Традиційні сюжети та образи

2 Листопада, 20125:17 pm

0


Традиційні сюжети та образи

Кожен митець мріє стати автором безсмертного образу, який би хвилював читачів і надихав письменників. Порівняльне літературознавство здавна досліджує історичні закономірності функціонування т.зв. вічних образів, які без перебільшення мають архетипний характер, зокрема структурні їх зміни, семантичні трансформації та еволюція культурних функцій, яких вони зазнають, перетинаючи «кордони» різних національних літератур, жанрів, стильових епох. Щоправда, варто відразу застерегти, що т.зв. вічні, чи світові, образи – це своєрідна літературознавча гіпербола. Насправді вони не є ані вічними, ані світовими в повному розумінні слова, бо зародилися в певний історичний момент і постійно трансформуються, часто змінюючись до невпізнання, охоплюючи, як правило, один (зрідка мононаціональний, частіше – міжнаціональний) або кілька культурно-літературних ареалів. Навіть найвідоміші античні та біблійні сюжети відомі лише європейським і дещо меншою мірою близькосхідним літературам.

Інший популярний термін – «мандрівні мотиви й образи»  є ширшим, бо стосується не лише образів і сюжетів, повторюваних упродовж тривалого часу, а й таких, що здійснили одно- (чи кілька-)разовий перехід від однієї національної словесності до іншої, але не творять власної традиції.

У сучасних наукових працях перевагу віддають науково коректнішому, менш метафоричному, більш точному терміну традиційні сюжети та образи (ТСО). Критеріями виділення ТСО з-поміж інших літературних сюжетів та образів є наявність власної інтерпретаційної традиції (функціонування впродовж тривалого часу, яке характеризується повторюваністю і змінністю), маркованість (тобто пряма авторська вказівка на джерело запозичення) і впізнаваність (усвідомлення публікою стійкого семантичного інваріанта ТСО).

Спираючись на більш-менш окреслені етимологічні критерії, розрізняють такі ТСО:

– міфологічні: Прометей (трагедія «Прометей закутий» Есхіла, діалог «Прометей, або Кавказ» Лукіана, драматичний фрагмент «Прометей» Ґете, драма «Розкутий Прометей» Гердера, поеми «Визволений Прометей» Шеллі, «Кавказ» Шевченка, поезії Джакомо Леопарді, Марії Конопніцької, Лесі Українки, п’єса Андре Жіда, фрагмент Франца Кафки); Едіп («Едіп-цар» та «Едіп у Колоні» Софокла, «Едіп» Сенеки, Корнеля, Вольтера, Андре Жіда, Жана Кокто); Одіссей-Улісс (епопея Гомера, «Аякс» Софокла, драматичні твори Лопе де Веґи, Корнеля, романи «Улісс» Джеймса Джойса, «Троянської війни не буде» Жана Жіроду, лірика українських неокласиків; полотна Сандро Боттічеллі, П.П.Рубенса, П.Тібальді, А.Карраччі, Н.Пуссена, Е.Делакруа, Пабло Пікассо; музика Клавдіо Монтеверді, Шарля-Франсуа Ґуно, Ґабріела Форе; фільм Кончаловського); Іфіґенія («Іліада» Гомера, трагедії «Іфіґенія в Тавриді», «Іфіґенія в Авліді» Евріпіда та «Іфіґенія в Авліді» Жана Расіна, поема «Іфіґенія в Тавриді» Ґете, драматична сцена «Іфіґенія в Тавриді» Лесі Українки, опери Крістофа Віллібальда Ґлюка та Кирила Стеценка);

– фольклорні: зафіксовані в піснях, баладах, леґендарних оповіданнях сюжети про Летючого Голландця (твори Гайне, опера Ваґнера), Вічного Жида, народних месників: Робіна Гуда, чеського Ясоніка, українських Довбуша і Кармалюка тощо.

– релігійні (християнські, мусульманські, буддистські тощо), зокрема біблійні ТСО у поемах «Божественна комедія» Данте, «Втрачений рай» Мільтона, «Каїн» Байрона, «Марія» Шевченка, «Смерть Каїна» і «Мойсей» Івана Франка, драмах «Одержима» і «На руїнах» Лесі Українки, романах «Йосиф і його брати» Томаса Манна, «Майстер і Марґарита»Михаїла Булґакова, циклі «Скорбна мати» Павла Тичини, романах Франсуа Моріака, Жоржа Бернаноса, поезії Богдана-Ігоря Антонича, учасників «Логосу», Празької школи, МУРу та ін.;

–       леґендарні, які виникли на основі стародавніх переказів про Фауста, Дон Жуана, Тіля Уленшпіґеля тощо. Наприклад, після драми «Севільський ошуканець, або Камінний гість» (поставлено на сцені 1630) Тірсо де Моліни до теми Дон Жуана зверталися Мольєр («Дон Жуан, або Камінний гість», 1665), П.Корнель, К.Ґольдоні (комедія «Дон Жуан, або Покарання», 1730), Е.Т.А. Гофман (новела «Дон Жуан. Незвичайний випадок, що стався з одним подорожнім ентузіастом», 1813), Дж.Г.Байрон (поема «Дон Жуан», 1819-1824), А.Пушкін (драматична поема «Кам’яний гість», 1830), Проспер Меріме (новела «Душі Чистилища», 1834), Жорж Санд (роман «Лелія», 1836), А.Дюма-батько (фантастична драма Дон Жуан де Маранья, або Падіння янгола», 1836), Н.Ленау (драматична поема «Дон Жуан», 1851), А. Толстой (драматична поема «Дон Жуан»1862), Леся Українка (драматична поема «Камінний господар», 1912), М.Фріш («Дон Жуан, або Любов до геометрії»,1953).

