Українське радіомовлення: “Інформаційних вибух” і творчий застій (1964-1982 рр.) – Частина 2

Квітень 9th, 20121:14 am

0


Українське радіомовлення: “Інформаційних вибух” і творчий застій (1964-1982 рр.) – Частина 2

Українське радіомовлення: “Інформаційних вибух” і творчий застій (1964-1982 рр.) – Частина 1

Ще інтенсивніше експлуатується досвід організації та проведення ювілейних кампаній, здобутий у попередні роки. У “застійні” часи ця тематика стає провідною. На багатому історичному матеріалі партія прагне посилити патріотичне виховання підростаючого покоління, серед якого поступово розвивається байдужість до марксистсько-ленінського вчення, зростає інтерес до дисидентських поглядів. З цією метою партійні органи намагаються широко відзначити різноманітні пам’ятні дати. Ось короткий і досить неповний перелік ювілейних кампаній, проведених інформаційною службою у роки “застою”: підготовка до відзначення 50-річчя Великого Жовтня (з грудня 1966 р.), 50-ліття встановлення Радянської влади на Україні (з грудня 1967 р.), урочисте відзначення 50-річчя Радянських Збройних Сил (лютий 1968), 25-річчя визволення України від німецько-фашистських загарбників (жовтень 1969 р.), 100-річчя від дня народження В.І.Леніна (квітень 1970 р.), 25-річчя перемоги у Другій світовій війні (травень 1970 р.), 50-річчя утворення СРСР (грудень 1972 р.) тощо.

Серед загалу цих кампаній, які набридли слухачам і зовсім не утверджували почуття соціального оптимізму, все ж виділимо одну з них, присвячену 30-річчю, а згодом і 40-річчю перемоги Радянського Союзу у Другій світовій війні. Під час проведення цих урочистостей були здійснені перші несміливі спроби об’єктивного підходу до аналізу й осмислення уроків недавнього минулого, викривалося отруйне коріння людоненависництва, загарбництва, панування одних націй і народів над іншими. Цю кампанію інформаційна служба вела у формі спецвипусків та радіофільмів. У них у хронологічній послідовності відтворювалися події 30-ти і 40-а річної давнини. Радіослухачі мали можливість побувати на місцях минулих битв, послухати спогади їх учасників, почути про зміни, що сталися тут у повоєнні роки.

Основу цих передач становили спогади – відомих воєначальників (радянських, німецьких та союзницьких), уславлених партизанів, державних діячів, командирів, підпільників. Часто у передачах лунали листи радіослухачів – колишніх воїнів, де вони ділилися спогадами про війну, про однополчан, про те, як склалася їхня доля у повоєнний час Такі листи, як правило, подавалися у радіолітописі невеличкими новелами. Для підсилення їх емоційності застосовували акторське читання, музику, шуми бою. Картину боротьби доповнювали фронтові пісні, якими поєднувалися фрагменти радіолітопису.
Сьогодні, звичайно, для кожного із нас не є секретом, що Другу світову війну підготувало “партнерство” Сталіна й Гітлера, створення вісі Москва-Берлін у геополітичних інтересах комуністичної російської імперії і фашистської Німеччини. Це була завойовницька, загарбницька політика з боку обох цих “партнерів”. Саме ці дві споріднені системи – комунізм і фашизм – почали ділити Європу, Її території та ресурси на “сфери впливу”. Як Гітлер, так і Сталін аналогічно підходили до розширення “життєвого простору” своїх імперій. Тому-то й нав’язувана нам багато десятиліть вигадка про “віроломний напад” є наскрізь лицемірною. І не тільки тому, що “раптовість” наступу вермахту на СРСР документально й вичерпно спростували у передачах свідки тих подій та історики, а й тому, що говорити про взаємну “довіру” двох розбійницьких режимів, котрі не визнавали ніяких міжнародних норм та угод, можна лише в межах злочинної моралі, докорінно протилежної загальнолюдській.

