Термінологічні проблеми тематології

2 Листопада, 20123:35 pm

0


Термінологічні проблеми тематології

У трактуванні споріднених понять літературної семантики, таких як «тема», «мотив», «лейтмотив», «образ», «ідея», у компаративістиці, як і в літературній теорії, немає одностайності.

Розпочнімо з визначення, яке можна прийняти як вихідне (звісно, з дальшим його коригуванням): тема (грец. thema – основа) – це предмет зображення, який є незмінним, стійким, тобто повторюваним у творі чи низці творів, і тому виступає, так би мовити, центральним семантичним елементом зображеного світу. Тема як інваріант містить парадиґму варіантів – мотивів, які розгортаються в синтагматичній послідовності, вибудовуючи образну систему твору, зокрема сюжет (образ події), і виражаючи його ідею – творчий концепт, мистецьку інтенцію, авторський задум, ставлення до зображеного предмета, його інтерпретацію.

Поняття мотив (франц. motif від лат. moveo – рухаю) вживають у кількох значеннях. Часто воно є синонімом теми або образного її втілення (тема = мотив = образ ревнощів у трагедії «Отелло»). А iдея (грец. іdea – иершообраз, поняття, уявлення), згідно з давньою традицією, це основна думка, яка випливає з твору, його сенс чи узагальнена концепція, а також почуття (пафос), настрій. Ідеї (головні і другорядні, контрастні і гармонійні) разом з тематикою творять концептуально-тематичну основу твору, втілену в жанровій, композиційній, стильовій структурі.

Часто тему й ідею ототожнюють як ту концептуальну серцевину, що цементує текст на його різних структурних рівнях: видозмінюється у низці мотивів, розгортається в сюжеті, звучить у філософічному відступі, емоційно забарвлює мову, випромінюється в символіці міфо-фольклорній (калина символізує пам’ять, славу, Батьківщину), релігійній (терновий вінок – символ страждання в ім’я роду людського) чи стильовій (буряний пейзаж – виразник настроїв романтичного персонажа, автомобіль – футуристичний символ сучасності).

На відміну від звичного трактування теми як ширшого поняття, в обсяг якого входить мотив, німецьке літературознавство традиційно дотримується цілком протилежних позицій – визначає мотив як загальне тематичне поняття на противагу конкретному тематичному матеріалу (Stoff), котрий є сполукою різноманітних мотивів. Наприклад, мотив каяття вбивці втілено в такому тематичному матеріалі (Stoff), як цар Едіп (трагедії Софокла, Евріпіда, Корнеля), Варнак (однойменна поема Т.Шевченка), Родіон Раскольников («Злочин і кара» Ф. Достоевського).

Йдучи за німецькою традицією, бельгійський компаративіст Раймон Труссон, який є палким оборонцем Stoffgeschichte, у своїх працях «Проблеми порівняльної літератури: Дослідження тем» (1965), «Теми і міфи: Питання методу» (1981) називає «мотивом» загальне поняття, що окреслює «певну позицію» або ж «вихідну знеособлену ситуацію, у якій дійові особи ще не конкретизовані», і є матеріалом для літературного опрацювання, а «темою» – мистецьке втілення, індивідуалізацію і конкретизацію цього мотиву в постатях і ситуаціях, які започатковують певну літературну традицію. Наприклад, мотив спокусника втілено в темі Дон Жуана, мотив митця-творця – у темі Піґмаліона, мотив опозиції між особистим сумлінням та інтересами держави – у темі Антіґони, мотив незгоди між двома братами – у темах Прометея та Епіметея, Етеокла і Полініка, Авеля та Каїна.

Очевидно, тематично-концептуальний зміст можна конкретизувати до певної послідовності мотивів або ж навпаки – узагальнювати у більш-менш стислому і точному формулюванні. Скажімо, в новелі «Перевтілення» Франца Кафки тему (= ідею) відчуження можна розгорнути в такому, наприклад, формулюванні: «відчуження як перемога егоїзму в людських душах, коли близькі з огидою відвертаються від нещасного родича, що став непотрібним, зненавидівши безпомічного і прирікши на самотню смерть». Цю тему конкретизуємо через низку мотивів: мотив відрази, яку близькі відчувають до родича, з яким сталося нещастя; мотив самотності і безпомічності людини в біді; мотив безжального егоїзму, який оголюється за удаваним етикетом соціальних і сімейних взаємин. А мотиви можна конкретизувати в епізодах, що розташовані в часовій послідовності й вибудовують фабулу (зображену подію).

Російський дослідник, засновник мотивного аналізу Борис Ґаспаров стверджує, що текст нагадує не кристалічну решітку, а заплутаний клубок ниток, і єдиною диференційною ознакою мотиву вважає його повторюваність: У ролі мотиву в творі може виступати будь-який феномен – подія, риса характеру, елемент ландшафту, будь-який предмет, виголошене слово, колір, звук тощо; єдине, що визначає мотив, це його репродукція в тексті, так що на відміну від традиційної сюжетної оповіді, де наперед більш чи менш визначено, що можна вважати дискретними компонентами («персонажами» чи «подіями»), тут не існує заданого «алфавіту» – він формується безпосередньо в розгортанні структури і через структуру.

Тут мотив наближено до поняття лейтмотиву  наскрізного мотиву, що повторюється у творі, щоразу викликаючи в пам’яті читача все те, що з ним було пов’язано. Цей термін запозичено з музикознавства, він спостерігається вже у Ґете, а в ширший обіг його запровадив Ріхард Ваґнер, композитор і автор лібрето до власних опер.

У наведених дефініціях важливим є критерій ітеративності (від лат. iteracio – повторення), за яким мотив визначається як повторюване (в межах одного чи кількох творів) слово, словосполучення, предмет, ситуація чи ідея. Наприклад, мотив швидкого збагачення бідняка у збірниках «Панчатантра», «Тисяча і одна ніч», в українських казках «Правда і Кривда», «Два брати», «Про бідного чоловіка та про чарівну лопату» та ін. Щоправда, якщо йдеться про слово, словосполучення, предмет чи ідею, то тут поняття «мотив» збігається з поняттям «наскрізний образ».