Українська традиція дослідження і використання історичних джерел

Березень 28th, 201312:25 pm

0


Українська традиція дослідження і використання історичних джерел

Усвідомлення значення історичних знань для життя всього суспільства властиве освіченим людям України від найдавніших часів. М. Грушевський вважав, що, ймовірно, вже у середині

X  ст., тобто зразу ж після смерті Ігоря, був написаний літописний твір. На жаль, як окремі історичні твори літописця списки з X і

XI   ст. до нас не дійшли. Найдавніший літописний звод складений у 10-х роках XII ст., дійшов до нас під історіографічною назвою “Повість временних літ”. Його композиція і зміст дають змогу однозначно стверджувати, що літописець використав для складання праці попередні зводи з Х-ХІ ст., які ввійшли до “Повісті временних літ” як протографи.

Літописання в Києві у XII ст. увінчалось зводом, доведеним до 1198 p., — Київського літопису. У XIII ст. літописання про­водилося в Галицько-Волинській Русі, головно в Холмі. Зведеним його наслідком став Галицько-Волинський літопис, що описує історичні події 1205-1292 pp. Ймовірно, Галицько-Волинський літопис був остаточно відредагований аж на початку XIV ст. Всі три названі зводи: ПВЛ, Київський літопис і Галицько-Волинський літопис орієнтовно 1425 р. були переписані чотирма особами Іпатіївського монастиря біля м. Костроми і зшиті у велику книгу. Вона дійшла до наших днів і дістала назву Іпатіївського літопису (Іпатіївської літописної редакції). Сам його зміст — головно історія Південної Русі-України — незаперечно засвідчує його українське походження. “Повість временних літ”, крім цього, дійшла до нас ще в одному літописному зводі — Лаврентіївському, в якому вона мовби обривається 1110 роком, а далі іде літописна розповідь переважно про події у Володимиро-Суздальській Русі, тобто у Північно-Східній, на території сучасної Росії.

Після написання Галицько-Волинського літопису, остаточно десь на початку XIV ст., а це був час Золотоординського поне­волення України, літописання в культурних осередках України, напевне, продовжувалося. Проте літописного твору, який би був створений десь в Україні чи Білорусі у XIV ст. після Галицько-Волинського літопису і на початку XV ст., не виявлено.

Лише приблизно з 30-х років XV ст. до нас дійшов великий літописний твір у багатьох списках, що має назву Супральського літопису. Місцем його складання був Супральський монастир біля Вілостока на території західноруських (білоруських) земель. За наслідками політичного врегулювання 1944-1945 pp. між Радянським Союзом і Польщею Білосток відійшов до Польщі, хоч 1939 р. саме у Білостоці відбулися Народні збори Західної Білорусі, що розв’язували питання про входження Західної Білорусі до складу СРСР і Білоруської PCP.

Супральський літопис був багатий на історичну інформацію про становище на українських землях, золотоординські плюн­дрування, битви литовсько-руських військ з татарськими, Поділь­ську землю, систему управління українськими князівствами у складі Литовсько-Руської держави, про міжусобні війни між литовськими князями з роду Гедиміновичів тощо.

Історичні події з найдавніших часів на території України, в тому числі події з XV-XVII ст., відображені у низці літописних творів, написаних на землях України вже у XVII ст. Найвідоміший з-поміж них — “Густинський літопис” (за назвою Густинського монастиря біля Прилук), складений приблизно у 20-х роках XVII ст., і літопис Густинського монастиря (власне про мона­стирське життя), також Львівський літопис Михайла Гану-шевського, Хмільницький літопис, Острозький літописець, Малий Київський літопис. Усі доведені до середини XVII ст. Автор Густинського літопису спробував дати своє розуміння ролі історичних знань: “Чому кожній людині читання історії дуже корисне? — запитував він. І відповідав: Бо коли б не описано і світу не подано, разом би з тілом безвісті все сходило-б у землю, і люди, як у темряві будучи, не відали, що за минулих часів діялося”. Близькими до названих за манерою опису подій, у тому числі в Україні, були написані на території Білорусі Літопис Биховця та Баркулабівський літопис.

