціональний театр «Футсбарн», «Компані дю Азар», іспанський бродячий цирк «Периллос». Вуличний театр відважується ставити все: від середньо­вічного фарсу до складної сучасної психологічної драми.

Цікаво, що показ п’єс і дійств триває одночасно, глядач, що вийшов на вулицю, опиняється втягненим у заповнений грою простір! Для акторів вуличного театру весь світ — театр у повному сенсі слова. Так, в одному зі спектаклів у Копенгагені наприкінці спектаклю на березі моря з’явилася трищоглова справжня шхуна і забрала всіх учасників на свій борт.

Трупа «Космос полів» (Франція) виступає на залізничних плат­формах. Костюми створюються найчастіше із зовсім випадкових ма­теріалів, використовується багато реквізиту: пух, кулі, м’ячі, вудки, шоломи — словом, усе, що можливо. Обов’язкові ляльки й маски. Використовуються вода і вогонь (для прикладу, гра вогників полум’я на сковорідці, що несе актор і ритмічно стукає зни­зу), світло і звук — глядачів активно обливають зі шлангів тощо. У вдалому театрі будь-який глядач може стати актором і навпаки.

Театр абсурду — (інша назва «театр парадоксу») — напрям у драматурга й театрі 50—60-их років, що об’єднав драматургів Ежена Іонеско, Семюеля Беккета та інших авторів. Персонажі Іонеско, приміром, не розмовляють, а імітують, грубо пародіюють жаргон. Залишаються тільки вигуки, прокльони. Зруй­новано мову, а це означає, що руйнується й мислення людини. Герої можуть перетворитися на будь-кого, людина зовсім не є чи­мось закінченим і цілісним.

З’являються в сучасному театрі й нові герої. Справді, хто ж може нині стати персонажем трагедії? Трагедія давно припинила бути високим жанром із суворими законами: її героєм може стати найнепомітніша, найнепримітніша людина, а персонаж, який, здавалося б, мав стати героєм, раптом вияв­ляється зовсім не «героєм» у наших очах. Герой сучасного театру нерідко дуже складний, зі складними мотивами дії. Відомі спектаклі й сюжети активно переосмислюються, їх герої діють у несподівано-сучасній обстановці.

Розвиваються так звані малі театри, театри-студії, театри-лабораторії. Вони рухливіші, мобільніші, вільніші у виборі репертуару. Саме вони часто відкривають молодих, невідомих талантів серед авторів.

Театр XX сторіччя породжує і нову професію в мистецтві, дуже складну і престижну — режисер. Режисер визначає головні лінії спектаклю, його структуру, ідею, визначає сценічну дію, відбирає акторів. Але головне і, мабуть, найскладніше у професії режисера — пошук форм театральної дії, які б виражали його бачення п’єси. Для цього можна використовувати такі поняття, як сценічний об­раз, сценічна метафора.

Сценічна метафора — інакшосказання, виражене засобами сце­ни: приміром, декорація, певні дії актора, його костюм.

Сучасний театр пред’являє так само високі вимоги і до актора, його техніки, пластики, культурної ерудиції й інтелекту. Відомо, приміром, що деякі кіноактори зовсім не можуть грати на сцені (як Ален Делон), а інші, навпаки, збагачують кіно своїм театраль­ним досвідом (це такі актори, як О.Калягін, А.Мягкон, А.Фрейндліх, А.Демидова і багато інших), вони чудово виявили свою багатогран­ну творчу обдарованість в обох царинах.

ХХ ст. – час розвитку найновішого виду мистецтва – кіно, поява якого стала можливою завдяки технічним досягненням. Кіномистецтво – вид художньої творчості, який за допомогою кінематографічної техніки, оперуючи рухомим зображенням і звуком, відтворює реальну дійсність у художніх та художньо-документальних образах. Синтезуючи і вбираючи в себе художній досвід літератури, театрального й образотворчого мистецтва, музики і переломлюючи його через свої особливості й специфіку, кіномистецтво володіє власними зображально-виражальними засобами, серед яких головні – фотографічна природа рухомого в часі зображення та монтаж.

Доступність і особливий ефект достовірності екранного зображення, інформативність визначають соціальні функції і значення кіномистецтва, яке справляє величезний ідейно-художній вплив на формування поглядів та переконань, естетичних смаків і почуттів, духовної культури людей. Кіномистецтво значно розширює можливості образної виразності і посилює громадський резонанс художньої діяльності.

