Викладач розвиває у студента прагнення і вміння до духовної взаємо-присутності як найширшого діалогу. Таке спілкування на відстані благо­творне для нього. Студент повинен уміти формулювати запитання щодо проблем, які його хвилюють, які вже самі по собі вміщують і відповідь. Духовна близькість двох суб’єктів розвіює сумніви, надає душевну під­могу, мобілізує суб’єкта на досягнення життєвих цілей.

Поради молодому викладачеві:

1) Бути спостережливим за тим, що більше впливає на того чи іншого студента, особливо при педагогічних невдачах.

2) Працювати вдома над собою перед дзеркалом, здійснювати не ли­ше слуховий, а й візуальний контроль за своєю поведінкою.

3) Знімати м’язові затиски (самонавіювання), у т.ч. навіть під час за­няття: «Все добре!», «Я вільно володію навчальним матеріалом», «Сту­денти активно працюють» тощо.

Вплив авторитетного викладача пов’язують із процесом наслідуван­ня, через яке студент приймає цінності педагога в різних ситуаціях: при розв’язанні певної моральної проблеми, при міжособистісному спілку­ванні (наприклад, під час бесіди), при з’ясуванні свого ставлення до со­ціальної проблеми тощо. Ситуації різні, але наслідування відбувається спонтанно та є результатом соціальної перцепції при сприйнятті студен­том доброзичливого викладача.

Мистецтво виховання – це опора на найбільш продуктивні потреби студента. Такою природною його потребою є потреба в іншій людині, потреба взаємодіяти з нею. Добре, якщо й щодо викладача у студента є потреба в спілкуванні з ним.

Несприятливою умовою, що перешкоджає функціонуванню виховно­го механізму, є внутрішня духовна безпечність (І.Д. Бех), яка й стримує безперервний процес духовної самозміни особистості з усвідомлення власного «Образу-Я». Внутрішня безпечність пов’язана з безтурботніс­тю, пасивністю, недбалим ставленням до діяльності та поведінки, у лю­дини відсутня старанність, необхідна психічна напруга.

Духовна безпечність проявляється в недоречному, поблажливому ставленні до самого себе. Вона причетна до цілей – цінностей найвищого рівня, і спричиняє відчуження від власного «Я-ідеального», сенсожиттєві орієнтири втрачають притягальну силу.

Чому людина стає безпечною? Головним механізмом морально-ду­ховного самоперетворення є свідомі вольові зусилля. Вольовий недо­розвиток суб’єкта не сприяє особистісному зростанню та актуалізує деструктивну спрямованість його мислення, яке збагачується сильною негативною емоційною енергією. Це породжує устремління індивіда до асоціальної поведінки. Стан безпечності виявляється не тільки в тому, що суб’єкт не дотримується суспільно значущих вимог, а ігнорує навіть простіші, особистісно важливі, демонструє власну безпечність.

Ще одне завдання викладачів – спрямовувати виховну роботу на фор­мування у студентів суб’єктивної значущості самої морально-духовної вимоги. Морально-духовне виховання неможливе без відповідного ідеа­лу, за яким створюється модель особистості. Досягнення ідеалу вимагає від особистості цілеспрямованої роботи над собою, подолання внутріш­нього опору, який буває доволі сильним. Студент повинен максимально активізувати всі свої внутрішні резерви, спрямувати їх у річище практич­ного самовиховання.

Викладач мусить володіти поведінковими формами ставлень (що створені культурою) до світу навколо, до інших людей, до самого себе. Не можна недооцінювати також зовнішні форми поведінки (етикет) ви­кладача, інакше даремно сподіватися на культурну поведінку студента. Поведінка – ознака, яка говорить про ставлення суб’єкта до суб’єкта, це символічний образ ціннісного ставлення, тому вона нас хвилює, надихає, роздратовує, викликає образу тощо.

Вищий навчальний заклад – завершальний етап не тільки інтелекту­ального, а й соціального інтегрування молодої людини в систему соці­альних відносин. Саме тому перед сучасною вищою школою стоять такі практичні виховні завдання:

• активізувати національно-громадянське виховання студентів, засвоєн­ня ними духовно-моральних цінностей українського народу, залучен­ня їх до збереження і примноження національної культури;

• відродити військово-патріотичне і фізичне виховання;

• стимулювати діяльність органів студентського самоврядування, сту­дентських наукових і громадських організацій, клубів за інтересами, трудових об’єднань;

• підвищити ефективність культурно-просвітницької діяльності та ро­боти соціально-психологічної служби;

• утверджувати здоровий спосіб життя і культуру проведення дозвілля молоді.

Виховна робота у вищому навчальному закладі повинна оцінюватися за такими критеріями:

а) зміст концепції виховної роботи у ВНЗ, за розробку і реалізацію якої відповідає проректор із виховної роботи;

б) рівень відображення цієї концепції у планах і звітах із виховної робо­ти ВНЗ, інститутів, кафедр, викладачів;

в) розробка для реалізації концепції виховної роботи інструкцій, рекомен­дацій дирекції, кураторам, органам студентського самоврядування;

в) конкретна робота адміністративних і громадських структур, які від­повідають за виховну роботу зі студентами (куратори груп, викладачі, органи студентського самоврядування), її зміст і результативність.