Звичаї – скарб українського народу

Березень 22nd, 20136:53 am

0


Звичаї – скарб українського народу

Протягом століть сформувались моральні закони, яких дотримуються українці. Вони узвичаїлися і вкоренилися в українську свідомість настільки, що склали типові риси ментальності українців. Ідеї, погляди, смаки, образ дій, звичай – все це зберігається і передається нащадкам як кращі надбання національної культури. Система міжпоколінних зв’язків є основою нації. Адже традиційна етнокультурна інформація може зберігатися, тільки передаючись від прабатьків до батьків. Потяг до неї є основою патріотизму.

Звичай – це загальноприйнятий порядок, правила, які здавна існують в громадському побуті і житті народу, а також уклад суспільного життя нації, народу, його культура, побут.

У процесі вікового досвіду життєдіяльності українців виробилося багато етичних і правових звичаєвих норм поведінки, зокрема:

1) кожна людина повинна завжди пам’ятати про Бога;

2)      день починається молитвою;

3)      головним гарантом вважається громадська думка: схвалення чи осуд;

4)      кожен повинен поважати старших, особливо жінок;

5)      всі злочини засуджуються “на гроші”;

6)      дівчина чи парубок караються за дошлюбні статеві зв’язки;

7)      за конокрадство людина засуджується на смерть.

Без знання народної моралі, укладу громадського життя і правил, прийнятих в українському культурному середовищі, людина випадає із одвічного міжпоколінного ланцюга, віддаляється від свого роду і народу. Не втратити себе – значить не втратити свого коріння.

Всі ми пам’ятаємо слова М. Рильського: “Той, хто не знає свого минулого, не вартий свого майбутнього”. Пізнавши витоки народної культури, осмисливши минуле, можна уявити  сьогодення.

З давніх часів усталився звичай: берегти хліб. За доброю українською традицією, хліб був мірилом життя, до нього ставились як до святая святих. Будь – яке свято чи обряд не обходилися без паляниці. Приходили гості – їх зустрічали з хлібом – сіллю, народжувалася дитина – йшли з хлібом, виряджали сина в далеку дорогу теж з хлібом, справляли весілля чи будували хату – необхідним атрибутом обрядів була паляниця. Вся історія нашого народу пов’язана з історією хліба, з мистецтвом його сіяти, вирощувати, косити, молотити, пекти. Наші предки завжди воздавали хлібу заслужену хвалу. В кожній зернині закладена неймовірна магічна сила життєвої мудрості, добра, віри в безсмертя. Тому зрозуміло, чому здавна люди не менш цінували і славили землю – годувальницю, адже вона “парує та людям хліб готує”.

Всі народи світу знають, що українці – працьовитий народ, який часто дивує своєю вишивкою та народним одягом. Дуже цікаво дізнатися, що народні потиви плинули на сучасні вбрання, особливо дитячі, такі як на сайті детские платья .

Повага і честь до землі доходили майже до обожнювання.

Вважається гріхом до Благовіщення (7 квітня) бити землю, бо вона вагітна паростками трав і квітів. Цієї пори навіть заборонялося вбивати у землю кілки, а також починати будівництво.

За народними уявленнями, земля не приймає тих, хто робить шкоду людям і зле землі -злодій після смерті потрапляє у пекло.

Існують народні прислів’я: лише тому земля повертає, хто про неї дбає; навіть землю плідну потрібно доглядати, як матір рідну. Землю доглядали, обробляли, вважали за великий гріх плювати на землю.

Молодому подружжю гості бажали: “Щоб ся мали, як свята земля”. На Вербний тиждень, похльостуючи дітей освяченими вербовими гілочками, промовляли: “Будь здоровий як вода, а багатий як земля”. Землею лікувалися, прикладаючи до ран, як оберіг брали з собою в дорогу.

Українці завжди відзначали магічну силу землі, називаючи її святою.

“Колискою людства” називають воду. Вода є першоосновою буття. Деякі дослідники вважають, що вода – володарка морів, річок, озер – була причетна до створення Русі – України, адже кельтське слово “рус” означало “вода”.

