Література віддавна вживає різноманітні інтертекстуальні форми для самоокреслення в контексті літературної традиції та збагачення семантики тексту. Усі їх можна вважати похідними від цитати, що є відлунням чи віддзеркаленням у мовленні «чужого» слова. Цитата (нім. Zitat, від лат. cito – викликаю, проголошую, називаю) – це більш чи менш дослівно наведений у тексті уривок з претексту, яким […]

Відома істина, згідно з якою світ – це відкрита книга, здавна навіювала думку, що людське життя є не чим іншим, як тлумаченням тлумачень, реакціями на реакції, запитуванням і вслуханням у відповіді – безконечним процесом, який сьогодні називаємо семіозисом (чи семіозою, від грец. semeion – знак і sis – дія). Метафоричне уявлення про текст як світ […]

Різні історичні пласти тексту подібні до палімпсесту, де старе і нове, своє і чуже перебувають у взаємодії і часто потребують інтегрального підходу. Е.Р.Курціюс переконливо продемонстрував, як європейська література Середньовіччя і пізніших епох успадкувала від поганського світу мову, форми та образи. З погляду неориторики, у системі «текст – інтертекст» розуміння тексту відбувається за посередництва інтерпретанти – третього тексту, […]

Сьогодні інтертекстуальність розглядають як один із видів міжтекстової взаємодії, або ж транстекстуальності. Під інтертекстуальністю переважно мають на увазі перегук твору з літературною традицією, мистецькими формами, жанровими умовностями, стильовими кодами, дискурсами, коли відбувається демонстративне відтворення, наслідування, оголення, перетворення чи руйнування усталених поетичних норм. Інтертекстуальність є аспектом структурної самоорганізації твору й означає залучення контексту літературної традиції до […]

Різні епохи відрізняються способом міжтекстових відсилань. Для середньовічної інтертекстуальності притаманна струнка ієрархія, серцевину якої становили біблійні ідеї, сюжети й стилістика, а навколо них концентрувалися місцеві та запозичені поганські міфи, фольклорні тексти й історичні перекази, різнорідні клапті яких зшивалися в текст за допомогою елементів жанрово-стильової традиційності (безперервної повторюваності тематики, сюжетів, образних зворотів, порівнянь, епітетів, риторичних етикетних формул, за […]

Сьогодні утвердилося інтертекстуальне розуміння тексту як «невода» (Ролан Барт), крізь який плине стереофонічний потік явних і прихованих цитат, перегуків, відлунь, що мають не лише літературне, а й позалітературне походження. Найчастіше це втілюється в таких образних поняттях, як ризома (Жиль Дельоз і Фелікс Ґваттарі), сад із безліччю стежок (Борхес), бібліотека-лабіринт («Ім’я троянди» Умберто Еко) та ін. […]

Модернізм парадоксально поєднав прагнення новизни з інтертекстуальними вимірами, постійно оновлюючи традицію (неоромантизм, неокласицизм, необароко) або ж дощенту її руйнуючи (футуризм та інші авангардні течії). Найрізноманітніші авангардистські течії єднав свідомий розрив із традицією і намагання випередити епоху та очолити мистецький рух своєї сучасності. Ці нав’язливі ідеї виявилися, зокрема, в деструкції форми і конструюванні нової мистецької мови. Авангардисти взялися знищувати літературні стереотипи, […]

У середині XX ст. зі свідомими творчими інтенціями підійшли до міфологічного інтертексту латиноамериканський магічний реалізм та оригінальний український його відповідник – химерна проза. Представники тих стильових течій, зображуючи фантасмагоричне як звичайну подію, одивнювали реальність, надавали їй феєричного характеру, аби відсвіжити читачеве світовідчуття, вразити парадоксами реальної дійсності, відкрити прихований сенс і ширші обрії буття. Міф, як найдавніший і найуніверсальніший […]

Література та мистецтво завжди будуть залишатися еталонами чогось високого і недосяжного. Ми часто слідкуємо за новинами з розділу “искусство, творчество” і ділимося ними з читачами нашого сайту. Сьогодні нашою темою є літературний твір і його структура. Структура художнього твору – це загальна смислова побудова, яку можемо уявити, умовно розчленувавши його образно-цілісну організацію на окремі елементи […]

Упродовж двох з половиною тисячоліть дефініції стилю хитаються між двома опозиційними полюсами: естетична норма як єдність змісту і форми – відхилення від норми як вираження індивідуальності митця. Очевидно, між обома полюсами мусить існувати закономірна взаємодія, яку й називаємо стилем. В історичній площині поняття естетичної норми трансформується в поняття літературної традиції – успадкованої поетики, яку митці використовують по-особливому, виражаючи власне світовідчуття. Якщо поетика – […]