Типологія літературних стилів: Схід/Захід

17 Листопада, 20128:59 am

0


Типологія літературних стилів: Схід/Захід

Як бачимо, постмодерне прочитання передбачає не «безпринципність», а заперечення уніфікованого стильового еталона, визнання рівноцінності національних модифікацій. Є в арсеналі методологічного плюралізму й уже згадувана екстраполяція – завдяки своєму типологічному потенціалу категорії літературних стилів і напрямів надаються для перенесення за аналогією на той літературний матеріал, який перед тим не означувався подібними термінами.

Особливо цікаві компаративістичні аналогії між явищами, що належать до різнотипних і різночасових культур. Переборюючи скептичні погляди деяких видатних своїх сучасників, як-от Ульріх Вайсштайн, котрі вважали, що важко віднайти та коректно пояснити аналогічні форми у поезії Заходу та Сходу, Рене Етьємбль («Порівняння – не доказ», 1958), Віктор Жирмунський («Порівняльне літературознавство: Захід і Схід», 1979), Ніколай Конрад («Схід і Захід», 1966) запропонували поширити типологічне дослідження на культуру народів Азії – від Близького Сходу й аж до Японії. Р.Етьємбль виявив подібні стильові риси в давній китайській поезії і європейському романтизмі. Романтичними дослідники часто називають і поеми азербайджанського поета Нізамі Ґанджеві «Хосров і Шірін» (1181), «Лейлі і Меджнун» (1188), «Сім красунь» (1197). Справді, ці твори вийшли за межі традиційної для середньовічного Орієнту солодкавої орнаментальної чутливості у сферу сильних і щирих пристрастей: коли рідня Лейлі заборонила їй одружитися із Меджнуном, своє горе персонаж проносить крізь життя і помирає на могилі коханої, возз’єднуючись із нею душею («Лейлі і Меджнун»). Оспівуванням стихії людських переживань твори Нізамі випередили суфійську ідею про злиття душі з її космічним «я». Певні аналогії з європейським романтизмом викликають емоційна образність Нізамі і його схильність будувати сюжет на внутрішніх, морально-психологічних конфліктах.

Н.Конрад зіставив італійський Ренесанс із більш ранніми східними культурами і дійшов висновку про глобальність Відродження як «епохи великої спільності літератури» – гуманістичної стадії, яку різні регіони переживали в різний час: «Розпочинає її у VШ-ХІІ ст. Китай, продовжує в ХІ-ХШ ст. Середня Азія та Іран разом із прилеглою частиною Індії; закінчує в XIV-XVI ст. Європа». А у працях В.Жирмунського було відзначено подібності між середньовічним західним і східним героїчним епосом, між лицарською лірикою трубадурів та міннезінґерів і арабською любовною поезією тощо.

Якщо компаративістичній думці шляхом інтертекстуальних віддзеркалень вдається висвітлити літературне явище у нових, несподіваних, досі незнаних ракурсах, то така дослідницька стратегія має право на існування. Йдеться про те, щоб уникнути схематизації, спрощення, примітивної однозначності.