Виникнення й етапи розвитку демократії

Травень 8th, 20137:55 am

0


Виникнення й етапи розвитку демократії

На думку більшості істориків і політологів, історію демократії варто починати з політичного ладу, що існував в окремих містах-державах Античної Греції. Однак форми життєдіяльності, подібні демократичним, з’явилися вже в первісному суспільстві в період його переходу до родового ладу.

Родоплемінна «демократія» ґрунтується на кровних зв’язках, загальній діяльності і загальній власності. Спільний спосіб виробництва матеріальних благ диктував необхідність рівності в розподільних і владних відносинах. Через родові демократії пройшли всі народи. Варто виділити наступні риси родової демократії: суверенітет колективу роду, вираженням якого були збори всіх общинників; рівність особистих прав і обов’язків; право виходу з громади; виборність вождя (старійшини) із правом його зсуву; гласність управлінського процесу. Перехід до більш складних форм демократії, зв’язаний зі створенням союзів племен та ускладненням системи керування, знаменував появу елементів представницької демократії. В процесі еволюції суспільства відбувалося майнове і соціальне розшарування людей, зміцнення ролі знаті й особистої влади вождя. Переважною формою здійснення політичної влади в ранньокласовому суспільстві стала автократія. У ряді випадків традиції родоплемінної демократії одержали розвиток і закріплення. Найвідоміший приклад – розвиток демократії в Афінах.

Антична демократія. Афінська республіка виникла в V ст. до н.е. В часи Солона і Перикла ідеї рівномірного розподілу влади серед усіх вільних громадян, добровільного підпорядкування законові і підконтрольності виборних осіб одержали широке поширення. Участь в політиці розглядалася як гідне заняття афінського громадянина, а бідні (плебс) навіть одержували гроші за присутність на суспільних заходах. Афінська демократія проголошувала не тільки рівність політичних прав, але і створювала обмежену соціальну рівність. Аристотель виступав з позицій заможних шарів Афін, свого роду середнього класу. На його думку, влада більшості (плебеїв) веде до виродження демократії в охлократію і тиранію. Найбільше сприятливою формою повинна була стати влада заможних і знаті, так називана «політія».

Афінська демократія була по своїй суті колективістською формою народовладдя, тому що особистість ототожнювала себе з громадою, а особисті права завжди підкорялися інтересам суспільства і держави. Головним інститутом влади служили Народні збори, які шляхом прямого голосування формували напрямки політики, приймали рішення і закони. Однак з ростом майнового розшарування конфлікти між бідною більшостю і знаттю усе більше поглиблювалися. Всевладдя неосвіченого демосу, неефективність правління, корупція, сваволя стосовно заможних й інакомислячих (наприклад, присудження до смерті видатного філософа того часу Сократа) привели у III ст. до н.е. до занепаду демократичної форми правління. Республіки, схожі з афінською демократією, існували згодом у Древньому Римі, Новгороді, у Флоренції і ряді інших держав-республік. Однак в Європі, як і в інших цивілізованих частинах світу, стала домінувати авторитарна – монархічна форма правління.

У Середні століття існували елементи військово-феодальної демократії, наприклад, модель керування Запорізької Січі. Але ж саме поняття «демократія» зникає з політичної практики і теорії.

Сучасні демократичні моделі сформовані значною мірою на основі політичних ідей і соціальних інститутів Середньовіччя й епохи Нового часу. Під впливом християнства затвердилися ідеї про те, що монарх і влада в цілому повинні служити своєму народові і не вправі порушувати закони і моральні заповіді релігії. Збори представників різних станів були попередниками сучасних парламентів і законодавчих асамблей. Під впливом буржуазних відносин, що розвиваються в Європі, і зв’язаного з ними індивідуалістичного світогляду концепції природних і невідчужуваних прав, ідеї політичної і правової рівності одержують юридичне закріплення в період Американської і Французької революцій наприкінці XVIII в.

Наприкінці XVIII – XIX ст. формується класична буржуазна ліберальна модель демократії, елементи якої активно розвивали А. де Токвіль, Ж.-Ж. Руссо, Дж. Локк, Т. Гоббс, Дж. Мілль, Ш. П. Монтеск’є, І. Кант. Лібералізм вперше в історії політичної думки відокремив за допомогою закону індивіда від суспільства і держави, захистив права меншості, проголосив політичну рівність громадян і визнав особистість первинним і основним джерелом влади.

Центральним елементом ліберальної демократичної системи є представницькі установи – парламенти, що обираються шляхом вільного голосування. Уже з XIV в. в Англії існував парламент, що у 1889 році із прийняттям «Білля про права» одержав права на законодавчі дії. Однак лібералізм і демократія довгий час не збігалися в питаннях про надання всім громадянам політичних прав. У Великобританії в 1830 році виборче право мали лише 2,7% від дорослого населення і тільки в 1929 році все доросле населення одержало право участі у виборах. Для ліберальної моделі буржуазної демократії властиві наступні риси: наявність конкретного виборчого цензу для громадян; пріоритет прав індивіда над законами держави; право на свободу, що розумілося як невтручання держави й інших людей у приватне життя; обмеження сфери діяльності держави в сфері цивільного життя; поділ влади і створення законодавчої системи противаг; обмеження права більшості над меншістю. Разом з тим, для ліберальної демократії властивий ряд недоліків, до яких можна віднести: ліберальна демократія є по своїй суті електоральною, оскільки політична активність громадян невелика; відмова від поширення політичних принципів рівності на економічні і соціальні процеси; обмеження прав держави як соціального регулятора; надмірний ціннісний індивідуалізм.

