Українське радіомовлення: шляхи розвитку – Частина 2

Квітень 5th, 201212:26 pm

0


Українське радіомовлення: шляхи розвитку – Частина 2

Українське радіомовлення: шляхи розвитку – Частина 1

Це  не повний перелік тих змін, які відбулися на українському радіомовленні від часу виникнення нашої держави. До того ж не можна говорити про зміну українського радіо як про одноразовий акт. Це тривалий процес, який можна вважати розвитком нашого радіомовлення. Щоб розглядати українське радіо у процесі його розвитку, щоб визначити, які вимоги ставити йому на перспективу, треба дослідити обставини, в яких воно розвивається. Якщо ми збираємось розглядати стан сучасного українського радіомовлення та його діяльність в контексті створення й становлення української державності, то для цього потрібно проаналізувати суспільно-політичну ситуацію, яку маємо в Україні.

Те, що українці протягом останніх століть робили відчайдушні спроби відновити втрачену державність, факт незаперечний. Безперечно, що в кожній колишній радянській республіці були здорові сили, які бачили перспективу існування свого народу лише у створенні власної національної держави. Проте їхня потуга не була настільки великою, щоб зруйнувати радянську імперію. Говорячи про українські національно свідомі сили, зазначимо, що на час виникнення нашої держави вони не були готові стати суспільним лідером. Подальша міжпартійна ворожнеча, протистояння амбіцій проілюстрували це. До того ж за владу міцно тримались тодішні політичні вожді. А в цілому українське суспільство хоча й показало 1 грудня 1991 року під час референдуму приклад готовності до консолідації в критичні моменти історії, але все-таки вступило у свою державну епоху, будучи помітно поділеним і світоглядне, і мовно, і конфесійне, що, звичайно ж, тільки ускладнило хід державотворчих процесів. Очевидно, що частина суспільства під час голосування на референдумі за українську державу керувалась прагматичними міркуваннями, сподіваючись швидкого підвищення рівня життя. Зрештою, у тому нічого поганого немає, бо прагматичний підхід у політиці є закономірним. Але таке мислення ще не є ознакою готовності суспільства до державного існування.

На жаль, відсутність усвідомлення потреби державного існування, адекватного сприйняття вимог часу, готовності визнати не лише права, які державність дає нації, але й вимоги та обов’язки, які ця сама державність ставить перед суспільством, повела українську державу не тим шляхом, на який ми сподівалися. І, найгірше, що перш за все це стосується нашої політичної еліти. Адже з багатьох причин того, що Україна ще не може виборсатись із соціально-економічної кризи, найважливішою є, фактично, відсутність політичної еліти з належним рівнем патріотизму, національної свідомості, здатності поставити національні, державні інтереси вище за особисті чи вузькопартійні. За своїм світоглядом багато наших політиків вищих рангів, не кажучи вже про дрібніших чиновників, є типовими вихо-ванцями радянської системи, позбавленими будь-якого почуття відповідальності за свої діяння, а інколи й бажання, і можливості конструктивно діяти. Влада їм потрібна не для реалізації себе на державному посту для суспільного блага, а для безкарної наживи за державний кошт.

Чим зумовлене таке незрозуміле, нелогічне ставлення українців до держави? Схоже на те, що за століття бездержавного існування у нас засадничо змінилась оцінка поняття держави як такого. Адже протягом останніх століть держави, у складі яких перебували наші землі, більшою чи меншою мірою провадили, м’яко кажучи, нелояльну, а іноді й відверто ворожу політику щодо автохтонного населення.

Держава сприймалась якщо не як ворожа, то, принаймні, як чужа. Коментувати ставлення поневоленого народу до такої держави, очевидно, немає сенсу. Отже, несприятливі історичні обставини формували у народу байдуже ставлення до держави, в якій він жив. До того ж знівельоване почуття національної гідності у певної частини українців під час безперервних русифікаційних кампаній лише підсилило їхню байдужість до власної держави. Що ж до неукраїнців України, які займають непропорційно велику кількість місць у владних, фінансових, управлінських та ін. Структурах, то тут і дивуватись нема чого: що їм українська держава?

Отже, на превеликий жаль, у епоху державності ми вступили, не готовими до цього. І тому перед нашими ЗМІ стоїть непросте завдання: формувати державницьке мислення, формувати державницьку рису нашого менталітету на всіх рівнях суспільства, навчити дивитись на власну державу, як на найбільшу суспільну цінність, яка є гарантом безпеки і повноцінного існування нації. Робити це потрібно переконливо, якісно, чітко, без вайлуватості, оскільки державу вже маємо і вчитись жити по-державницьки мусимо для того, щоб її не втратити. Щодо ролі радіомовлення у цих процесах, то потрібно звернути особливу увагу на ті рубрики, де готуються матеріали політичного, економічного, історичного, краєзнавчого характеру. Їхнім авторам потрібно максимально творчо і фахово підходити до підготовки матеріалів, щоб вони були оригінальними, аргументованими, на високому інтелектуальному рівні, такими, що викликають зацікавлення і роздуми над темою, а не профанують її. Щоб не відштовхнути вдумливого слухача, для радіожурналіста дуже важливо уникати примітивізації у висвітленні піднятої теми, у спробі аналізу її проблем, у підборі та побудові аргументації.
Для професійного аналізу складних суспільно-політичних чи економічних процесів є необхідною точка зору та коментар компетентної особи, авторитетного  фахівця з даної галузі. До речі, цей журналістський засіб вдало використовують ведучі суспільно-політичних та економічних рубрик українського радіо, зокрема Емма Бабчук (програма “Фактор часу”), Ольга Зарічанська (програма “Лідери”), Антон Філіпенко (програма “Економічна політика в Україні. Штрихи до портрета”).

Закінчити розгляд вимог щодо діяльності українського радіомовлення у контексті державотворення хотілось би тим, про що вже було згадано. Воно повинно всіляко сприяти виробленню і прийняттю універсальної дер-жавницької концепції, скерованої на створення держави національної не лише за формою, а й за змістом. Держави, у якій пріоритетними були би права та безпека автохтонної нації, як це є у кожній цивілізованій державі. І нехай це звучить дещо патетично, але лише керуючись національними, державними інтересами можна піднятись до належного економічного рівня, досягнути успіхів як у внутрішній, так і у зовнішній політиці. Адже відомо, що первинною є проблема морального характеру, криза духовності, а суспільно-політичні негаразди походять від головної проблеми.

О.ХОМИН