Український живопис як джерело етнографічних знань українського народу 15-17 ст.

7 Травня, 20118:42 pm

0


Український живопис як джерело етнографічних знань українського народу 15-17 ст.

Український живопис як джерело етнографічних знань українського народу 15-17 ст.

Український живопис починає свій розвиток ще з часів Київської Русі. Форми вияву народної творчості на всіх етапах історії і в різному середовищі є різними внаслідок специфічних для даного часу й місця суспільних, класових і національних зв’язків. Водночас у народному мистецтві так чи інакше знаходять вираз світобачення та світогляд народних мас, традиції попередніх поколінь [1, с.8].Перед нами постає завдання: на науковому рівні виявити та дослідити пам’ятки живопису як важливих етнографічних джерел. Ці пам’ятки складаються з цілого комплексу: насамперед ікон, фресок, настінних розписів, портретів, мініатюр тощо.

 

Що стосується зазначеного періоду, то саме в цей час малярство розвивалося у складних, мало-сприятливих умовах. Розвиток професійного живопису на Україні до кінця 18 ст. пов’язаний майже винятково з станковим і настінним іконописом та портретним малярством. Історичний, пейзажний, побутовий жанри були майже не розвинені. Живопис хоча і залежав у своєму розвитку від реального життя, проте дуже обмежено відображав повсякденну дійсність у конкретних, буденних образах |2, с.93]. Упродовж усього середньовіччя в культурі і передусім у мистецтві простежується ще й постійне змагання між двома протилежними напрямами.З одного боку – тяжіння до традицій античної культури, а з другого боку – вплив живої, імпульсивної і безпосередньої творчості “варварської периферії”[1, с.9].

 

Наявні пам’ятки малярства 15ст. дають можливість відтворити картину розвитку іконопису цього періоду. У деяких творах помітні давні традиції, в інших – виразна орієнтація на ИІ’іантійське малярство епохи Палеологів. Взагалі українське середньовічне малярство тяжіло до художніх традицій народів Іїаіікан, з якими єднала єдина віра та подібна доля, з яким зв’язки не переривалися і після падіння Галицько-Волинського князівства.
Розглядаючи цілий комплекс творів іконопису, ми можемо зробити висновок, що народні майстри XV – XVII ст. ще не усвідомлювали свою етнічну приналежність, оскільки саме народних образів з характерними українськими ознаками ми не зустрічаємо. Хоча простежуються перші незначні паростки: використання мотивів народної вишивки у оздобленні одягу, інтер’єру та ін.

 

Щодо портретного живопису, то в ньому переважало зображення знаті, панівної верхівки, польської шляхти. Образи простих людей зовсім відсутні. Тому саме з цього комплексу, як етнологи, ми можемо досліджувати тільки елементи польського або російського одягу, зброї тощо.

 

Однак, вияв української самобутності можна відзначити у символіці зображення кольорів. Народні майстри кольором доносили до глядача суть, ідейну композицію ікони. Білий і золотистий символізували світло, перемогу, радість; чорний -горе; червоний – муку, біль, пролиту кров. Синій і блакитний -кольори неба, вічного плину часу; зелений – юність і силу. Ця символіка кольорів була розроблена у творах малярства християнськими мислителями і на багато століть стала правилом для живописців [3, с. 44-45].

 

Отже, підсумовуючи викладений матеріал, необхідно підкреслити, що протягом XV – XVII ст. український живопис тільки починає набувати традиційних національних рис.

Катерина Гусева
Науковий керівник – доц. Шестаков Ю.П.

Використана література:
1. Свєнціцька В.І., Откович В.П. Українське народне малярство 13-20 ст. Альбом.-К. .Мистецтво, 1991 .-304с.
2. Жолтовський П.М. Художнє життя на Україні в 16-18ст.-К. :Наук.думка, 1983.-180с.
3. Степовик Д. Скарби України.-К.:Веселка,1991 .-192с.