Зрозуміло, творці тих передач ще не могли тоді неупереджено, правдиво та всебічно описати перебіг подій війни, зокрема, участь у ній тих представників українського народу, які вели нерівну боротьбу на два фронти. Та все ж вони здійснили першу спробу відтворити історичну правду про Другу світову війну засобами інформаційного радіомовлення. У грудні 1972 року автори й редактори цих передач В.Жигилій та Ю.Немченко були удостоєні республіканської премії в галузі журналістики.

Помітно консервативнішим стає інформаційне мовлення після політичної поразки у 1972 році лідера українських комуністів Петра Шелеста, якої він зазнав у своєму намаганні дибитися для України статусу автономної держави у складі реальної радянської федерації, а також через небажання визнавати за росіянами роль “старшого брата”. Його наступником, звісно, не без допомоги Москви, став Володимир Щербицький – запеклий політичний супротивник Шелеста. На відміну від попереднього, новий лідер українських комуністів одразу ж демонструє свою безмежну відданість Москві й особисто Леоніду Брежнєву, з яким його єднали роки співпраці на Дніпропетровщині. Він слухняно виконує кожну вказівку Кремля, виявляє готовність жертвувати економічними інтересами України задля розвитку інших республік СРСР і, насамперед, Росії, потурає політиці русифікації.

Погляди Щербицького негайно позначились на змісті інформаційного мовлення. Воно одразу ж виказує свою зневагу до політичних прибічників Шелеста, вміщує критичні матеріали на них, допомагає проводити чистку в партії. Ще більшу зневагу, а надалі й підкреслену неувагу воно виявляє до українських дисидентів, котрі, як відомо, наголошували на легальних методах боротьби з існуючим режимом, убачали можливість вирішення суспільних проблем при дотриманні законів узагалі й повазі до прав особи зокрема. За вказівкою органів держбезпеки інформаційна служба замовчує відомості про дисидентський рух, а коли й подає їх, то змальовує у негативному світлі.

Слухняно й старанно у випусках оспівують кремлівську легенду про “нову історичну спільність – радянський народ”. За цією новою ідеологічною формулою теж не крилось нічого нового. Розповідаючи про розквіт, зближення та злиття народів, інформаційна служба тим самим стимулювала процеси русифікації. Усі найважливіші та найцікавіші виступи вона в цей час подає здебільшого російською мовою, а нудні й нецікаві – українською. Зіставлення, яке робили при цьому слухачі, виховувало в українцях комплекс неповноцінності, породжувало численні глузування й знущання з української мови як мови “селюцької”.

Висновок, що випливає з аналізу діяльності інформаційної служби в роки “застою”, несе в собі подвійне враження.

З одного боку, очевидним є те, що за цей час незмірно виросли його щодобові обсяги, підвищилася оперативність, зросла роль і участь у розв’язанні конкретних проблем, що стояли перед республікою. Воно стало надійним інструментом управління, потужним важелем впливу на роботу господарських органів та контролю за їх діяльністю.

З іншого боку, нарощування обсягів інформаційного мовлення не давало відчутних результатів у ідеологічній боротьбі, бажаної консолідації суспільства. Незважаючи на масовий інформаційний наступ, “нова історична спільність” не ставала від того монолітнішою і згуртованішою навколо Комуністичної партії. Навпаки, серед населення слабшав її вплив, росло невдоволення, бродив “грибок” інакомислення. Ніхто вже не вірив у здатність СРСР наздогнати Захід за рівнем життя, до чого закликав Хрущов.

Це подвійне враження ще більше посилюється застійними тенденціями у сфері творчості. Подібно до старіючої верхівки партійно-державного апарату, яка прагнула модернізувати, але за всяку ціну зберегти сталінську систему, інформаційна служба теж не виявляє особливого бажання до новаторських пошуків, розвитку й збагачення здобутого досвіду. А відтак у практиці переважає копіювання й багаторазове повторення уже раз знайденого. Виразною стає схильність журналістів до парадності і водночас їх боязнь відкрито інформувати про назрілі проблеми суспільного життя, спроби згладити або обійти існуючі недоліки й труднощі. Не приносили користі, звичайно, й пропагандистські штампи, стандартні формули й загальні фрази. У випусках новин повторювалися близькі за змістом повідомлення, де мінялися тільки цифри та прізвища. Вони нагромаджували загальновідому інформацію, але не вели до якісних змін.