Одного разу в День учителя я поставила своїм учням несподіване запитання, що справді їх спантеличило. Та почну спочатку.

Я прийшла до школи в найкращій сукні. В кожному класі, як годиться, на мене чекали квіти й привітання. Привітання були написані на найгарніших листівках, найкращим почерком, на який здатні мої десятикласники, найтеплішими словами, які лише спали їм на думку. Мені бажали здоров’я, успіхів, гарних учнів — не без деякого лукавства: самокритичні десятикласники себе такими не вважали.

І в цьому 10-В, подякувавши дітям, я сказала:

— Ви бажаєте мені творчих успіхів у найблагороднішій справі — вихованні підростаючого покоління. А скажіть, хто буде продовжувати цю благородну справу?
Спочатку мене не зрозуміли. Тоді я запитала просто:
— Хто з вас хоче стати вчителем?

Мовчання. Жодна рука не піднялася. Було конфузно, але мої вчені діти не могли кривити душею.

— Тоді хоч поясність мені, чому ви не хочете? Вони замислилися. Першою руку піднесла Наталка.
— Ну… по-перше, це ж означає світу білого не бачити! — сказала вона дуже виразно. — У мене мама вчителька. Вона каже: «Школа вимагає від людини всього її життя». Це дуже важко.
— А я просто не впоралася б! Адже з нами важко! Примусити кожного сидіти, слухати, любити предмет. У мене всі б на головах ходили! — сказала Оленка. — Я б хотіла викладати літературу, але зошити…
— Як на мене, це дуже одноманітне життя. Програма одна й та сама, з року в рік тлумач одне й те саме, так десятки років, до пенсії — нудно.
Це сказав Вітя. Сказав обмірковано, впевнено.
— А ще… вже вводять подекуди програмоване навчання. І професія вчителя відживає. Вона стає неперспективною. Навчати будуть машини!

Тут діти заремствували:

— Неправда! — вигукнула Марина. Вона була доброю дівчиною, і їй здавалося, що Вітя образив мене самим передбаченням, що можлива така заміна.
— Неправда! Я не хотіла б учитися в машини. До цього не дійде.

Так, звичайно,, школа вимагає від людини всього її життя. Та це тільки половина правди. Хочете знати, в чому друга половина?

Передусім, життя не може бути тільки в школі. Щоб давати, треба отримувати. І коли я виходжу зі школи — за її стінами теж життя. На мене чекають книги, журнали, газети. Чекає піаніно, щоб я присіла до нього хоч на півгодини. Чекає квартира, щоб ядо неї доклала рук. Чекає сім’я. Вимогливо дзвонить телефон, стукають у двері друзі. Важка вчительська праця? Так, звичайно!

Зошити та шкільні твори. Не найвеселіше заняття в світі. І ми часто мріємо про те, щоб винайшли автомат для перевірки зошитів. Та хіба є хоч одна творча професія, геть чисто позбавлена чорнового елементу? Хіба позбавлена його письменницька діяльність?

Хіба мало припадає механічної «чорної» роботи на долю інженерів-конструкторів, лікарів, учених, акторів? А невдачі? А переробки? І не один раз, а багато-багато? Як і моя Марина, я не вірю, що роботи колись замінять учителів. Допомогти вчителям вони зможуть — дати точну інформацію, перевірити знання, розуміння учнями предмета. Але як бути з тим, що не піддається облікові? З тим, що не завжди перекладається словами?

Сміх моїх дітей, їх перешіптування, їх мовчання, таке рідне — від сонного до патетичного, їх безтурботність або збудження, навіть постава, нахил голови говорять багато. І диктують мені лінію поведінки й тон розмови. Я повинна бути то суворою, то м’якою, то співчутливою і терпеливою, то непохитною… Життя вчительське вимагає швидких реакцій, високої напруги, великої витривалості. Яким все це було б втомливим, якби не було таким різноманітним! Ось і відповідь Вітькові на його припущення, що вчительська праця нудна й одноманітна.