Під впливом науково-технічної революції, соціал-демократичних і комуністичних рухів ліберальна демократія в другій половині ХХ століття здобуває нові якісні риси.

Плюралістична демократія базується на різноманітті суспільних інтересів і суспільно-політичних рухів (політичних партій, об’єднань, асоціацій, тощо), для яких характерні наступні риси: влада може спиратися на сукупність особистостей або народ, оскільки рушійною силою суспільного розвитку є різноманітні соціальні групи, в які входить особистість; соціальні групи створюють ситуативну більшість, перешкоджаючи монополізації влади одною групою; конкуренція і баланс групових інтересів – соціальна основа влади; соціальна держава – це орган, що підтримує у суспільстві дотримання законів і стабільність у всіх сферах життєдіяльності. Разом з тим, збереження соціальної нерівності різних груп населення веде до такого розповсюдженого явища як абсентеїзм – ухилення виборців від участі у голосуванні на виборах. Наприклад, в США в післявоєнний період не приймає участі у виборах від 40% до 50% населення. Політична пасивність населення може сприяти зростанню панування окремих фінансових і політичних груп, які, використовуючи демократичні процедури і норми, маніпулюють суспільною думкою.

Плюралістична демократія являє собою таку форму правління, що дозволяє різноманітним соціальним групам вільно виражати свою думку й інтереси і знаходити в конкурентній боротьбі компромісні рішення.

З погляду участі у самому процесі здійснення влади різними групами суб’єктів, виділяються репрезентативна (представницька) і партиципаторна концепції демократії (політичної участі). Репрезентативна демократія ототожнюється з владою, яку виборці делегують своїм представникам в адміністративних органах різного рівня і парламентах. Відносини між народом і його представниками будуються на основі електорального вибору і контролю, тобто демократія такого виду – це, насамперед, «влада від народу», де парламентарії у своїх рішеннях керуються своєю совістю або рішеннями своїх партій.

Різновидом репрезентативної плюралістичної демократії є елітарна теорія, відповідно до якої політичне життя є зміною політичних еліт – професійних, компетентних, дієздатних. Задача виборців – періодично контролювати еліти за допомогою виборів, впливати на її якісний склад. Розвиток представницької демократії в цьому випадку зв’язаний не з розширенням ролі й участі мас безпосередньо в сфері політичного керування, а із створенням механізму добору і рекрутування ефективної еліти, залежної від народу. До негативних рис цього виду демократії відносяться: відчудження громадян від сфери політики, використання їх тільки в період виборів; можливість політичного маніпулювання поводженням мас з боку окремих груп; фактична відсутність рівності політичних прав і можливостей у рядових громадян і представників влади; наростання бюрократичних і олігархічних тенденцій у системі влади і, як наслідок, відхід від суті демократії, як народовладдя.

З протилежних позицій виступають прихильники партиципаторной демократії, головним змістом якої є всебічна демократизація всіх сторін життя і різкий підйом соціально-політичної активності мас. Демократія трактується як універсальний принцип організації суспільства (у родині, школі, установах) і керування державою. Громадянський обов’язок людей – брати безпосередню участь у підготовці і прийнятті рішень, а також у контролі за їхнім виконанням. Безпосередньо партисипаторна демократія найбільше ефективна на рівні місцевого самоврядування і суспільно-політичних рухів. Супротивники цієї теорії і практики виступають з наступними аргументами: для партисипатії властива низька професійна підготовка; вона обмежує індивідуальні права і дух підприємництва; вона веде до посилення ролі більшості, схильної до зрівняльності, що, у свою чергу, суперечить природній нерівності і принципам правового примуса.

Як показує практика, особливо в європейських країнах, реальна демократія прагне сполучати ідеї репрезентативної і партисипаторної демократії на різних рівнях організації політичної системи суспільства.

Колективістська демократія. Після 1917 року західній моделі демократії, що позначається терміном «ліберальна демократія», прихильники комуністичної ідеї протиставляли «соціалістичну демократію», засновану на суспільній власності на засоби виробництва. У концепції соціалістичної демократії акцент робився на соціальній рівності і вираженні загальної волі народу правлячою комуністичною партією. Основи колективістської демократії були закладені Ж.-Ж. Руссо, К. Марксом, В. Леніним, К. Шмідтом.

На думку Руссо, громадянин демократичного суспільства повинен бути не індивідуалістом, для якого особисті інтереси цінуються вище суспільних, а активним членом спільноти, що орієнтується на загальні цілі. Передумовою спільності інтересів і волі народу є майнова рівність. Влада належить народу, що передає право розпоряджатися цією владою державі. Такий підхід виключає протиріччя між владою і державою.

Разом з тим, Руссо виступав не за ліквідацію приватної власності, а за її обмеження. Політична воля народу повинна виражатися за допомогою прямої демократії (принцип народного суверенітету, прямого голосування). Тоталітарна спрямованість ідеї народовладдя Руссо була реалізована в СРСР і ряді комуністичних країн. До загальних рис різних варіантів «соціалістичної демократії» відносяться: 1) розуміння народу як єдиного однорідного цілого з єдиними цілями й інтересами; 2) обов’язкове підпорядкування меншості більшості, принцип демократичного централізму; 3) відмова від політичного плюралізму і розгляд опозиції як негативного явища; 4) всюдипроникаючий характер державної влади, що ототожнюється з владою народу; 5) відсутність проблеми особистих прав людини, оскільки суспільне вище індивідуального; 6) перенесення головного акценту в рівності громадян з юридичного проголошення політичних прав на рівність соціальних прав.

Березовський В.В. Політологія: Харків: УІПА, 2010 – 218 с.