Звичай кидати на Івана Купала у воду солом’яну ляльку (Морену) символізує поєднання світлого, осяянного повітря і води. З давніх – давен міфічна істота Леля, дочка Лади, уособлювала воду і разом із світлоносною міфічною постаттю, Лелем, стояла біля першовитоків буття. Дані, чарівній дружині Сонця, головній жіночій водяній істоті, поклонялися наші пращури (санскритське слово “дан” перекладається як “ріка” і становить корінь слів Дніпро, Дунай, Дністер, Дон). Існує чимало “водяних” прислів’їв: вивести на чисту воду (викрити), вийти сухим із води (залишитися безвинним),товкти воду у ступі (бездіяти), варити воду (нудьгувати або знущатися), на холодну воду дути (бути обережним), і в десятьох водах не одмити (бути надміру грішним), у воді не тонути (бути одчайдушним) тощо.

З давніх часів люди навчилися використовувати будь – яке джерельце чи криничку, що мали життєво важливе значення. Найздоровішою і найсмачнішою вважалася та вода, яка в колодязі. Стародавні арійці вважали дощові хмари небесними джерелами. Слово “колодязь” у Ведах позначало “хмари”.

Вода є вічним оновленням, продовженням життя. Парубки здавна домовлялися з дівчатами про побачення біля джерел та криниць, перші знайомства також нерідко відбувалися біля води. Вода міцно з’єднує серця. Про гарні стосунки говорять: “Вони між собою нерозлийвода.” Як і вода, дійовою особою багатьох свят і обрядів був вогонь. Найбільш поширеним звичаєм є розпалювання купальського вогнища. “Підготувати” вогонь дерев’яним уламком, сухою гілкою, дошкою мав кожен учасник купальського дійства.

Слов’яни, називаючи себе вогнепоклонниками, вважали вогонь стихією і шанували як посланця небесних сил.

Полум’я випромінює, очищає, являє світові нове життя. Водночас у вогні захована таємниця грізних природних явищ, з ним пов’язане уявлення про нищівну силу небес. У народі говорять: “Вогонь добрий служити, але лихий танцювати, з нього добрий слуга, але лихий хазяїн.”

Неоднозначне ставлення українців і до вітру. Недарма ж існує прислів’я: ”Вітер надворі – радість і горе.” Народна мудрість увіковічила вітер прислів’ями: надувся як вітер (сердита людина), говорить як пустий вітер (хвалькуватий), вітром підбитий (убого зодягнений), з вітром прийшло за вітром і пішло (про втрату заробленого не дуже важкою працею), посієш вітер – пожнеш бурю (про того, хто готує шкоду іншій людині), тихо хоч мак сій (тиха, безвітряна погода) тощо.

Існувало повір’я: коли лютують вітри, значить, десь померла або народилася лиха людина. Про такі дні говорять: на день сім погід: сіє, віє, мутить, крутить, рве, зверху дме, знизу мете.

За поведінкою вітру можна передбачити зміну погоди: вітер зі сходу несе ясну погоду, західний вітер “у руці дощ несе” – на дощ.

І все ж таки в давнину люди вважали, що з вітром можна порозумітися: “Хто на вітер сіє, з вітром і жити вміє”.

Сила природи настільки потужна, незбагнена і глибинна, що скільки існував світ, люди дивувалися  загадкам природи.

Звичай шанувати й оберігати усе живе вкорінився міцно в свідомості й вплинув на світосприйняття людей.

Для формування особистості важливі багато об’єктивних факторів: суспільні стосунки, праця, мистецтво, але цього замало без знання свого коріння, без вбирання в себе життєвої мудрості народу, успадкування його звичаїв, обрядів, традицій.

Важливе не сліпе наслідування цих традицій, а глибинне розуміння їх. Осягнувши розумом і відчувши душею неписані закони пращурів, вони стають частиною нашого внутрішнього єства, наповнюють нас дивовижною силою старовини, магічною загадковістю. Ми стаємо причетними до традицій пращурів. Така причетність є основою виховання загальнолюдських цінностей, непересічних ідеалів, які передаються із покоління в покоління.

Ковальова Н.О., Новикова Ю.М.
Навчальний посібник з українознавства. – Макіївка: ДонНАБА, 2005. – 110 с.