Традицію літописного жанру дуже оживили події національно-визвольної війни українського народу середини XVII ст. Вони слугували поштовхом до написання низки козацьких літописів, довершених уже на початку XVIII ст. Найвідомішими серед них і такими, що вирізнялися певними історіографічними концепціями, були Літопис Самовидця, Літопис Гр. Грабянки, Літопис С. Величка, Лизогубівський літопис. Свою історичну творчість козацькі літописці так само, як і давньоруські, співвідносили із сучасністю, актуальними проблемами життя народу та Вітчизни. Червоною ниткою, що пронизувала давньоруські літописи, була ідея єдності Руської держави як неодмінної умови її здатності до захисту перед зовнішніми ворогами, благополуччя Вітчизни. Козацькі літописці під­порядковували свої аргументи захисту української автономії у складі Російської держави, охорони національної самобутності українського народу.

В XVII ст. на українському ґрунті з’явилося дві праці, які за методологією висвітлення історичного процесу, композицією групування історичного фактологічного матеріалу ніби поривали з традицією літописання, коли історичні події висвітлювалися за роками, ширше чи глибше залежно від їх значущості в історич­ному процесі. Це “Хроніка…” Феодосія Сафоновича, що вийшла друком 1673 р., та “Синопсис”, виданий 1674 р. з благословення Києво-Печерського архімандрита Інокентія Гізеля. Як зазначав дослідник, професор Юрій Мицик, ці праці засвідчили початок нового етапу в розвитку історіографії, що характеризувався пере­ходом від літописання та накопичення історичних знань до істо­ричної науки.

“Хроніка…” Ф. Сафоновича, за визначенням знову ж таки Ю. Мицика, ніби відбивала захоплення стилем бароко також в історичній науці, тобто таким стилем, коли ідея і сюжет твору особливо розкриваються внаслідок акцентування на найважли­віших рисах і подіях зображуваного.

“Хроніка…” Ф. Сафоновича і “Синопсис” — нерівноцінні за змістом і відмінні за ідейними концепціями. Автор “Хроніки…” виступає як патріот Руси, пройнятий турботою про її благо­получчя і народ. Він писав: “В Руси я уродившись в вірі пра­вославной, за слушну речь почиталем, абым видал самъ и иншимъ рускимъ сномъ (синам. — СМ.) сказал, отколь Русь почалася и як панство (держава. — СМ.) русское за початку ставили, до сего часу идетъ. Кождому бовтам потребная есть речь о своей отчизна знати и нищимъ питаючимъ сказать, бо своего роду незнаючих людей за глупых почитають”. Історію України від київських часів Ф. Сафонович висвітлив у тісному зв’язку з подіями у Литві та Польщі.

Автор “Синопсису” в історіографії започаткував радше росій­ську, ніж українську, концепцію “общерусизму”, за якою стри­жень історичного процесу спрямований з Києва Х-ХП ст. на Суздаль і Москву, а Україна при цьому займала маргінальне становище.

У XVIII ст. після козацького літописання знаменним твором української історіографії, написаним приблизно у 90-х роках XVIII ст., стала “Історія Русів” невідомого автора (видана, однак, лише 1846 р. у Москві О. Бодянським), раніше допускали, що її автором, ймовірно, був Георгій Кониський.

За визначенням М. Драгоманова, “Історія Русів” написана з гарячою любов’ю до України і була радше політичним трак-

татом, спрямованим на захист самобутньої української історії її самобутності українського народу.

Насправді, автор “Історії Русів” відчував велику недостатність пюричних джерел, проте добре розумів потребу джерельного фактологічного матеріалу, у зв’язку з чим іноді вдавався до різних і іпотетичних фактів і свідчень минулого, на основі яких прагнув шдповісти на питання про етногенез українців, походження козацтва, переможні битви козаків та ін.

Проте українські історики вже від початку XIX ст. надають першочергового значення історичним джерелам, прагнуть робити теоретичні узагальнення, що ґрунтуються насамперед на істо­ричних джерелах.