Існує п’ять видів кіномистецтва:

– художнє або ігрове кіно, що засобами виконавської майстерності втілює твори кінодраматургії; Ігрове кіно поділяється за жанрами (пригодницьке, мелодрама, трагедія, комедія, психологічна повість, вестерн, музичний фільм, трилер тощо)

– документальне кіно, матеріалом для якого є зйомка дійсних подій;

– мультиплікаційне (анімаційне) кіно – вид кіномистецтва, що відображує дійсність за допомогою знятих на плівку малюнків або фотографій, об’ємних предметів;

– наукове кіно, що об’єднує в собі науково-популярне, науково-дослідне та техніко-пропагандистське кіно;

– відеокліп – різновидність відеофільму, який характеризують швидкий монтаж, насиченість електронними спецефектами, лаконічність.

Кіно з’явилося у Франції, де в 1895 р. брати Луї та Огюст Люм’єри розробили і запатентували апарат (кінематограф) для знімання та проекціювання рухомого зображення. Спочатку кіно вражало людину лише своїми технічними можливостями і було лише атракціоном; демонструвалися короткі репортажі. Згодом стає зрозуміло, що кінематограф може стати прибутковою справою, а тому швидко зростає його матеріальна база, техніка зйомки, монтажу, показу. Спершу центром кіновиробництва була Франція, згодом кіностудії з`являються в багатьох країнах.

Одним із перших знімати художні фільми почав Ж.Мельєс, який створив кіностудію у Франції (1896). Він зняв художні фільми „Попелюшка”, „Червона шапочка”, „Подорож на Місяць” – всього близько 4 тисяч фільмів. Мельєс-режисер розробив методику кінотрюків. Видатну роль у розвитку світового кіномистецтва відіграв американський кінорежисер Ч.Чаплін (1889–1977, фільми „Золота лихоманка”, „Вогні великого міста”, „Нові часи”, „Великий диктатор”), який створив трагікомічний образ „маленької людини”.

Американський режисер Д.Гріффіт (1875–1948) у фільмах „Народження нації”, „Нетерпимість” успішно вирішує проблеми художньої виразності: застосовує „крупний план”, монтаж кадрів.

Перший російський кінопідприємець О.Ханжонков в 1907–1908 рр. розпочав виробництво вітчизняних ігрових фільмів, побудував в Москві кінофабрику, кілька кінотеатрів, в тому числі „Художній” і „Москва”.

В Україні з 1909 р. почали зніматися комедії, драми і водевілі з репертуару та у виконанні акторів українських театрів: „Шельменко-денщик”, „Москаль-чарівник”, „Ніч перед Різдвом”

Вагомий внесок у розвиток „німого” кіно зробили радянські кінорежисери С.Ейзенштейн, В.Пудовкін, О.Довженко, Дзиґа Вертов, їхні фільми „Броненосець Потьомкін”, „Мати”, „Земля” та інші стали важливим етапом розвитку світового кіно.

Поява в кінематографі звуку (кінець 20-х років), а згодом і кольору (40-ві рр.) дала можливість активніше здійснювати емоційний і естетичний вплив на глядача, домагатися більшої художньої виразності.

У світовому кіно другої половини 40–50-х рр. провідним напрямом став неореалізм, який сформувався в італійському кіно. Неореалізм зародився в середовищі антифашистського Руху Опору як реакція демократичної культури на духовний застій у період правління Б.Муссоліні. Естетичні принципи неореалізму сформулював Ч.Дзаваттіні: максимальне зближення екранної розповіді до реалій життя, відмова від сюжету та залучення непрофесійних акторів. Вони були вперше реалізовані в фільмах „Одержимість” Л.Вісконті і „Діти дивляться на нас” В. де Сіка. Маніфестом неореалізму стала картина Р.Росселіні „Рим – відкрите місто”. Для неореалізму характерні демократизм і гуманізм, увага до життя простої людини, дотримання принципу вірності факту.

У 50–60 рр. новим кроком в освоєнні художніх засобів кінематографії стала творчість Ф.Фелліні, М.Антоніоні, П.Пазоліні і шведського режисера І.Бергмана.

Театр, драматургія і кіно в ХХ ст. – Частина 2