Компаративна генологія: Жанрова дифузія

7 Жовтня, 20122:39 pm

0


Компаративна генологія: Жанрова дифузія

Протилежними, але нерозривно пов’язаними зі жанровою диференціацією є процеси синтезу – контамінація і дифузія. Ці поняття означують різні способи міжжанрової і міжродової взаємодії. Внаслідок контамінації (поєднання двох жанрових структур) народжуються нові різновиди (роман-притча, роман-казка, роман-есе). Процеси дифузії (взаємопроникнення елементів різних родів і жанрів) були інтенсивними в романтизмі, наприклад, у поемі «Гайдамаки» Т. Шевченка взаємодіють елементи епосу (розповідь про повстання і кохання Яреми та Оксани), лірики (філософські відступи) і драми (діалогічний характер розділів «Конфедерати», «Свято в Чигирині», «Лебедин»).

У практиці сучасних письменників спостерігаємо такі жанрові найменування, як «повість-притча», «казка-памфлет», «роман-балада», «поема-колаж» тощо. Причини жанрової подвійності або невідповідності різні. Часом письменник дає фальшивий сиґнал з іронічним підтекстом, спрямований на активізацію сприйняття. Як приклад метафоричного використання сиґналів жанрової ідентифікації Нонна Копистянська навела «Оду на честь авторів білля проти нищителів машин» Байрона, де модифікація – сатирична ода – визначається невідповідністю між жанровим означенням у заголовку (ода) і викривальним змістом, дошкульним пафосом памфлету.

З контамінацією, дифузією, метафоричним використанням сиґналів жанрової ідентифікації пов’язана деканонізація жанру – свідоме відштовхування від жанрового прототипу і руйнування жанрових умовностей. Наприклад, мало подібного між одами Піндара й «Одою молодості» Адама Міцкевича чи «Одою Шарлеві Фур’є» Андре Бретона, у яких спостерігаємо метафоричне авторське перенесення жанрового імені на твори значно відмінної жанрової структури, і все ж цей жанр можна розпізнати за циклічною будовою й піднесеним звучанням.

Натомість авторське визначення «Мертвих душ» як «поеми» аж ніяк не розраховане на жанрову ідентифікацію твору, а має образний концепт: виражає іронічне ставлення до предмета зображення, інтертекстуально спрямовуючи увагу читача на контрастне зіставлення традицій ліро-епічного жанру («оспівування» великих людей і героїчних подій) із сатиричним змалюванням безрадісної російської дійсності. Тому незвичні авторські підзаголовки, такі як «симфонія», «акварель», «студія», є не лише своєрідною вивіскою, що рекламує жанрові властивості твору, а й концептуальним елементом, специфічним кодом порозуміння письменника з читачем.

Під жанровим синтезом (від грец. synthesis – поєднання, сполука) мають на увазі творення складної структури, у якій різнорідні елементи сплавлені в єдине ціле. Синтетичними (чи симфонічними) часто називають жанри роману й епопеї з огляду на багатотематичність, панорамність зображення, психологізм, поліфонічність. Щоправда, з огляду на авторську позицію і перспективу бачення персонажа Михаїл Бахтін у праці «Проблеми поетики Достоєвського» (1929, 1963) відмежував тип «поліфонічного роману» Рабле, Свіфта, Достоєвського від «монологічних» романів «величезної більшості інших письменників», серед яких – твори Л. Толстого, Турґенєва, Ґончарова та інших.

Специфічне явище – синтез на межі мистецтв. Такий синтез, що є умовою існування драматургії, спричинив появу нових жанрів, як-от кіносценарій, кіноповість, кіноновела, а також – розквіт художньої документалістики (зокрема біографічної і мемуарної літератури) та есеїстики (поєднання мистецького і філософського та наукового мовлення). Цветан Тодоров навіть запропонував відмовитися від опозиції між літературними і нелітературними жанрами на користь «типології дискурсів», висуваючи серед інших такий аргумент, що лірична поезія має більше спільного з молитвою, аніж з історичним романом на кшталт «Війни і миру». Так само Жак Дерріда руйнував традиційне протиставлення наукового, історичного та філософського письма художній літературі.

Деканонізація жанрів, їх гібридизація, дифузія і взаємозаміна не є випадковими – поступово посилюючись у національних літературах, ці процеси стали характерними естетичними орієнтаціями доби Модерну й Постмодерну, означивши розширення творчої свободи митця і публіки.