До характеристики особливостей мовлення Західноукраїнської інтелігенції в ділянці іменникової лексики
(на матеріалі повісті І. Франка „Для домашнього огнища”)

Статус української мови на межі ХІХ-ХХ століть, як і національні права українців у галузі суспільно-громадського і культурного життя, були обмежені законодавствами двох держав, між якими було поділено українські землі (Росії та Австро-Угорщини). Докладне висвітлення мовної ситуації цього періоду подав Ю.Шевельов [2, 11-56]. Заборони й обмеження прав української мови спричинилися до низького соціального статусу української мови як мови несвідчених людей, переважно селянства. Ці заборони впливали й на вибір розмовної мови між освіченими українцями. Вся інтелігенція була або двомовна (українська, польська мови), або тримовна (українська, польська, німецька мови). Проте у Галичині й на Буковині були й спроби деяких осіб та груп зробити українську мову мовою щоденного спілкування. Цьому сприяло передусім послідовне вживання її безпосередньо самою інтелігенцією. Найжвавіше спілкування відбувалося у міському середовищі Львова, Чернівців та інших культурних центрів, де зосереджувалося життя української інтелігенції та відбувалася інтенсивна взаємодія між узвичаєним зразком мовлення представників духівництва, учительства, письменників та західноукраїнськими говірками. Інтелігентна верства поступово виробляла спільну для західного середовища базу літературної мови – галицько-буковинське койне.

На цей час припадає й поява в українській літературі творів про життя української інтелігенції (“Товаришки” Олени Пчілки (1887), “Для домашнього огнища” І.Франка (1892), “Манівцями” Н.Романович-Ткаченко, “Божки” В.Винниченка та ін.). У мові цих творів з’являється багато так званих галицьких лексичних елементів, що були типові для усієї тогочасної передової української інтелігенції і мали значний вплив на усталення української мови.

Текст повісті І.Франка “Для домашнього огнища” дозволяє окреслити тематичні групи такої лексики. Найвиразніше вони виявляються у класах іменників та дієслів, меншою мірою -серед прикметників та прислівників. У класі іменників – це, насамперед, лексика, запозичена із західноєвропейських мов через польську, німецьку чи безпосередньо: 1) зі сфер адміністративного устрою, військового та громадського життя: амбасада (посольство), ґратуляція (вітання, поздоровлення), гульден (грошова одиниця), ди(е)місія (відставка), ескорта (охорона, супровід), інтерлокутор (співрозмовник), кавція (грошовий внесок), касарня (казарма), касто (офіцерський клуб), курателя (опіка), льос (квиток виграшної лотереї, жереб, доля), опінія (громадська думка), сальва ( залп, салют), урльоп (відпустка); шаржа (військовий чин); 2) з галузі освіти: матура (іспит на атестат зрілості), скриптура (зошит); 3) побутова лексика, що характеризувала особливості слововживання західноукраїнської інтелігенції, спричинені побутовою українсько-польською двомовністю: гербата (чай), зупа (суп), легоміна (ласощі), фотель (крісло), росіл (суп, бульйон), торністра (шкіряна сумка, ранець). Важливо відзначити й вживання успадкованої з давніх шарів корінної народнорозмовної лексики, яка набуває нової лексичної сполучуваності: ретязь (ланцюжок, замковий ретязь), стрій (одяг, візитовий стрій). Народнорозмовна лексика є складовим компонетом фразеологізмів, спільних для української і польської мов: до гипіку костей (до краю, вкрай); клямка запала (справа вирішена).

Лексикологічні дослідження творів української літератури на теми життя української інтелігенції надзвичайно важливі для виявлення соціально-стилістичних ознак української мови к.ХІХ – п.ХХ ст.

Віра Груба
Науковий керівник – доц. Ткач Л.О.

Використана література:
1. Франко І.Я. Для домашнього огнища // І.Франко. Зібрання творів у 50-ти тт. T.19.-K.: Наук.думка, 1979. – С.5-144.
2. Шевельов Ю.В, Українська мова в першій половині XX ст. (1900-1941): Стан і статус. – Чернівці: Рута, 1998.-208 с.