Автор чотиритомної “Історії Малої Росії” Дмитро Бантиш-Каменський (перше московське видання 1822 р.) був правителем канцелярії військового губернатора Малоросії (Чернігівської та Полтавської губерній) князя М. Рєпніна і мав змогу користуватись всіма службовими матеріалами канцелярії. В архіві Чернігівської губернії зберігалися фонд Малоросійської колегії й інші архівні збірки, якими міг послуговуватися Д. Бантиш-Каменський. Наголосимо також, що історик не обмежувався лише писемними джерелами, а для розширення джерельної бази ознайомлювався з місцями знаменитих історичних битв, вивчав пам’ятки Чигирина, Суботова, залучив атрибути українського побуту й усні джерела. Він повністю проаналізував “Хроніку…” Ф. Са­фоновича і козацьке літописання. З методологічного погляду “Історія Малої Росії” була суперечливим твором, в якому автор хотів поєднати обґрунтування прав Малоросії на самобутність і особливість історичного процесу зі схваленням російської монархічної ідеї, єдності та непорушності монархії.

Інтерес до історичних джерел пронизував усю творчість історика романтичного спрямування Осипа Бодянського (1808— 1877). Дослідник насамперед слов’янської словесності, він і в історичних працях певною мірою черпав інформацію не лише з писемних або речових джерел, а й з усної народної творчості. Бодянський був першим публікатором “Історії Русів” і “Літопису Самовидця”. З його ініціативи друкувалися джерельного значення праці вітчизняних авторів та іноземців, які писали про Україну, зокрема “Летописное повествование о Малой России” А. Рігель-мана, “Краткое описание о козацком малороссийском народе” П. Симоновського, “Историческое сочинение о Малороссии и малороссиянах” Г. Миллера, “Переписка и другие бумаги…” Карла XII, переписку Станіслава Ліщинського, татарського хана, турецького султана, Пилипа Орлика, київського воєводи Й. Пя-тицького та ін. Такі матеріали джерельного значення історик публікував у “Чтениях Московского общества истории и древно­стей российских”, редактором яких був 1845-1849 рр.

Надзвичайно відповідальний підхід до пошуку та викорис­тання історичних джерел притаманний західноукраїнському історику Денисові Зубрицькому. Можна стверджувати, що за фактологічним матеріалом дотепер не втратили наукового значення такі праці Д. Зубрицького, як “Кгопіка тіаБіа Іллюша” (1844) та “История Галичско-Русского княжества” в трьох томах (1852-1855).

На основі різнотипових і різновидових джерел ґрунтувались наукові історичні праці М. Максимовича — енциклопедиста, історика, етнографа, фольклориста, біолога. Дослідник і пере­кладач українською мовою “Слова о полку Ігоревім”, дослідник козацьких літописів, він особливо послідовно відстоював нерозривність етнічного розвитку українського народу від київських часів через татарське лихоліття і литовську добу до національно-визвольної війни середини XVII ст. У дискусії з російським істориком М. Погодіним, використовуючи численні писемні та речові джерела, М. Максимович чітко довів штучність так званої теорії пустелі російського автора, за якою нібито золотоординське поневолення Середнього Подніпров’я призвело до втечі всього його населення у Північно-Східну, тобто пізнішу Московську Русь. Політичний підтекст М. Погодіна зводився до того, що Москва, а не Україна XIX ст. є спадкоємницею історії, культури і традиції Київської Русі. М. Максимович на незаперечних джерелах, у тому числі пам’ятках археології, культового будівництва, некрополя Києво-Печерської Лаври й інших доводив, що ніколи не було такого часу, щоб місцеве києво-руське населення Подніпров’я залишало свій край попри всі втрати, які воно зазнало від ординських плюндрувань.

Багато провідних істориків України XIX ст. проводили велику археографічну працю, спрямовану на пошук, опрацювання та публікацію давніх документальних матеріалів, описових творів іноземців, що подорожували Україною, різноманітних пам’яток генеалогії, ономастики, усної творчості. Членом Петербурзької археографічної комісії був М. Костомаров, Київської архео­графічної комісії — П. Куліш, М. Іванічев, В. Антонович та ін. Ці історики уважно вивчали етнографічні джерела як такі, що несли історичну інформацію про життя народу, побут і традиційну культуру, його етнічні особливості, менталітет. М. Костомарову належать слова: “Етнограф повинен бути сучасним істориком, а історик у своїх працях повинен викладати стару етнографію” (“Об отношении русской истории к географии и этнографии”).

