Зростає загальнонаціональна роль вищої школи як важливого соці­ального інституту суспільства, що готує покоління інтелігенції, яка від­повідає за успадкування не тільки наукових знань, національно-куль­турних цінностей і моральних норм, але й за виведення української держави з кризи, щоб вона посіла гідне місце у європейській і світо­вій демократичній спільноті. Тому й треба вчити студентів гуманізму і моральності, інакше суспільство ніколи не позбавиться від безвідпо­відальних фахівців, яким бракує не лише професійних знань і умінь, а й моральності.

Єдність навчання і виховання студентів може забезпечити лише гра­мотно організований процес навчання. Нагадаємо, що реалізувати цю єдність ускладнює суперечливість між навчанням і вихованням (навчан­ня – це набування студентом знань, умінь і навичок, які перевіряємо на екзаменах, а виховання – це формування мотиваційної сфери його осо­бистості, набування смислів життя і діяльності). Виникає питання, як ви­рішувати виховні завдання у процесі організації навчально-професійної діяльності студентів?

Пригадаємо, що навчальна діяльність має три блоки:

1-ий блок – операційно-дійовий – це система цілей, дій і операцій, за­безпечення яких формує професійні знання, уміння і навички.

2-ий блок – спонукальна сила діяльності – це двигун діяльності, який забезпечує діяльність енергією; це потреби, інтереси, настанови – моти­ви діяльності.

3-ій блок – міжособистісні та ділові взаємини викладача і студента (педагогічна взаємодія), формою реалізації яких є професійно-педагогіч­не спілкування.

Результатом забезпечення цих блоків у єдності є те, що студент як суб’єкт навчально-професійної діяльності здобуває не тільки певний рі­вень професійної і методичної підготовки, а й розвиває свої інтелекту­альні й професійні здібності, досягає духовної й моральної вихованості, одержує систему світоглядних настанов і професійну компетентність, які спричинюють ставлення до своєї майбутньої професії, життєву і профе­сійну позицію. Зміни, що відбуваються в одному з блоків (у позитивному або негативному відношенні) закономірно викликають зміни у двох ін­ших блоках, що і зумовлюватиме кінцевий результат навчання студента та його виховне значення.

Виміром справжньої внутрішньої свободи є моральна духовна твор­чість. Вона допомагає перетворити етичні приписи у власний морально-розвивальний потенціал. Моральне зростання особистості відбувається як власний саморозвиток. Від міри самостійних пошукових зусиль лю­дини залежить значущість і стійкість результатів пошуку смислу свого життя.

Смисл життя – цілісне уявлення особистості про власне призначення, вищу мету, про життєво важливі і особистісно значущі цінності. Резуль­тати останніх досліджень (О.Г. Богдан) засвідчують, що 45% опитуваних студентів не змогли назвати жодного показника смислу свого життя. Ви­явлені такі показники смислу життя людини:

• присутність у її свідомості ідеалу (у формі конкретної особи або уза­гальненого образу) для співвіднесення з ним свого «Я»;

• усвідомлення іншої людини як абсолютної цінності;

• зверненість до моральних категорій у ситуації життєвого вибору;

• наявність мети, яка охоплює все життя.

Таким чином, внутрішня свобода полягає в обгрунтованості й рішу­чості здійснюваного вибору і відповідальності за його виконання. За­вдання викладача – надавати кваліфіковану психологічну допомогу сту­дентам, які опинилися у складній ситуації вибору, і сприяти здійсненню повноцінних життєвих виборів. Це також передбачає самостійний пошук поведінкового сценарію, який повинен здійснюватися людиною на ви­щих моральних засадах.

На підставі сказаного можна зробити такі висновки:

• Виховання студентів на основі принципу свободи повинно бути пріо­ритетним, адже насильство, диктат не сумісні з досягненням духовно-розвивальних цілей сучасної вищої освіти.

• Особистість майбутнього фахівця формується в боротьбі з собою. Зо­внішні обмеження повинні розвивати здатність до самообмеження. Інакше – лаксація, вибух, протест, відхиляння будь-яких заборон.

Поняття духовний від слова «дух». У гегелівській традиції онтологія духу як суспільної форми свідомості зафіксована у традиціях, мові, мис­тецтві, релігії, народній пам’яті та в нормах стосунків «Я – Ти». Катего­рія «дух», його смислове наповнення стає визначальним для побудови інтегративного вчення про людину.

Дух є психологічною організацією людини. Якості і властивості ду­ху «нової» людини визначаються не зовнішньою нормативністю, а внут­рішнім, природним, моральним законом – совістю. Набуваючи здібності до любові, лагідності, чистоти, дух стає основним регулятором людської діяльності й поведінки. Його єдина заповідь – полюби – у процесі іден­тифікації з образом нової людини інтеріоризується у внутрішній закон, який дає підстави для довільної і відповідальної людської поведінки.

Дух головний над душею, а душа керує тілом. Духу властива вища здібність видіння, якому доступні всі внутрішні таємниці людини, яке може вирішити питання про сутнісне призначення людини, розкривши справжній зміст смислу життя. Природа духу у внутрішній свободі та волі. Зламати дух – позбавити людину внутрішньої свободи та волі. «Де воля спить, її ще й приколишуть» (Ліна Костенко).

Дух покликаний животворити людину, давати життєву силу, оживлю­вати серце тощо. Сьогодні багато вчених (В.Ю. Тихоплав, Г.Н. Дульнєв, В.Л. Обухов, М.К. Мамардашвілі та ін.) об’єктивний дух розглядають як вищу психічну силу. Суб ‘єктивний дух інтегрує свідомість кожної людини з об’єктивним духом, з абсолютним знанням. Суб’єктивний дух розгляда­ють як згусток психічної енергії, як силу самовизначення, як поривання до кращого. Дух визначає мету і призначення людського існування – не­скінченне удосконалення, примноження духовних якостей. Дух поклика­ний наповнювати людину життєвими силами, надавати життєву енергію. Дух є носієм совісті, і тільки він розкриває людині справжній смисл жит­тя. «Найгірша хвороба – хворіти духом» (Григорій Сковорода).