– засновані на історичному матеріалі. В літературі та інших мистецтвах поширені образи історичних і напівісторичних-напівлеґендарних осіб, як-от Александра Македонського, Юлія Цезаря, Нерона, Івана Мазепи, Наполеона, Леніна і Гітлера тощо. Вони часто набувають відмінних ідеологічних чи філософських тлумачень у творах різнихавторів.

Із ТСО, що зображують українських історичних діячів, найбільшого поширення набув образ гетьмана Івана Мазепи у творах різних жанрів і мистецтв: поемах «Мазепа» (1818) Дж.Г.Байрона, «Войнаровський» (1825) К.Рилєєва, «Полтава» (1829) А.Пушкіна, «Мазепа» (1929) В.Гюґо, «Думка Мазепи» (1820-ті роки) Ю.Б.Залеського, «Мазепа, гетьман український» С.Руданського, «Мазепа» (опублік. 1989) В. Сосюри, трагедіях «Мазепа» (1840) Ю.Словацького, «Мазепа» (1859) Р.К.Ґотшаля, «Іван Мазепа» (1863-1865), тетралогії «Мазепа» (1926-1929) Б.Лепкого, поезіях Т. Шевченка, в однойменних музичних творах – симфонічній поемі Ференца Ліста, операх Петра Чайковського, у малярських полотнах Теодора Жеріко, Ежена Делакруа, Ораса Верне, Луї Буланжера та інших митців.

Відгуки про українку Роксолану, дружину турецького султана Сулеймана Пишного, котра «командувала тим, хто всім повелівав», знаходимо в образі Роксани у трагедії «Баязет» Жана Расіна, трагедіях інших французьких (Жана Мере, Віона д’Алібрі, Демера і Жаклена) і німецьких («Гіангір, або Знехтування трону» Лессінґа) класицистів, романі Йоганнеса Тралова “Роксолана”, відомих повістях Осипа Назарука (1930), Сергія Плачинди та Юрія Колісниченка (у книзі «Неопалима купина», 1968), романах «Степова квітка» (Австралія, 1965) Миколи Лазорського, «Роксолана» (1979) Павла Загребельного, «Останній сон Сулеймана» (1999) француза Алена Паріса тощо;

– літературні ТСО: Ярославна («Слово о полку Ігоревім»), Гамлет (Шекспір), Дон Кіхот (Сервантес), Робінзон Крузо (Дефо), Гуллівер і ліліпути(Джонатан Свіфт), Швейк (Ярослав Ґашек), Остап Бендер (Ілля Ільф і Євґеній Петров). Специфічним різновидом ТСО є ті персонажі й сюжети з байок Езопа та індійської «Панчатантри», які постійно оновлюються у творчості численних наступників (Федр, Лафонтен, Лессінґ, Сковорода, Крилов, Гребінка, Глібов).

ТСО мають не лише літературний, а й міжмистецький характер. Одні з них мігрують із літератури у візуальні та аудіо-мистецтва, театр, скульптуру, а інші, навпаки, приходять у літературу з історії та її легендарних версій, з образотворчого мистецтва.

У разі повного запозичення ТСО зберігається сюжетно-ситуаційний каркас традиційного матеріалу, всі персонажі чи більша їх частина, час, місце, обставини дії. Не раз автор використовує традиційний сюжет як ремінісценцію, алегорію, топос чи архетип, доповнює його, скорочує, реінтерпретує чи пародіює. Традиційний матеріал митці опрацьовують у напрямі символічної чи алегоричної місткості. Під час вирішення мистецьких завдань, які ставить епоха-реципієнт, відбувається поглиблена морально-етична реінтерпретація ТСО («Камінний господар» Лесі Українки), актуалізація через проекцію на проблематику сучасності («Мойсей» І.Франка), апокрифічне продовження («Смерть Каїна» І.Франка), заперечення чи полеміка з інваріантом-прототипом («Каїн» Байрона).

ТСО мають практично невичерпну семантичну місткість. Для ілюстрації екзистенціалістичних уявлень Альбер Камю звернувся до образу міфологічного Сізіфа: засуджений жорстокими богами на безнадійну роботу античний герой уперто її виконує – безперервно викочує камінь на вершину гори, звідки той щоразу з гуркотом падає вниз (есей «Міф про Сізіфа», 1941). Згідно з Камю, абсурдність людського буття в цьому світі полягає в тому, що світ не відповідає нашим уявленням про нього. Треба глянути правді в очі – в реальній дійсності немає місця для ідеалу. Людина приречена на постійний бунт проти того ганебного для неї становища, щомиті мусить будувати саму себе і свій світ, який одразу ж руйнується.

Завдяки філософській багатозначності та постійній актуалізації в кожну нову епоху ТСО здатні породжувати нові дискурси, як-от едіпів комплекс, гамлетизм, дон-кіхотство, синдром Мюнгаузена тощо. Вони перетворилися на місткі символи, які надаються для виразу складних філософічних концепцій.