Деякі провідні історики України XIX ст. в історії української Історіографії виступають передусім як джерелознавці, архео­графи, що виявили й оприлюднили важливі блоки джерел. Таким, наприклад, був Олександр Лазаревський (1834-1902). Він 1858 р. опублікував “Указатель источников для изучения Малорос­сийского края”. В архівних фондах Малоросійської колегії вчений виявив ревізькі полкові книги семи лівобережних полків, на основі яких випустив у світ описи полків Стародубського, Ніжинського та Прилуцького. О. Лазаревський разом з іншими істориками Києва (Лебединцевим, Ф. Міщенком, П. Житецьким, В. Антоновичем) з 1882 р. почав видавати науково-історичний журнал “Киевская Старина”, де, крім аналітичних праць, вміщував численні археографічні матеріали, наприклад “Сулимовский архив” (1882). “Галагановський фамильный архив” (1883), “Универсал гетьмана Разумовского об ограничении прав перехода крестьян” (1884), “Отрывки из нежинских магистратских книг 1657-1671” (1887), “Акты Переяславского полка XVII-XVIII в.” (1890). Велику кіль­кість історичних джерел О. Лазаревський опублікував у виданні Товариства Нестора-літописця при Київському університеті. “Чтения в историческом обществе Нестора-летописца” (ЧИОНЛ) — акти з історії землеволодіння, акти з історії монастирського землеволодіння.

Вагоме значення для розвитку української історичної науки мала робота Київської комісії “для розбора древних актов”, заснованої у 1843 р. при сприянні київського генерал-губернатора Д. Бібікова, якого Т. Шевченко назвав “Капрал Гаврилович Безру­кий” (вірш “Юродивий”). “Капрал” був слугою “фельдфебеля царя” і, безумовно, провідником царської політики. Однак одну добру справу зробив. Під егідою Київської археографічної комісії було видано 35 томів (37 книг) “Архива Юго-Западной России” (АЮЗР). Перший том вийшов 1859 р., останній — 1914 р. В. Антонович підготовив і впорядкував вісім томів. Очевидно, що “АЮЗР” і дотепер за вагомістю посідає перше місце з-поміж усіх інших серійних видань, на які спромоглася українська історична наука від середини XIX ст. В. Антонович виявив чимало літописних творів України з XVI-XVIII ст., видавши їх окремою книгою “Сборник летописей, относящихся к истории Южной и Юго-Западной России” (1888). Він також зібрав мемуарні твори, передусім іноземців про Україну і видав збірник “Мемуары, относящиеся к истории Южной России”. Надаючи великого значення речовим пам’яткам, вчений особисто здійснював археологічні розкопки, був організатором археоло­гічних з’їздів, досліджував нумізматичні пам’ятки.

Увагу вченого до історичних джерел засвідчує його “Курс лекцій з джерелознавства”, прочитаний ним 1880-1881 p. у Київському університеті Святого Володимира. Найбільше В. Антонович акцентував на працях іноземців, які писали про Україну в період від XIV ст. до кінця XVIII ст. Це священик ордена хрестоносців Дюсбург, Генрих Латиш — секретар ризького архієпископа Альбрехта, Вигонд із Марбурга, Ян із Чарнкова, Вінценті Кадлубек, Ян Длугош, Бернард Ваповський, Мацей Стрийковський, Гваньніні (Gwagnin), Мартін Бельський та Іоахім Бєльський, Самуїл Твардовський, Веспасіан Коховський, Жільбер де Ленуа, Амвросій Кантаріні, Самуїл Герберштейн, Еріх Лясота, Рейнольд Гейден-штейн, Павло Алепський, Патрик Гордон та ін.

Володимир Антонович був вчителем Михайла Грушевського, найвидатнішого історика України, відомого дослідника джерел, у тому числі “Повісті минулих літ”, Київського літопису, джерел доби Богдана Хмельницького, творів іноземних авторів, які писали про Україну, починаючи від Геродота, Гіппократа і Страбона й закінчуючи іноземними авторами XVIII ст. Велика заслуга Михайла Грушевського у започаткуванні та виданні разом зі своїми учнями археографічного серіалу “Жерела до історії України-Руси”. Перший том видання вийшов 1895 p., одинадця­тий — 1924 р. У цьому виданні Михайло Грушевський особисто підготовив сьомий і восьмий томи, що містять описи люстрацій королівщин і матеріали до історії козаччини. Степанові Томашев-ському належала підготовка третього, п’ятого та шостого томів. Це головно різновидові джерела з історії Холмської, Белзької і Львівської земель XVII ст. Акти з історії Хмельниччини зібрав Мирон Кордуба й опублікував у п’ятому томі.