Усі релігії світу ототожнюють об’єктивний дух з Богом. У староза-повітній концепції людини суб’єктивний (людський) дух має як загаль­ні (онтологічні) характеристики, так і психологічні, які розкриваються через відносини людини і Бога, і які набувають конкретне визначення в етичних нормах (заповідях), які встановлені для людини Богом.

З духом, як вищою силою, контактує душа, яка має функцію ожив­лення тіла світом почуттів. «Душа є більше там, де любить, ніж там, де живе» (Григорій Кониський). Учені стверджують, що емоційний інте­лект (Д. Голман) важливіший для людини в її контактах з іншими людь­ми, ніж коефіцієнт інтелекту IQ. Навіть для кар’єри емоційний інтелект фахівця важить більше, ніж технічна компетентність.

Проте сучасне життя – це життя з абсолютно протилежними ціннос­тями. Криза сьогодення ґрунтується не на втраті цінностей, а на проти­річчі між засвоєними цінностями та власним досвідом реального життя в суспільстві. І як результат цього в декого виникає глибоке відчуження від самого себе. Тому важливо не втратити абсолютної цінності унікальності свого «Я». Необхідно бути самим собою, залишатися тим, ким ти є, бути впевненим і гордим за себе. «Кожна людина має гідність і цінний смисл через свою унікальність» (К. Роджерс).

Важливо також цінити й інших людей такими, якими вони є. Загальні цінності створюють особливу атмосферу довіри, турботи, радощів спіл­кування. Гідність людини визначається спрямованістю її волі робити добро людям навколо.

Отже, можна зробити такі педагогічні висновки:

1) У суспільстві не можна бути лише споживачем. Кожна людина сво­єю діяльністю бере участь у розвитку культури, тому є якоюсь мірою її співавтором, співтворцем, і в такий спосіб реалізує свою особистість, стверджує сенс свого життя. Якщо є мета, прагнення до діяльності, яка становить смисл життя, тоді й буденні справи стають облагородженими цими цілями і смислом життя.

2) Людина повинна жити в системі тих цінностей, які хочемо в неї сформувати. Виховати гуманну людину негуманними методами – абсурд.

Реалізація особистісних цінностей у практиці взаємин визначається як моральність людини. Мораль – загальна ціннісна основа культури, яка спрямовує активність «Я» на ствердження самоцінності, рівності людей у їхньому прагненні до щасливого життя.

Поза моральним контекстом людина не може жити. У цивілізовано­му світі повинен дотримуватися баланс між правами і обов’язками, сво­бодою і моральною відповідальністю. Таким чином, моральність – це орієнтація в людських цінностях та їх обстоювання у своєму житті. Мо­ральність виявляється в моральних якостях особистості, сутністю яких є гуманне ставлення людини до людини. Стався до людини так, як би ти хотів, щоб вона ставилася до тебе – золоте правило моральності. Бага­то вчених вважають, що моральні якості людини мають більше значення для її шанування, ніж чисто інтелектуальні досягнення. Останні самі за­лежать від величі духу (Т. Едісон).

Допоміжним гарантом моральної поведінки і механізмом реаліза­ції моральності є совість. «Совість – це емоційний страж переконань» (В.О. Сухомлинський). Совість – це загострене почуття відповідальності перед людьми та суспільством загалом за свою поведінку. Совість ґрун­тується на оцінках своєї поведінки: якщо оцінка позитивна – зростає са-моцінність, якщо оцінка негативна – виникають «докори сумління». Со­вість – це критична моральна оцінка своєї поведінки, яка супроводжуєть­ся сильними почуттями. Совість без високорозвинутого інтелекту сліпа, але це не так небезпечно, як небезпечний інтелект без совісті. У християн­ському вченні совість є важливим критерієм розпізнавання добра і зла.

Голос совісті лунає тим гучніше, чим духовніша людина. Якщо люди­на не піднімається до рівня совісті, вона опускає планку вимогливості до себе нижче і шукає собі виправдання за допомогою розуму. Згадайте слова К.Д. Ушинського про протиріччя між розумом і почуттями, проте «серце шукає справедливості» і виникають «каяття совісті» (Ш.О. Амонашвілі).

Інтелігентність – це моральний показник здатності діяти на користь людям, суспільству. А.П. Чехов писав: «Інтелігентна людина поважає ін­шу людину як особистість, а тому вона поблажлива, м ‘яка, ввічлива. Вона не принижує і себе, щоб викликати співчуття. її найважливіші моральні поняття: обов’язок, добро, справедливість, совість, честь, скромність. Для інтелігентної людини погано говорити – так само непристойно, як не вміти читати і писати». Ю.О. Гагарін говорив: «Чимрозумніша, куль­турніша людина, тим вона поблажливіша, добріша до людей».

Щодо гармонії з людьми навколо, то це, як не дивно, також переважно дія наших спонтанних (або контрольованих) емоцій. Культура поведін­ки – це насамперед культура виявлення емоцій, уміння контролювати їх. Від здатності управляти своїми емоціями залежить інколи життя людини, не кажучи вже про успіх у професійній діяльності. Учені визначають, що поведінка людини на 90% визначається емоціями і лише 10%- розумом. Самовдосконалення полягає в тому, щоб навчитися контролювати власні емоції у процесі спілкування з рідними, з друзями, з іншими людьми. По­трібно набути вміння володіти емоціями, стримувати себе.