Взаємодія тексту, контексту й інших текстів

16 Жовтня, 20124:07 pm

0


Взаємодія тексту, контексту й інших текстів

Інтертекстуальність (фр. intertextualite – міжтекстовість) – міжтекстові співвідношення літературних творів. Полягає у: 1) відтворенні в літературному творі конкретних літературних явищ інших творів, більш ранніх, через цитування, алюзії, ремінісценції, пародіювання та ін.; 2) явному наслідуванні чужих стильових властивостей і норм (окремих письменників, літературних шкіл, напрямів) – тут мають місце всі різновиди стилізації. Юлія Крістева дала таке визначення інтертекстуальності – “Текстова інтеракція в межах того самого тексту”. З часом визначення інтертекстуальності змінювалося, оскільки розширювався зміст поняття, вкладеного у нього. Спільне у всіх дефініціях – вихід за межі тексту, відношення “текст – тексти – система”.

Серед способів міжмистецької взаємодії вирізняють такі, як: спільні джерела тем, ідей, сюжетів; взаємовпливи; творчість митців-універсалів, наприклад, письменників-художників (В. Блейка, Т. Шевченка, Б. Шульца); синтетичні жанри тощо. Специфічним різновидом таких стосунків є безпосередня “присутність” творів чи їхніх елементів одного з видів мистецтва у творах іншого. Це можуть бути жанрові, композиційні, стильові, структурні запозичення чи своєрідні цитати. Таке явище отримало назву інтермедіальності.

Інтертекстуальність публіцистичного тексту як відкритість до взаємодії з іншими текстами – це риса, що особливо актуалізується в сучасній практиці. Правильність прочитання значеннєвого й особливо інтертекстуального рівня публіцистичного твору залежить від наявності загальної контекстуальної, і ширше, «культурної», бази знань в аудиторії. Саме на ній ґрунтується використання в публіцистичному тексті текстових алюзій і ремінісценцій, тобто усвідомлених або неусвідомлених, точних або перетворених цитат або іншого роду відсилань до більш-менш відомих текстів, історичних і культурних фактів, знання яких є ознакою культурної грамотності аудиторії. Подібні тексти називаються «прецедентними» (термін Ю.Н.Караулова). До числа прецедентних текстів (або претекстів) відносяться як «хрестоматійні» тексти й ситуації, що входять до базової шкільної освіти, так і тексти, впізнавання яких існує відносно короткий період часу, коли вони перебувають на піку «моди», і які виходять із вживання раніше, ніж зміниться покоління носіїв мови (сюди відносяться популярні фільми, пісні, крилаті вислови з реклами й т.п.).

У цілому звертання до претекстів можна поділити на наступні категорії: 1) згадування (найчастіше це використання в тексті назви прецедентного тексту або імен його персонажів); 2) використання алюзій на прецедентний жанр; 3) власне цитування прецедентного тексту без вказівки джерела; 4) квазіцитация (тобто відтворення частини тексту в навмисне зміненому вигляді); 5) введення в текст ремінісценцій, тобто відсилань до певних історичних, культурних, біографічних фактів.

Отже, сучасна публіцистична практика показує, що дуже часто автори сприяють розширенню динамічного шару тексту за рахунок його інтертекстуальних і контекстуальних зв’язків. «Надтекстовий» рівень публіцистичного тексту, представлений інтертекстуальними й контекстуальними зв’язками, дозволяє значно розширювати межі навіть найменших текстів.

Рекламний твір може розглядатися як „нова тканина, зіткана зі старих цитат” (Р. Барт), „витягнутих” у той або інший спосіб чи не з усього культурно-літературного досвіду.

Реклама активно звертається до так званих традиційних сюжетів та образів (ТСО). Образи, сюжети, ціннісні орієнтири, стилістичні, зокрема тропові, принципи моделювання дійсності – все це своєрідно накладається на техніку рекламного тексту.

Як жанр реклама постає як принципово відкрита, синтетична жанрова форма, що акумулюючи й адаптуючи чи не весь досвід художньої словесності, постає перед реципієнтом у різноманітних формах (міф, легенда, загадка, анекдот, афоризм, ода, послання тощо). Однією з основних ознак реклами є її „мімікрія”: здатність реклами „орекламлювати” будь-яке інше жанрове утворення. будь-який текст за певних умов може метаморфізуватися в рекламу. І, натомість, реклама, при потребі, успішно „маскується” під оголошення, інформацію, анекдот, вірш, пісню тощо. Саме мобільність рекламного жанру, його відкритість для будь-яких життєвих явищ і реалій робить його гнучким і до певної міри універсальним текстом.

„Присутність” творів класичного мистецтва чи окремих їх елементів у рекламному тексті носить двоякий характер. З одного боку – фрагментарність, масовість, доступність та нескінченна повторюваність реклами призводять до переоцінки класичного мистецького твору, а подекуди й до повної деформації його первісного змісту. З іншого боку – інтермедіальні чинники у рекламному тексті сприяють реалізації його іманентної природи, утворенню, звідси, нових форм.

Гра, як відомо, багатогранне поняття, важливий культурний феномен. Про компонент гри в рекламі сьогодні говорять чимало дослідників. Парадигма гри набуває в рекламі функціонального сенсу. Яскравим зразком цього явища може бути особливий вид рекламування – „event-маркетинг” (від англ. „подія”), спрямований на побудову і зміцнення іміджу марки шляхом організації нестандартних акцій, спеціальних подій. Ще одним різновидом рекламних ігор, наприклад, стає побудова рекламного сюжету у формі різноманітних акцій типу „збери-надішли-отримай” – рекламодавці ХХІ ст. роблять ставку на розбуджений в аудиторії ігровий азарт. Ігровий прийом активно експлуатується рекламною творчістю також на сюжетному рівні (зокрема, у створенні специфічних образів-персонажів). Технологія „гри” активно експлуатується рекламним мистецтвом також і на текстовому (лінгвістичному) рівні. Отже, гра як літературний прийом у сучасній рекламі різнопланова й різнобарвна. Зрештою, гра завжди іманентно присутня в рекламі: як прикраса життя, ілюзія, свято й карнавал. Використовуючи найрізноманітніші ігрові прийоми, реклама впливає на реципієнта, даючи йому можливість насолоджуватися цією грою, переслідуючи, однак, свою прагматичну мету – „виграти”.