Антропоніми – це власні назви людей. Серед них виділяються особові імена людей, імена по батькові, прізвища, прізвиська, псевдоніми. Наука, яка вивчає антропоніми, називається антропонімікою.

У кожному суспільстві існують свої особливості найменувань людини. Значною мірою це пов’язано з історією заселення окремої території. Прослідкуємо основні етапи заселення Донецького краю, що дасть змогу пояснити походження антропонімів цього регіону.

Після походів Батия Північне Причорномор’я увійшло до складу створеної ним держави – Золотої Орди. Половці та русичі, рятуючись від військ Батия, відійшло на захід і північ, в райони Карпат і Полісся. Оскільки мало чисельне татарське населення надавало перевагу приморській зоні, то решта території краю становила своєрідну санітарну зону між мусульманським і християнським світом, в якій лише в окремих місцях збереглися залишки попереднього культурного життя (на Донеччині – Маяцьк, де спільно жили і християни, і мусульмани). За причорноморськими степами на довгий час закріпилася назва «Дикого поля».

Завоювання монголо – татарами Русі сприяло зміцненню й розширенню молодої Литовської держави, що появилася на політичній карті Європи напередодні Батиєвого походу. Боротьба Литви за українські землі стала приводом до війн між нею та Золотою Ордою. Однак із завоюваннями наприкінці 15 ст.турків у Північному Причорномор’ї й переходом під захист султана кримських татар Литва втрачає свої позиції в цьому регіоні.

На середину 17 ст. припадає заснування ряду козацьких поселень у Подінців’ї (на території сучасних Харківської, Донецької та Луганської областей).

З 20-х років 17 ст. до Середнього Подінців’я все більше стали виявляти інтерес воєводи порубіжних російських міст, направляючи до Святогірського монастиря людей з дорученням вивідувати, що відбувається в цьому районі. Найбільше їх увагу привертали Торські соляні озера.

Південно – Східна Україна у першій половині 17 ст. перебувала під контролем українського козацтва, зокрема Низового Війська Запорозького, яке в 70-х роках 17 ст. оформилося як окрема політична сила.

Після ліквідації Січі розпочалася масова роздача запорозьких земель. В Азовській губернії, що була створена на базі Новоросійської і запорозьких земель наприкінці 1775 р., на землях Кальміуської паланки перевезені наприкінці 1778 р.з Криму греки, грузини й молдовани у 1780 р. заснували м. Маріуполь і 21 сільське поселення (Бугас, Велика Кара куба, Константинополь – Джемерджі, Сартана, Стила, Гурзуф, Чердакли, Чермалик, Великий і Малий Янісоль, Ялта, в яких поселилися румеї; Бешев, Богатир, Камар, Карань, Старий Керманчик, Старий Крим, Ласпа, Мангуш, Улакли – Георгіївна, де поселились уруми, а в Ігнатівці – грузини й молдовани).

У цілому під кінець 18 ст. на території нинішньої Донецької області нараховувалося понад 200 тисяч осіб, що представляли до 40 етнічних груп. Формувався багатонаціональний склад населення.

Після закінчення пільгового терміну, який надавався грекам для освоєння відведених їм земель, уряд провів їх межування в Маріупольському окрузі і прийняв рішення віддати неосвоєні греками землі німецьким колоністам, які стали селитися на півдні України з кінця 18 ст. Через 6 років на півдні сучасної Донецької області уже нараховувалося 17 поселень. Центром цієї німецької колонії у Приазов’ї стало поселення Остгейм (з 1935 р. Тельманове). На захід від німецьких колоній в с. Зеленопіллі і Хлібодарівці розмістилися єврейські поселенці.

У другій половині 19 ст. у зв’язку з індустріалізацією Донбасу посилюється притік до краю російського населення. Пояснюється це різними факторами. По-перше, місцеве українське населення було значно краще забезпечене землею, ніж у сусідніх російських губерніях. По-друге, з прокладанням Московсько – Азовської залізниці населення центральних губерній Росії мало більш тісні зв’язки з Донбасом, ніж з іншими українськими губерніями, за винятком Харківської. Тому не дивно, що серед населення переважали вихідці з центральних губерній Росії.

Сучасна Донеччина характеризується поліетнічністю. Сьогодні на її землях проживає майже 120 етнічних груп.

Вище окреслені факти дають відповідь на питання походження антропонімів сучасної Донеччини, адже великий відсоток їх складають запозичення.

Власні особові назви – це найдавніший шар лексики. В іменах знайшли відображення побут, вірування, художня творчість, духовність народу. Антропонімія є своєрідною скарбницею історико – культурної спадщини людства. Порівняно з іншими власними назвами, найповніше відображають колишні реалії життя народу прізвища.

