Як уже зазначалося, важливою фазою динаміки конфлікту є стадія розвитку конфлікту, стадія відкритого протиборства сторін, яка обумовлена конфліктною поведінкою конфліктерів. Саме в ній найбільш чітко проявляються позиції сторін: люди складаються із вчинків, а не з того, що вони про ці вчинки думають. Проте учасники конфлікту можуть поводити себе досить по-різному. Учені пропонують різноманітні типології людей у конфлікті. Наведемо декілька прикладів таких типологізацій.

О.Рапопорт виділяє три типи поведінки у конфлікті, кожний з яких має певні особливості здійснення.

Учений вважає, що найбільш типовим прикладом нераціональної поведінки може бути „бій”, коли учасники зорієнтовані лише на перемогу і тому прагнуть надати один одному як можна більше шкоди. Прикладом раціональної поведінки в конфлікті можуть бути „гра” та „дебати”, котрі мають дещо спільне – прийняття загальних правил поведінки в конфлікті. Проте вони і відрізняються між собою і діями під час конфлікту, і результатом.

Науковець вважає найбільш ефективною таку поведінку, що має місце під час дебатів. Для того, щоб конфлікт розвивався за вказаним типом, на його думку, слід розв’язати три основні завдання:

• домовитися про природу конфлікту, що виник (у всіх учасників повинно бути однакове розуміння сутності конфлікту);
• виробити єдині правила поведінки в умовах конфлікту;
• домовитися про методи, засоби та процедури розв’язання конфлікту.

Зрозуміло, що консенсус, досягнутий під час „дебатів” – це результат тривалої та важкої роботи.

Однією з найпопулярнійших типологій поведінки в конфлікті є концепція К.У.Томаса й Р.Х.Кілменна. Відповідно до даної концепції, на основі незбігання інтересів сторін конфлікту можна виділити п’ять типів поведінки в конфлікті: ухилення, суперництво (конкуренція), пристосування, компроміс і співробітництво (рис. 11). Критерієм виділення вказаних типів поведінки є динаміка співвіднесення між ступенем настирливості в задоволенні своїх інтересів (вісь Y) і ступенем готовності піти назустріч іншому в задоволенні його інтересів (вісь X).

Ухилення – людина ігнорує конфліктну ситуацію, робить вигляд, що вона не існує і не застосовує ніяких кроків щодо її розв’язання та зміни. Цей стиль часто застосовують, коли предмет конфлікту не дуже важливий для конфліктера або коли він відчуває, що знаходиться в безнадійності.

Приклад: викладач бачить, що студент на лекції зайнятий читанням книги, замість того, щоб слухати лектора та конспектувати лекцію. Він віддає перевагу такому типу поведінки – не реагувати на дії студента, щоб не відривати інших студентів та не витрачати час на зауваження. Але таке ухилення приведе до того, що цей студент не буде знати матеріалу, який подавався на лекції і отримає незадовільну оцінку на практичному занятті чи іспиті.

Д.Скотт наводить перелік типових ситуацій, у яких рекомендує застосування стилю ухилення, зокрема, коли напруженість є занадто великою і відчувається необхідність послаблення напруги; коли результат не дуже важливий для обох конфліктерів або вони вважають, що рішення таке тривіальне, що не варто витрачати на нього сили; коли в конфліктера важкий день, а вирішення цієї проблеми може завдати додаткових неприємностей; коли учасники конфлікту не можуть чи навіть не хочуть вирішити конфлікт на свою користь; коли необхідно виграти час, можливо, для того, щоб отримати додаткову інформацію або щоб заручитися чиєюсь підтримкою; коли ситуація дуже складна і конфліктери відчувають, що розв’язання конфлікту вимагає занадто багато; коли обмаль влади для розв’язання проблеми або для її розв’язання бажаним способом; відчувається, що в інших більше шансів вирішити цю проблему; коли термінове вирішення проблеми небезпечне, оскільки розкриття й відкрите обговорення конфлікту може тільки погіршити ситуацію.

Дослідниця зазначає. що не зважаючи на те, що дехто може вважати стиль ухилення „утечею” від проблем і відповідальності, а не ефективним підходом до розв’язання конфлікту, у дійсності ухилення чи відстрочка можуть бути реакцією, що цілком підходить, та конструктивною реакцією на конфліктну ситуацію. Зовсім вірогідно, що, якщо ви постараєтеся ігнорувати її, не виражаючи до неї свого ставлення, іти від рішення, змінити тему або перенести увагу на щось інше, то конфлікт розв’яжеться сам собою. Якщо ні, то ви зможете пізніше зайнятися ним, коли до нього більше будете готові.

Суперництво (конкуренція) – дозволяє добиватися необхідного результату, стимулює розвиток, сприяє прогресу. Є ситуації, дійовою силою та сутністю яких є суперництво. Це спортивні змагання, конкурси (зокрема, під час влаштування на роботу, вступі до навчального закладу тощо). Проте конкуренція потребує значних сил від учасників конфлікту. Воно може спокушати до застосування нечесних та жорстоких методів.

Вважають, що людина, яка застосовує стиль конкуренції, досить активна і воліє йти до розв’язання конфлікту своїм власним шляхом, вона прагне в першу чергу задовольнити власні інтереси на шкоду інтересам інших. Цей стиль може бути ефективним тоді, коли конфліктер має певну владу або знає, що його рішення або підхід у даній ситуації буде правильним і він має право відстоювати їх. Такі ситуації часто виникають між батьками та дітьми, коли перші, захищаючи інтереси дітей, яких останні не розуміють, наполягають на своєму рішенні. „Мене не турбує, що модно, що не модно, – каже мати. – Ти повинний одягнути шапку, оскільки на вулиці мороз”.

Д.Скотт наводить перелік типових ситуацій, у яких рекомендує застосування стилю суперництва: результат є дуже важливим для вас, і ви робите велику ставку на своє рішення проблеми, яка виникла; ви маєте достатній авторитет для прийняття рішення, і уявляється ймовірним, що запропоноване вами рішення − найкраще; рішення необхідно прийняти швидко, і ви маєте достатньо влади для цього; ви відчуваєте, що у вас немає іншого вибору і що вам нічого втрачати; ви перебуваєте в критичній ситуації, яка вимагає миттєвого реагування; ви не можете дати зрозуміти групі людей, що перебуваєте у безвиході, тимчасом як хтось мас повести їх за собою; ви повинні прийняти нестандартне рішення, але тепер вам необхідно діяти, і у вас достатньо повноважень для такого кроку.

Характеристика та типологія поведінки в конфлікті – Частина 2