Ролі лідерства.

Не існує футбольних команд без капітанів, армій без офіцерів, корпорацій без керівного персоналу, університетів без ректорів, оркестрів без диригентів, або банд без главарів. Без загального керівництва людям звичайно важко координувати свою діяльність. Внаслідок цього, деякі члени груп мають у них більший вплив або владу, ніж інші. Таких членів груп соціологи називають лідерами. Невеликі групи можуть існувати без лідерів, але у великих групах відсутність лідера спричиняє хаос.

У невеликих групах, як показали дослідження Бейлса та Філдера здебільшого буває два типи лідерів. Один тип лідера -це „спеціаліст по завданнях”. Лідер цього типу спрямований перш за все на оцінювання проблем, що постають перед групою, та на організацію їх розв’язання. Такий тип лідерства, спрямований на досягнення групових цілей, називають інструментальним.

Інший тип лідера – це, так би мовити, „спеціаліст по стосунках”. Лідер цього типу спрямований перш за все на вирішення міжособових проблем в групі, на розрядження напруги в групі та на сприяння солідарності її членів. Такий тип, орієнтований на підтримання злагоди та єдності в групі, називають експресивним.

Інструментальний лідер надає перевагу отриманню поваги в очах членів групи, а експресивний – прагне отримати більше особистої симпатії. У традиційній сім’ї два типи лідерства пов’язані з тендерною належністю. Інструментальними лідерами найчастіше виступають чоловіки, а експресивними – жінки. У результаті діти найчастіше поважають батьків, але тісніше прив’язуються до матерів. У деяких випадках одна й та ж людина виконує обидві ці ролі, але частіше кожну з цих ролей виконує окрема особа. І жодна з цих ролей не є безумовно важливішою за іншу. Яка саме з них важливіша – залежить від ситуації.

Стилі лідерства.

Лідери також відрізняються тим, як саме вони впливають на групу. Цей аспект лідерства вперше був висвітлений у класичних експериментах Курта Левіна та його групи ще у 1930-х pp. У цих дослідженнях дорослі лідери, працюючи з групами 11-річних хлопців свідомо притримувались одного з трьох стилів лідерства: авторитарного, демократичного та натурального.

При авторитарному стилі лідер визначав політику групи, давав детальні вказівки всім її членам так, щоб вони знали, що мусять робити, призначав партнерів по роботі, суб’єктивно схвалював та критикував їх дії, і за власним розсудом усував від участі у груповій діяльності.

При демократичному стилі керівництва лідер дозволяв хлопчикам брати участь у прийнятті рішень, окреслював лише загальні цілі, пропонував на вибір різні способи дії, дозволяв членам групи працювати з тими, з ким вони бажають, оцінював хлопчиків об’єктивно і приймав участь у діяльності групи.

При потуральному стилі керівництва лідер займав пасивну позицію невтручання, надавав матеріали, пропозиції і допомогу тільки тоді, коли їх просили, і уникав коментувати будь-яким чином роботу хлопчиків.

Дослідники виявили, що авторитарне лідерство спричиняє високий рівень фрустрації і ворожих почутів до лідера. Продуктивність залишається високою тільки у присутності лідера та відразу ж повзе вниз при його відсутності. При демократичному лідерстві члени групи почуваються більш щасливими та дружними, пілкуються про групу, виявляють більше самостійності (особливо у відсутності лідера), і мають низький рівень міжособової агресивності. Потуральнс лідерство веде до низької продуктивності групи та до високого рівня міжособової агресивності.

Коментуючи ці висновки, американські соціологи зауважують, що дослідження проводились з американською молоддю, призвичаєною саме до демократичного способу дій. І вони вважають, що за інших обставин, в іншому культурному середовищі перевага могла бути на боці авторитарного лідерства. Той факт, що авторитарні лідери часто зустрічаються у країнах, які розвиваються, примушує деяких соціологів припускати, що за стресових умов люди надають перевагу директивному стилю лідерства. Хоча це можна пояснити і тим, що за таких обставин авторитарному лідеру легше захопити та утримати владу. Практичний досвід також свідчить, що демократичне лідерство не завжди стимулює краще виконання роботи або вищий рівень продуктивності. Деяким людям (як показують дані досліджень) більш подобається, щоб їм казали що треба робити, ніж брати участь у прийнятті рішень.

Конформізм та його емпіричне дослідження.

Експеримент С. Аша.

Конформізм (від «подібний», «згідний») – це зміна індивідом установок, думок, сприйняття, поведінки і так далі у відповідності з тими, що панують у певному суспільстві або групі. При цьому панівна позиція не обов’язково повинна бути виражена явно або навіть взагалі існувати в реальності. Властивість особистості, що виражається1 в схильності до конформізму, називається «конформність».
Явище конформізму досліджував Соломон Аш (1952) із Йєльського університету. Він пропонував студентам, що брали участь у експериментах, визначати лінії однакової довжини на двох зображеннях. Вчений просив членів групи з дев’яти осіб говорити вголос, які лінії вони вважають однаковими. Однак, всі члени експериментальної групи – крім одного – були помічниками Аша, і свідомо давали домовлену невірну відповідь. І хоча вірна відповідь була очевидною, майже третина відповідей піддослідних повторювала ту невірну відповідь, яку давала більшість групи. У цих випадках піддослідні всупереч тому, що бачили, погоджувалися з твердженнями більшості членів групи. Таке погодження і отримало назву конформізму, а відповідна схильність індивіда – назву конформності. Пізніші інтерв’ю з піддослідними показали, що тільки деякі з них сприймали вибір більшості як правильний. Більшість не вважали цей вибір правильним, але не хотіли відрізнятися. Такі експерименти наочно довели здатність групи викликати конформну поведінку.

Експеримент С. Мігрема.

Стенді Мілгрем, учень С. Аша, здійснив свої власні експерименти по вивченню конформності у Йєльському університеті. У свому дослідженні (1963) він пояснював чоловікам, що вони приймуть участь у дослідженні по вивченню впливу покарання на навчання. Насправді С. Мілгрем хотів вияснити, до якої ступені жорстокості може дійти людина, якщо її дії санкціоновані авторитетом.

Одному суб’єкту за іншим він доручав виконувати роль „вчителя”, а ще одного чоловіка – насправді помічника вченого, професійного актора – садив у сусідню кімнату в якості „учня”.

Вчитель дивився, як учня садять в устрій, схожий на електричний стілець. Дослідник змащував руки „учня” гелем, кріпив до них електроди і затягував їх у шкіряні ремені. При цьому, він запевняв „вчителя” в тому, що процедура не спричинить „незворотнього враження тканин”. Після цього дослідник відводив „вчителя” у сусідню кімнату, де стояв „шоковий генератор”, на якому був диск регулювання напруги від 45 до 450 В.

„Вчителю” пропонували зачитувати вголос пари слів. Потім він повторював перше слово, а „учень” мав згадати друге. При кожній неправильній відповіді „вчитель” був зобов’язаний застосувати електрошок. Дослідник наказував „вчителю” починати з найелабшого току (15 В) і з кожною помилкою підвищувати напругу ще на 15 одиниць.

Лідерство, конформізм і соціальне ледарство в контексті колективної поведінки – Частина 2