Методи збору інформації у журналістиці – Частина 1

Нагадуємо про це тому, що у свій час досить поширеним був досвід “зміни професії” або включеного спостереження, коли газетяр на певний час ставав членом того чи іншого колективу. Члени його, як звичайно, не знали, що їх колега – журналіст – спеціально за ними спостерігає. Такий метод збору матеріалу виявився досить модним і в радянській журналістиці. Приклад показувала “Комсомольская правда”, але й працівники інших, зокрема і регіональних газет, користувалися цим методом збору інформації. Скажімо, відома львівська письменниця Євгенія Божик як представниця газети певний час працювала офіціанткою, ходила до ворожки, у результаті чого з’являлись цікаві репортажі, нариси.

Та всесвітньо відомими стали книги видатного німецького письменника-документаліста Гюнтера Вальрафа, характерні скандальними викриттями. Він місяцями і навіть роками жив під чужими прізвищами, змінюючи навіть власну зовнішність. Кожна нова книга викликала відповідні судові процеси. Може, найбільший резонанс принесла йому документальна книга, у якій він зумів викрити змову португальського генерала Спіноли проти демократичного режиму.

Поширеним і типовим є відкрите спостереження, коли журналіст дивиться на персонажів майбутнього твору зі сторони, і вони знають, з ким мають справу. Зацікавленість журналіста, його професійні здібності, вміння встановити контакт з людьми, заінтересувати їх у подачі відповідної інформації дає, як правило, позитивні результати.

Цьому певною мірою сприяє використання в журналістиці соціологічних, науково більш точних методів спостереження. Особливо під час перевірки достовірності зібраної інформації. Журналіст повинен пам’ятати про свої звички й уподобання. І дуже важливо, щоб він бачив у житті те, що є, а не те, що хочеться бачити, і по можливості нейтралізував дію вироблених установок. Важливо вміти контролювати і перевіряти отримані дані. Особлива складність виникає тоді, коли автор збирає інформацію для критичного виступу. Сьогодні ситуація ускладнюється ще й тим. Що ст. 31 Закону “Про інформацію” передбачає: громадяни мають право “знати у період збирання інформації, які відомості про них і з якою метою збираються, як, ким і з якою метою вони використовуються”. Дізнавшись, що зібрана інформація може бути використана з критичною метою, “дослідні” приховуватимуть факти негативного характеру, компрометуючі матеріали, документи.

Дуже важливою є поведінка журналіста під час зустрічі з потенційними персонажами майбутніх виступів. Досвідчені репортери радять не відразу розкривати цілі прибуття на об’єкт, оскільки невигідні для чиновників документи можуть бути приховані. У журналістській практиці трапляються випадки, коли вже виявлені документи щезають або їх відповідним чином переробляють. Тому з таких документів слід негайно знімати копії або показувати їх надійним свідкам. Можливі випадки, коли за журналістом може бути встановлений своєрідний “нагляд”, коли для нього виділяють супровідника.

Але є ситуації, коли у процесі збору критичного матеріалу виправдовує себе система “понятих”, тобто третьої особи – знайомого, представника вищого керівництва і т.д. Наявність свідка “психологічно впливає на співрозмовника, допомагає йому говорити правду, дає впевненість у тому, що його позиція не буде викривлена і феноменальним чином перешкоджає опісля відмовлятися від того, що він говорив”.

В інших же випадках, особливо коли журналіст хоче вивідати якомога більше подробиць біографічного і побутового характеру, присутність третьої особи, а тим паче великої кількості людей шкідлива: співрозмовник почуватиметься скованим. Словом, ніхто не може придумати рецептів на всі випадки життя, а тому молодий журналіст повинен виявляти винахідливість, швидко орієнтуватися в конкретній ситуації, пам’ятаючи, що від його поведінки, організованості, стриманості, спокійної настирливості, акуратності, скромності і дисциплінованості залежить якість зібраної інформації, а значить, і якість майбутнього виступу.

