Мандрівник з веселим серцем. Майбутній поет народився у місті Теоса, розташованому в Малій Азії. Після захоплення малоазійських міст персами Анакреонт переселяється до фракійського міста Абдери. З Абдер починає подорожувати, але, на відміну від Архілоха — шукача пригод. Анакреонт прагне спокою та безтурботності. Саме тому поет зупиняється в містах, де владу захопили так звані тирани — найспритніші представники народу, що зосередили в своїх руках усю владу. Він приймає запрошення володаря острова Самое і живе при його дворі аж до трагічної загибелі тирана. З Самосу Анакре­онт вирушає до Афін. Після смерті правителя Афін Анакреонт простує до Фессалії, де знаходить притулок при дворі місцевих аристократів. Певно, у Фессалії ж поет проводить і свої ос­танні дні.

Сміх лікує душу й тіло. Поезія Анакреонта є гімном відпочинку, розвагам та забавам. Вустами Анакреонта людина висловлює бажання приплисти до безпечної гавані й відпочити від постійної боротьби.

У віршах автор представляє себе самого літньою людиною, яку «Ерот… поцілив пурпурним м’ячем…» Та не хоче розмов­ляти з дідом красуня-дівчина і тікає від нього. Анакреонт сміється з себе разом із нею. Його незлий сміх вчить любити життя й насолоджуватися ним, не марнуючи на чвари та війни.

Однак не слід вбачати у творах Анакреонта заклики до нескінчених розваг та безжурного життя, позбавленого відповідальності. Серед бенкетного гамору поет знаходить хви­линку, щоб дати друзям розумну пораду. Так, поет вважає, що справжні веселощі породжує лише тверезий розум, тому ро­зумна людина завжди, навіть на бенкеті, вестиме себе розваж­ливо, дотримуючись міри. Всі лиха від нестриманості! Але інколи й розсудливому важко зберегти здоровий глузд. Якщо в серце поцілив Ерот, то навіть розважлива людина втрачає голову.

Очевидно, саме ці мудрі поради, виказані в спокійному тоні, а інколи з іронічною усмішкою, надзвичайно подобались у дав­нину. Поезія Анакреонта була такою легкою та радісною, Що вже в античності було безліч її наслідувань, які досить складно відрізнити від оригіналу. Такі наслідування називаються «анакреонтикою». «Анакреонтика» як поетичне відображення безжурного життя відроджується у XVIII-XIX століттях н. д. Серед наслідувачів Анакреонта — француз Леконт де Ліль та росіянин Олександр Пушкін.

Джерело: Зарубіжна література – Н. О. Півнюк, О. М. Чепурко, Т. Ф. Маленька, А. О. Савенко, Н. М. Гребницька, 2008.