Велика археографічна діяльність була розгорнута на чолі з М. Грушевським у структурах ВУАН, де вчений працював від 1924 р. Проте, як відомо, на межі 20-30-х років українська гуманітарна наука зазнала погромних дій радянської влади.

У післявоєнні роки історична наука в Українській PCP була затиснута в догматизм марксизму-ленінізму і так звану ідеологію інтернаціоналізму, що обмежувало свободу думки, навіть тема­тичне спрямування досліджень. Заохочувалась тематика, що покликана була розкривати “гноблення експлуататорів, класову боротьбу, дружбу народів, керівну і спрямовуючу роль Кому­ністичної партії” тощо. Це певною мірою диктувало і напрями джерелознавчої праці істориків. Видавалися збірники документів “Селянський рух на Україні”, “Гайдамацький рух на Україні”,

“Возз’єднання України з Росією” (три великих томи), “Богдан Хмельницький. Документи і матеріали”, але найбільше документів друкувалося з історії КПРС, революції 1905-1907 рр., жовтневого перевороту, Великої вітчизняної війни, селянських воєн тощо. Часто це були кваліфіковано підготовлені видання і їх наукове значення не втратило вагомості дотепер. У їх підготовці брали участь авторитетні історики І. Крип’якевич, Ф. Шевченко, І. Бутич, Я. Кісь, М. Ковальський, Л. Мельник, П. Сохань та ін.

Помітним явищем в українському джерелознавстві другої половини XX ст. була праця Леоніда Махновця, який вперше переклав і подав широкий науковий коментар Іпатіївського списку (“Повість минулих літ”, “Київський літопис”, “Галицько-Волин-ський літопис”) разом з «Повчанням» Володимира Мономаха з Лаврентіївського списку. Розкішне видання вийшло під заго­ловком “Літопис Руський. За Іпатським списком» (К, 1989).

Важливе наукове значення мала публікація тритомного видання “Кирило-Мефодіївське товариство. Документи і мате­ріали” (К, 1990), підготовлене археографами М. Бутич, І. Глизьом, О. Франко. Високої оцінки заслуговує праця науковців Інституту археографії та джерелознавства НАН України ім. М. Грушевського й Інституту історії НАН України, які спільно з архівними працівниками підготовили і видали серію збірок описових творів про Київське намісництво, Харківське намісництво XVIII ст., губернії Лівобережної України XIX ст. (К, 1989, 1994, 1997).

Від 70-х до 90-х років XX ст. побачили світ видання козацьких літописів: Літопис Самовидця (К., 1971), Літопис Гадяцького пол­ковника Григорія Грабянки (К, 1992), Літопис Самуїла Величка (К, 1991, т. 1, 2), Грамоти XIV ст. (К, 1974), Хроніка Феодосія Сафоновича.

Українські археографи підготовляють і видають українською мовою давньогрецьких і римських авторів, одним із кращих серед яких є Геродот (Історія в дев’яти книгах. — К, 1993), виданий зусил­лями Інституту археографії й Інституту археології НАН України.

Впродовж 70-90-х років з’явилося чимало аналітичних праць українських джерелознавців про давнє літописання (Л. Мах­новець, М. Котляр, О. Пріцак, П. Толочко, В. Франчук та ін.), історичні джерела з історії козаччини та козацької державності (Я. Дашкевич, М. Ковальський, Ю. Мисик, В. Замлинський), описові твори XVIII-XIX ст. (М. Литвиненко), джерела до історії державного будівництва в ЗУНР (В. Великочій), до історії УНДО (М. Кугутяк) тощо. Перевидані цікаві праці про історичні джерела, наприклад, В. Січинського “Чужинці про Україну” (К, 1992). З історії XX ст. побачили світ “Конституційні акти України. 1917- 1920” (К., 1992), велика кількість документів з історії Другої світової війни та післявоєнної історії України: серії “Літопис Української Повстанської Армії” (видання канадських українців в Торонто), три томи “Літопису нескореної України”, три томи “Депортації населення України” та ін. Все це засвідчує, що і в наш час дослідники глибоко усвідомлюють, що однією з умов успішного розвитку історичної науки є пильна увага до пошуку та постійного збагачення її джерельної бази.

Макарчук CA. Джерелознавство історії України: Навч. посібп. — Львів: Світ, 2008. – 512 с.