Говорячи про спостереження, ми так чи інакше торкались інших методів збору інформації, зокрема роботи з документами. У ширшому значенні слова під документом (від. лат., повчальний приклад, спосіб доказу) прийнято розуміти зафіксований відповідним чином на певному матеріалі факт, подію, інформацію. Документ – не первинна, а вже відображена кимось і у певний спосіб зафіксована інформація. Тобто між об’єктивною подією, первинною інформацією і документом стоїть певна особа.

Треба мати також на увазі багатозначність слова “документ”, під яким прийнято розуміти не тільки певне письмове джерело, але й письмовий акт, здатний служити доказом юридичних відносин, офіційне свідчення особи, інші матеріальні носії інформації.

До вивчення і класифікації документів вдаються юристи, вчені, письменники, а також журналісти. Останні звертаються до документів як джерела фактів, ідей, думок, оцінок,. подробиць, як одного із способів аргументації. “Документи, – наголошується в одному з досліджень, – можуть служити самостійним джерелом інформації для журналіста, засобом перевірки даних, зібраних з допомогою інших методів, служити способом попереднього знайомства із ситуацією, проблемою, виступати як метод збору матеріалу в сукупності з іншими методами. Рідко який матеріал можна зробити, не звертаючись так чи інакше до документа. Навіть добре інтерв’ю без цього неможливе”.

Тому журналіст повинен бути обізнаним з основними принципами роботи над документом. Вони докладно розроблені в сучасній науці, зокрема в соціологічній, історичній, джерелознавстві, соціальній психології, криміналістиці. Не всякий документ має юридичну силу, коли справа розглядається у суді. Магнітофонний, відеозапис, фотознімок, записи у блокноті судом до уваги як аргумент звинувачення чи виправдання не беруться.

Робота над документами передбачає їх класифікацію, встановлення достовірності наявних в них відомостей, логічний аналіз самих текстів та багато іншого. Не вдаючись до детального розгляду цього спеціального питання2, звернемо увагу на кілька практичних порад. Соціологи пропонують класифікувати документи за способом їх фіксації (рукописні, друковані, кіно- і фотодокументи, магнітні стрічки тощо), за типом фіксації (особисті і громадські), за статусом (офіційні і неофіційні), за способом одержання документа ~(такі, які поширюються вільно, наприклад, різні програми, тези доповідей, статистичні збірники і спеціально замовлені або цільові, створені на замовлення редакції чи окремого журналіста довідки, копії документів, описи справ чи документів), за ступенем близькості до описуваного об’єкта (первинні, тобто такі, які відображають стан справ, конкретну реальність, і вторинні, тобто такі, які складені на основі інших документів)3.

Правильна класифікація дає можливість журналістові зорієнтуватися у достовірності документа під час його використання.

Вони допомагають орієнтуватися у загальній політичній чи економічній ситуації, стані справ у тій чи іншій партії, організації. Стосовно самих документів, соціологи радять розрізняти в них опис подій та їх оцінку, яка може бути суб’єктивною. Крім цього, необхідно знати, якою інформацією користувався автор документа,! пам’ятаючи, що первинні дані надійніші від вторинних, а офіційний документ важливіший від неофіційного, хоч і тут можливі відхилення. Іноді офіційні документи, наприклад звіти чи акти ревізій, можуть бути хибними, неточними або й навмисне спотвореними. Тому важливо враховувати наміри того, хто складав документ, обстановку, в якій це робилося тощо.

Вирішальне значення має загальний логічний аналіз документа, зіставлення його з іншими матеріалами, фактами, свідченнями; авторитетних людей. Уважне читання документа дає змогу помітити суперечності, приховані інтереси автора. Особливо це характерне для мемуарів, листів тощо. Відомі випадки, коди вдумливі літературні редактори шляхом елементарного аналізу тексту викривали наявну в них брехню, обман громади. Навмисні або ненавмисні неточності можуть бути і в звітах, репортажах.

Методи збору інформації у журналістиці – Частина 3
Методи збору інформації у журналістиці – Частина 4

Літературне джерело:

Здоровега В.Й. теорія і методика журналістської творчості : підручник / Володимир Здоровега. – 2-ге вид., перероб і допов. – Львів : ПАІС, 2004 – С. 74-83.