За твердженням П. П. Чучки, прізвища українців є словами різної структури й давності, у плані вираження одні з них збігаються з власними особовими іменами (Влас, Назар, Кузьма), другі – з прізвиськами (Біляк, Стельмах, Кривун), а треті – з патронімами (Луценко, Гнатчук, Маркович). Це пояснюється тим, що в лексичній системі вони побутували протягом багатовікової історії, однак власне прізвищами для всіх суспільних верств стали тільки на межі 18-19 ст.

Прізвища Донеччини за лексичною базою основ можна поділити на:

1. Прізвища, утворені від антропонімів, а саме:

а) чоловічих християнських імен;

б) жіночих християнських імен;

в)давньослов’янських автохтонних власних імен та прізвиськ пізнішого походження.

2. Прізвища, утворені від апелятивних означень особи (від загальних назв).

Власні імена людей складають вагому частину лексики, яка послужила базою для творення українських прізвищ. Уже в 16-17 ст. для позначення особи, крім власного імені, використовувалося й ім’я голови сім’ї, при цьому осіб чоловічої статі називали за іменем батька, а осіб жіночої статі – за іменем чоловіка або батька (якщо дівчина була неодруженою).

Християнські особові власні імена – це переважно імена грецького, латинського, єврейського та іншого походження, що були поширені в Україні після прийняття християнства. Таких імен, що склали лексичну базу прізвищ Донеччини, виявлено чимало. Наприклад: Олександр, Софія (грец.); Костянтин, Валентин (лат.); Іван, Михайло, Гаврило, Давид (давньоєврейські) та ін.

Автохтонні слов’янські імена – це такі особові імена, джерельною базою яких була лексика рідної мови. Практично кожне слово рідної мови у дохристиянський період могло стати особовим іменем дитини, отже, такі імена були прозорими, ясними за змістом. За структурою ці імена поділяються на три групи:

1- імена – композити (які складалися з 2-3 частин): Володимир, Святослав, Богуслав, Богодар, Добротвор, Любомудр;

2- імена, похідні від імен – композитів: Буймир – Буй, Ярополк – Яр; Боіслав –Бой+к(о)- Бойко; Собєслав – Соб+к(о)-Собко;

3- імена, які виникли від апелятивної лексики рідної мови шляхом переосмислення: вітер (загальна назва) – Вітер (власна назва). Цей різновид імен цікавий з семантичного погляду. Залежно від значення, яке вкладалося в ім’я, розрізняють такі 5 груп:

а) імена побажальні: Доля, Хорошенко, Скоробагатько, Здоровченко;

б) імена профілактичні (спрямовані на відвернення від дитини злої сили, зурочення, чарів): Біденко, Голота, Бідняк, Бездольний ;

в) імена охоронно – відстрашувальні: Кривченко, Кропива, Часничук;

г) нейтральні (які не мають забобонного змісту; вони надавалися за родинною чи побутовою обставиною народження дитини): Неждан, Суботенко, Весна, Хмарчук;

ґ) характеризуючі (які надавалися дітям за фізичними чи психологічними ознаками): Рудий, Кучерявко, Плаксій, Мовчан, Немира.

Автохтонні слов’янські імена розкривають багатство лексики української мови в дохристиянський період. Вони відображають світогляд та кмітливість українців дохристиянської доби.

Прізвищами, утвореними від апелятивних означень особи, вважають такі, що первісно ідентифікували особу за професійними, соціальними, релігійними ознаками, а також назви, що вказували на місце походження чи проживання, етнічну належність, спосіб чи особливість появи особи в населеному пункті. Наприклад: Коваль, Гончаренко, Будник, Гребінник; Майдан, Байрак, Озерний, Побережний; Черкасенко, Молдаван та ін.

Апелятивна лексика, що лежить в основах прізвищ, носить загальнонаціональний характер. В основах відапелятивних прізвищ відтворюються загальноукраїнські лексеми (Кочерга, Борщ, Цебро, Гречка).

Разом з тим антропонімія Донеччини зберігає застарілі слова. Наприклад:

Візника (пор. «Візника, діал. Візник. Людина, яка править кінним екіпажем, найчастіше найманим; фурман.» );

Безсилок (пор. «Безсилок, діал. Безсила людина.»);

Безпричасний (пор. «Безпричасний, діал. Байдужий»).

Крім того, в основу прізвищ покладена значна частина діалектної лексики:

Безсрібник (пор. «Безсрібник, заст. Не жадібна до грошей, небезкорислива людина.»);

Винокур (пор. «Винокур, заст. Той, хто виготовляв горілку і спирт; винник.»).

Також слід відзначити великий відсоток запозичень:

Базильський (польськ. Василь);

Шеремета (тюркс. « запальний»);

Адлер (німец. «орел»);

Гергель (угорс. Григорій);

Ганжа (крим. – татар. «молодий, юний») та ін.

Ковальова Н.О., Новикова Ю.М.
Навчальний посібник з українознавства. – Макіївка: ДонНАБА, 2005. – 110 с.